Організація влади за Конституцією СРСР 1977 р.
Очевидна утопічність завдань побудови комунізму змусила компартій-
них теоретиків висувати нові ідеологеми, які б мали засвідчити прогрес
радянського суспільства. Головною з них стало твердження про вступ СРСР в етап
розвинутого соціалізму, яке вперше було зроблено у доповіді Л.Брежнєва на урочис-
тостях з нагоди 50-річчя Жовтневої революції і невдовзі повторене у звітній доповіді
ЦК ХХІV з’їзду КПРС: «Самовідданою працею радянських людей побудовано розвинуте
соціалістичне суспільство, про яке В. І.Ленін говорив як про майбутнє нашої країни»28.
Усі строки, відведені в програмі КПРС для побудови комунізму, давно минули. Партія
мусила дати суспільству відповідь на запитання, як вона виконувала власну програму.
Поставало й інше запитання: що робити з програмою КПРС? Однак керівництво КПРС
вирішило за краще для себе ухилитися від відповіді, зробити вигляд, що все йде за
планом, партія веде народ «від перемоги до перемоги», і ось чергова, мовляв, пере-
мога – партія ощасливила людей розвинутим соціалізмом.
Відтоді було прийнято вважати, що радянська країна функціонує в умовах роз-
винутого соціалізму. Вчення про розвинутий соціалізм було оголошено величезним
внеском в теорію марксизму-ленінізму. Заявлялося, що в суспільстві розвинутого
соціалізму вже «здійснюється гармонійний розвиток усіх його сторін: економічної,
соціально-політичної і ідеологічної», йому притаманні «планомірне організоване і
невпинно зростаюче народне господарство», «розподіл здійснюється по кількості і
якості праці», «соціалістична демократія отримує всебічний розвиток, стає всенарод-
ною, охоплює всі сторони життя суспільства»29 і взагалі – це «науково оптимізована
система суспільних відносин»30. За твердженням Л Брежнєва, у Радянському Союзі був
створений «повний простір для дії законів соціалізму, для виявлення його переваг у
всіх сферах суспільного життя»31.
Проголошення побудови розвинутого соціалізму зумовило прийняття нової
Конституції СРСР (1977 р.) і Конституції УРСР (1978 р.), з приводу чого були організо-
вані небачені за своїми масштабами пропагандистські кампанії.У них були задіяні всі
управлінські структури, всі партійні, радянські, комсомольські функціонери, депутати,
чисельний ідеологічний актив. У всенародному обговоренні проекту Конституції СРСР,
за даними партійних органів, в Україні взяло участь понад 35 млн осіб, тобто все без
винятку доросле населення32. В обговоренні проекту республіканського Основного
Закону взяло участь 32 млн осіб. До комісій з підготовки проекту Конституції УРСР, до
партійних і радянських органів, редакцій газет, на телебачення і радіо надійшло понад
8 тис. пропозицій і редакційних зауважень щодо основних положень і статей проекту
Конституції33. Звичайно, усе це подавалося пропагандою як «торжество радянської
демократії», «прояв високої політичної активності громадян в умовах розвиненого
соціалізму», «свідоцтво громадської зрілості усіх радянських людей», але насправді
творилося партійними й радянськими апаратниками.
Прикладом такої чиновницької творчості може слугувати резолюція сходу жи-
телів села Тишківці Городенківського району на Івано-Франківщині: «1. Одностайно
схвалити проект Основного Закону УРСР. 2. Схвалити мудру ленінську політику партії і
уряду, спрямовану на зміцнення миру на Землі, на підвищення добробуту радянських
людей. 3. Кожному працездатному тишківчанину брати активну участь у суспільно
корисній роботі, до початку роботи позачергової сесії Верховної Ради УРСР завер-
шити посівну кампанію і виконати піврічний план продажу колгоспом м’яса державі,
до дня першої річниці Конституції СРСР виконати трирічне завдання по виробництву
і продажу державі продукції тваринництва і рільництва. 4. Домогтися присвоєння
Тишківцям звання села зразкового порядку і високопродуктивної праці»34. Певна річ,
подібні «пропозиції і доповнення» аж ніяк не могли вплинути на зміст документів, які
мали визначити характер дальшого розвитку країни.
У Конституції СРСР і відповідно Конституції УРСР визначалися характер і зміст
радянської політичної системи, у зв’язку з чим стверджувалося, що державна влада в
країні здійснюється народом через ради народних депутатів, які становлять політичну
основу СРСР і діють на принципах демократичного централізму. Конституція УРСР
виходила з того, що Українська РСР є соціалістичною загальнонародною державою,
яка висловлює волю й інтереси робітників, селян та інтелігенції, трудящих республіки
всіх національностей.
