волюции были заложены в работах К. Маркса и Ф. Энгельса еще во время самой революции и непосредственно после нее. В сериях статей «Буржуазия и контрреволюция» (Маркс, 1848) и «Революция и контрреволюция в Германии» (Энгельс, 1851 —1852) они дали первое марксистское изложение истории германской революции, которое остается образцом научного анализа этой проблемы. Видный деятель германского рабочего движения, историк и философ-марксист Ф. Меринг во втором томе своей «Истории германской социал-демократии» (1897) с позиций марксизма детально и убедительно показал революционную роль немецкого пролетариата и его политического авангарда — «Союза коммунистов» в событиях 1848— 1849 гг.
Пристальный интерес к проблемам германской революции проявлял В. И. Ленин, давший в многочисленных работах, особенно периода первой российской революции, глубокий анализ содержания и характера революции 1848 г. в Германии, той роли, которую сыграли в ней различные общественные классы.
Буржуазная историческая наука обратилась к серьезному изучению революции в Германии лишь с конца XIX в., после полувекового замалчивания или безоговорочного осуждения событий «безумного» 1848 года. Но в конце века крупные немецкие буржуазные историки, чувствуя обострение социальных противоречий в авторитарной кайзеровской Германии, выдвинули задачу углубленного изучения места, значения и уроков революции. Однако предпринятая либеральными учеными Э. Бран-денбургом, Г. Онкеном и другими частичная «реабилитация» революции распространилась тогда лишь на умеренных либералов, и особенно на Франкфуртское Национальное собрание как первый опыт парламентаризма в Германии.
После первой мировой войны, в период Веймарской республики, значительно возрос интерес к либеральным и парламентским традициям немецкой истории. Стремление связать их с буржуазной республикой и представить ее как их наследницу определило главную идею наиболее фундаментального до сегодняшнего дня произведения буржуазной историографии — двух-
408
томной «Истории немецкой революции» Ф. Валентина, вышедшей в 1930— 1931 гг. Автор признавал революцию важнейшим событием немецкой истории и считал, что ее поражение явилось национальным несчастьем для дальнейшего развития Германии, приведшим к ее опруссачиванию и тяжелому поражению в войне 1914— 1918 гг.
В современной буржуазно-реформистской историографии ФРГ революция в целом трактуется прежде всего как борьба поднимающейся буржуазии против феодального дворянства и государственной раздробленности страны при выдвижении на первый план парламентской истории революции и деятельности буржуазных политиков. Западногерманские историки (В. Конце и его школа; Р. Козеллек, написавший труд «Пруссия между реформой и революцией», 1967; М. Ботценхарт, В. Больдт и др.) привлекли значительный новый фактический материал. При всех частных разногласиях они единодушны в главном: в стремлении доказать превосходство реформистского пути над революционным и (что является новым) уже не просто осудить, а попытаться «интегрировать» революционно-демократические силы в буржуазно-парламентарную традицию. С этой целью проводится настойчивая идея, что революционно-демократическое движение, роль которого уже невозможно отрицать, стремилось лишь к достижению формальной демократии и политических свобод. Но тогда встает вопрос: почему буржуазия отказалась возглавить массовое революционное движение и предпочла заключить союз с феодально-монархической реакцией? Историки ФРГ, отвечая на него, в противоречии с первой трактовкой объясняют и оправдывают политический курс буржуазии угрозой со стороны пролетариата и радикальных демократов, якобы толкнувших ее вправо своими чрезмерными и бескомпромиссными требованиями радикализации революции, что не отвечало классовым интересам буржуазии.
Большое внимание изучению революции уделяется в историографии ГДР. В работах Г. Беккера, X. Блайбера, Р. Вебера, К- Обермана, Г. Шильферта, В. Шмидта и многих других на базе введения в научный оборот большого количества новых источников поставлены принципиально важные вопросы о роли и позиции различных общественных классов в революции. В итоге широкой дискуссии было установлено, что на всех этапах революции ее гегемоном фактически выступала буржуазия, которая не выполнила своего исторического долга — решительно возглавить борьбу всех подлинно демократических сил против реакции — и тем самым предала революцию. Историки ГДР показали, что для буржуазии существовала реальная возможность не допустить победы контрреволюции в Пруссии и во всей Германии, поэтому именно на нее ложится историческая ответственность за поражение революции. На большом документальном материале ученые ГДР обосновали вывод, что крестьянство и особенно сельскохозяйственный пролетариат принимали более широкое и активное участие в борьбе, чем считалось ранее. Приведены также новые данные, доказывающие важную роль рабочего класса и подтверждающие вывод о том, что в ходе революции ускорился процесс его формирования в самостоятельную политическую силу, высвобождающуюся из-под буржуазного и мелкобуржуазного влияния. Основные результаты многочисленных исследований историков ГДР обобщены в двухтомном труде «Буржуазно-демократическая революция 1848/49 года в Германии» (1972—1973).