Формально Конституція СРСР розширила повноваження і повновладдя Верхо-
вної Ради СРСР, визначила предмети виняткової її компетенції: прийняття Конституції
СРСР, внесення до неї змін, прийняття до складу СРСР нових республік, утвердження
утворення нових автономних республік і областей, державних планів економічного
і соціального розвитку СРСР, державного бюджету СРСР і звітів про їх виконання,
утворення підзвітних Верховній Раді органів Союзу РСР. Водночас реальна влада за-
лишалася за Президією Верховної Ради СРСР, головою якої став за сумісництвом гене-
ральний секретар ЦК КПРС Л.Брежнєв. Конституція СРСР 1977 р. не тільки не встанов-
лювала дієвих інструментів для недопущення такої антиконституційної практики, як
прийняття президією указів, що вносять зміни у діючі закони, а навпаки, легалізували
таку практику. Конституція надала право Президії Верховної Ради СРСР у період між
сесіями Верховної Ради СРСР вносити зміни до чинних законодавчих актів, затвер-
джувати зміни в кордонах між союзними республіками, утворювати і ліквідовувати
міністерства і державні комітети СРСР, звільняти й призначати осіб, що входила до
складу Ради Міністрів СРСР.
Конституція Української РСР копіювала союзний Основний Закон. Водночас у
ній було охарактеризоване правове становище республіки в складі СРСР, визначе-
не коло питань, які перебували в її віданні та компетенції в особі найвищих органів
влади УРСР. Так, Україна мала право брати участь у вирішенні питань, віднесених до
відання Союзу РСР, у Верховній Раді СРСР, Президії Верховної Ради СРСР, уряді СРСР
та інших органах Радянського Союзу. Українській РСР було даровано право забез-
печувати комплексний економічний і соціальний розвиток на своїй території, спри-
яти здійсненню на цій території повноважень Союзу РСР, проводити у життя рішення
найвищих органів державної влади і управління СРСР. Останнє означало,що вищий
орган представницької влади України не міг бути суб’єктом формування, а уряд рес-
публіки – забезпечувати реалізацію національної внутрішньої й зовнішньої політики,
обстоювати національні інтереси українського народу.
Фальш офіційних тверджень і реалій політичного життя найкраще видно на
прикладі рад народних депутатів. Як і раніше, з прийняттям нової радянської Кон-
ституції діяв такий механізм діяльності рад усіх рівнів: представники трудящих зби-
ралися на сесії для того, щоб протягом кількох днів обговорити і затвердити рішення,
підготовлені бюрократією виконавчих органів. Тим самим депутати рад, по суті, були
позбавлені самостійності в законодавчій діяльності, впливу на державне будівництво,
на втілення в життя прийнятих рішень.
Конституція СРСР і Конституція УРСР розширили функції й повноваження міс-
цевих рад, віднесли до їхнього відання вирішення всіх питань місцевого значення.
Причому було визначено п’ять основних напрямів діяльності місцевих рад: керівни-
цтво державним, господарським і соціально-культурним будівництвом; затвердження
планів економічного й соціального розвитку, місцевого бюджету і звітів про їх вико-
нання; здійснення управління підлеглими їм органами, підприємствами, установами і
організаціями; забезпечення виконання законів, охорона державного і громадського
порядку, прав громадян; сприяння зміцненню обороноздатності країни. Місцеві ради
наділялися правом координувати й контролювати роботу всіх розташованих на їх
території підприємств, установ і організацій щодо житлового й комунального будів-
ництва, виробництва товарів широкого вжитку і місцевих будівельних матеріалів, а
також підприємств торгівлі, громадського харчування, освіти й охорони здоров’я.
Попри закріплені в Основному Законі СРСР широкі повноваження місцевих рад
реальна влада на підвідомчій їм території не реалізовувалася. Ради не мали достатніх
джерел доходу. Вони не отримували грошей від підприємств, що були розташовані
на їхній території, не мали права залучати й кошти населення. Тому ради фактично
знаходилися в тіні паралельних партійних структур.Так само і посади в системі рад
та підлеглих їм установ вважалися менш престижними, ніж у партійних органах. Як і
раніше, скажімо, перший секретар міськкому партії за неписаним «табелем про ранги»
був вищий, ніж голова міськвиконкому, хоча останній був вищий, ніж другий секретар
міськкому. Інструктор партійного комітету давав вказівки своєму колезі з апарату
відповідного радянського органу.
Досить складним виявився процес організаційного формування рад усіх рівнів.
При висуванні кандидатів практично не враховувалися організаційні якості, вміння
ставити завдання, глибоко розбиратися в проблемах поточної політики. Ще гірше,
що на всіх рівнях у радах опинялися люди, які обіймали протягом багатьох років
керівні партійні, державні, військові та економічні посади, і виконання депутатських
обов’язків для них не було чимось важливим. Перебування на певній керівній посаді
автоматично означало й входження до складу депутатів. Зазначений процес призво-