Значительный вклад в изучение революции внесли и советские историки. В работах С. Б. Кана дана общая картина революции и состояния накануне нее немецкого пролетариата. Е. А. Степанова и С. 3. Ле-виова показали борьбу за единую демократическую Германию в период 1848— 1849 гг. В их работах, в трудах С. М. Гуре-вича, М. И. Михайлова исследуется участие К. Маркса и Ф. Энгельса в революционных событиях, та важная роль, которую сыграли в них «Союз коммунистов» и «Новая Рейнская газета».
Революція 1848-1849 рр. і Німеччина
Як відомо, революція у Франції послужила сигналом для революційної хвилі, яка пройшлася по усій Західній і Центральній Європі від Парижу до Будапешта, і від Берліна до Неаполя. Проте синхронність революційних процесів не означала наявність хоч якійсь координації в діях французьких, німецьких, італійських і угорських революціонерів; насправді цілі усіх цих національних революцій 1848-1849 рр. були нерідко абсолютно протилежні. Не випадково, що трохи було прикладів революційної солідарності; головним гаслом революцій було fara da se (обійдемося самі) відповідь сардинського короля Карла-Альберта на пропозицію про допомогу в боротьбі з австрійцями з боку тимчасового французького уряду.
Та і чи могло бути інакше? Франція (чи, точніше, французька національна буржуазія) прагнула остаточно відкинути віденську систему 1815 р. і відновити свою гегемонію в Європі а спершу знову підпорядкувати Бельгію і захопити лівий берег Рейну.
Німецька ж національна буржуазія, у свою чергу, прагнула до возз'єднання Німеччини а у разі досягнення цієї мети вже не Франція, а Німеччина стала б європейським гегемоном. Аж до Седана в Парижі не розуміли, що німецький націоналізм куди небезпечніше для прекрасної Франції, чим російський царизм або австрійська реакція; проте після 1871 р. французи, нарешті, зрозуміли, що їх країна може співіснувати тільки із слабкою і приниженою (принаймні, у військово-політичному сенсі) Німеччиною. Само собою зрозуміло, що німецькі національні спрямування були абсолютно несумісні з польським національно-визвольним рухом: німці не збиралися надавати незалежність полякам прусського захоплення : їх збиралися онімечити і включити у Велику Німеччину.
Аналогічні ілюзії були в Парижі відносно Італії: Луї-Наполеон, в молодості сам італійський карбонарій, розглядав звільнення Італії від австрійського гніту як одну з найважливіших цілей своєї зовнішньої політики. Результатом об'єднання Італії, проте, стала не поява природного союзника Франції, а, навпроти, впливового і активного конкурента в Середземномор'ї.
Ще більшими протиріччями була відмічена австрійська революція або, вірніше, цілий ряд революційних подій на території клаптевої імперії. Ці революційні процеси, що охопили усі основні етнічні групи Австрії німців, італійців, угорець і слов'ян поставили імперію на грань повного краху, передусім в силу разнонаправленности цих процесів. Усі народи австрійської імперії бажали свободи - але свободи для себе за рахунок інших. Саме ця обставина давала уряду імперії шанс діючи за принципом divide et impera, відновити свою владу. Власне кажучи, підсумком революції 1848-1849 рр. в Австрії став двадцять років через компроміс між німцями і угорцями за рахунок слов'ян, які і в двоєдиній монархії 1867 р. залишалися пригноблюваним і безправним елементом.
Що стосується конкретно Німеччини, то вкрай сумнівною видається теза про те, ніби Німеччина могла-де об'єднатися мирним шляхом у разі перемоги демократичної революції, і лише торжество-де реакції дозволило Бисмарку об'єднати її залізом і кров'ю. Перемога демократичної революції в Німеччині напевно привела б до революційної війни подібно до того як це сталося у Франції півстоліття назад і крові і заліза було б набагато більше.
В усякому разі, депутати загальногерманських Засновницьких зборів, що зібралися у Франкфурті весною 1848 р., після перемоги озброєного повстання в Берліні в березні 1848 р., були налагоджені дуже войовничо. Передусім, вони підтримали дії Пруссії із захоплення данських провінцій Шлезвига і Гольштейна. Ці дії відразу ж зробили прусського короля Фрідріха-Вільгельма IV кумиром Франкфуртських зборів. Особливе обурення у Франкфурті викликали дії австрійського уряду, яка скористалася допомогою з боку Росії і південних слов'ян злих ворогів німців для пригнічення революцій в Австрії і Угорщині. Слід визнати, що в революції в Німеччині брали участь і послідовні республіканці, на зразок Карла Шурца, і навіть комуністи, на зразок Маркса з Енгельсом, але вони залишалися в повній меншості: більшість німецької буржуазії були налагоджені відверто шовіністично і мріяло не стільки про ліберальні свободи, скільки про територіальні захоплення (Шлезвиг-Гольштейн, Эльзас-Лотарингия і так далі).