Перший радянський декрет про винаходи був прийнятий 30 червня 1919 р. Цим декретом уперше запроваджувалося авторське свідоцтво замість патента, а сам винахід оголошувався надбанням держави. Наступним етапом був Закон про патенти на винаходи (1924 р.) У період НЕПу радянська держава повернулась до патентів, але встановлювала примусове відчуження патенту на свою користь, якщо з патентоволодільцем не вдавалося досягти угоди. Патент видавався на 15 років. Це вже був союзний закон, що став обов'язковим для всіх республік. Власне з цього часу законодавство про винахідництво було тільки загальносоюзним, і Україна була позбавлена можливості мати власне законодавство про винаходи та інші результати технічної творчості.
Закон 1924 р. було замінено Законом від 9 квітня 1931 p., яким затверджувалось Положення про винаходи і технічні удосконалення.
Цим Законом знову було відновлено авторське свідоцтво, а також визнано новий об'єкт правової охорони — технічні удосконалення. Це Положення діяло до 5 березня 1941 p., коли постановою Раднаркому СРСР було затверджено нове Положення про винаходи і технічні удосконалення. Це Положення було замінено новим від 24 квітня 1959 р.2, за яким технічні удосконалення були замінені раціоналізаторськими пропозиціями. Нарешті, згадане Положення було замінено Положенням про відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропозиції 1973 р.3 Верховною Радою СРСР 31 травня 1991 р. було прийнято Закон СРСР «Про винаходи в СРСР». Цим Законом єдиним охоронним документом було визнано патент, а сам винахід — товаром з усіма наслідками, що з цього випливають.
Закон набрав чинності з 1 липня 1991 p., але через фактичний розпад СРСР він майже не діяв. Проте його позитивна роль все ж мала місце — його основні положення були сприйняті законодавствами колишніх республік, оскільки він мав уже деякі риси ринкового характеру.
Отже, Україна ніколи не мала законодавства про промислову власність. Тільки після проголошення незалежності в Україні почалися активні кодифікаційні роботи, у тому числі й щодо законодавства про промислову власність. Очевидно, першою ластівкою в цьому напрямі варто вважати Закон України «Про власність», який у статтях 13 і 41 проголосив два важливих положення:
1) результати інтелектуальної діяльності є об'єктами права власності;
2) дав приблизний перелік результатів інтелектуальної діяльності, яким надається правова охорона передусім цим Законом.
Указом Президента України від 18 вересня 1992 р. було затверджене Тимчасове положення про правову охорону об'єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні. Одночасно велась розробка пакета законів про правову охорону об'єктів промислової власності.
Водночас Уряд України оголосив Заяву, за якою Україна визнала чинною для себе Паризьку конвенцію про охорону промислової власності, Мадридську угоду про міжнародну реєстрацію знаків та Договір про патентну кооперацію. Проте основу законодавства про промислову власність, мабуть, склав Закон України «Про основи державної політики в сфері науки і науково-технічної діяльності» від 13 грудня 1991 р. Хоча в цілому цей Закон має декларативний характер, проте він проголосив ряд принципових засад. У Законі дано визначення науково-технічної діяльності, проголошено створення ринку науково-технічної продукції, визначаються державні пріоритети в науково-технічній діяльності, результати науково-технічної діяльності визначаються об'єктами права власності тих, хто створив цей результат. Ці самі засади було покладено в основу Закону України «Про науково-технічну інформацію» від 25 червня 1993 р. У цьому ж році було прийнято пакет законів про промислову власність, серед яких закони України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про охорону прав на промислові зразки», «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» (ці закони були прийняті 15 грудня 1993 p.). Цього ж дня було прийнято Закон України «Про племінне тваринництво». Трохи раніше був прийнятий Закон України «Про охорону прав на сорти рослин». Зазначені закони склали правову основу захисту прав на об'єкти промислової власності. Крім названих законодавчих актів, були прийняті й інші, в яких тією чи іншою мірою йшлося про інтелектуальну власність.
Зокрема були прийняті закони України «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 р., «Про захист інформації в автоматизованих системах» від 5 липня 1994 р., «Про наукову і науково-технічну експертизу» від 10 лютого 1995 р. У зв'язку з прийняттям пакету законів про промислову власність внесено відповідні зміни до ЦК України, Кодексу законів про працю України, Митного кодексу та ін. Відповідні зміни внесено також і до раніше прийнятих законів України.
Чи можна вважати становлення законодавства про інтелектуальну власність України закінченим? Безумовно, ні. Процес становлення продовжується. З прийняттям нового ЦК України виникне необхідність розробки ряду інших законодавчих проектів.
Прийняття законів України про інтелектуальну власність — це громадсько-політична подія в житті нашої держави. Незважаючи на те, що прийняті закони у ряді випадків недосконалі, суперечать один одному, часто мають місце нечіткі формулювання тощо, їхнє прийняття — явище надзвичайної ваги.
По-перше, це свідчення того, що Україна спроможна розробити і прийняти власне законодавство про інтелектуальну власність, якого вона до цього часу не мала. Не можна вважати законодавством України про винаходи, раціоналізаторські пропозиції і промислові зразки положення, що містяться в VI розділі ЦК УРСР, оскільки норми цього розділу копіювали відповідне законодавство колишнього СРСР в узагальненому вигляді.
По-друге, законодавство про інтелектуальну власність значною мірою наближене до вимог ринкової економіки. Воно визнало результати інтелектуальної діяльності товаром, оголосило свободу в розпорядженні цими результатами на свій розсуд тощо.
По-третє, воно дає змогу Україні інтегруватися в європейську правову систему, що буде сприяти її зближенню з європейським співтовариством.
По-четверте, законодавство про інтелектуальну власність України не відокремлене від відповідного законодавства країн СНД.
П'ятою визначальною рисою цього законодавства є те, що воно проголосило результати інтелектуальної діяльності об'єктами права інтелектуальної власності.
Незважаючи на окремі явні вади зазначеного законодавства, його все ж слід оцінити позитивно. Безумовно, воно потребує подальшого удосконалення. У процесі застосування законодавства виявилися і виявляються його вразливі місця, неузгодженості тощо. Про деякі з них варто згадати.
Важливе питання, що виникає у зв'язку з проблемою становлення законодавства про інтелектуальну власність України, — місце цього законодавства у новому ЦК України.
З цього приводу висловлюються різні погляди. Цікаву думку висловив О.А. Пушкін. Він писав, що право інтелектуальної власності — це речове право і воно не повинно викликати ніякого сумніву. Воно характеризується такими самими рисами абсолютності і виключності. І тому, здавалося б, логічно розділ «Право інтелектуальної власності» помістити одразу за розділом «Право власності та інші речові права». Але слід враховувати, що здійснення права інтелектуальної власності пов'язане з виконанням специфічних договорів, видачею ліцензій і встановленням на їх основі таких самих специфічних зобов'язань. Тому цей розділ треба помістити після традиційного розділу «Зобов'язальне право».
Як зазначає Н. М. Мироненко, інститут права приватної власності заслуговує на визнання як окремий, самостійний цивільно-правовий інститут, проте і вона не визначила місце цього інституту в кодексі. Вона також висловила цікаві обґрунтовані думки з приводу визнання права інтелектуальної власності лише за творцем цієї власності. Обґрунтованим є її твердження, що суб'єкту права інтелектуальної власності належать ті самі правомочності — право володіння на користування і розпорядження, що і звичайному власнику. Але не можна погодитися з твердженням Н.М.Мироненко, що суб'єкту права інтелектуальної власності належить право на недоторканність. Таке категоричне твердження не відповідає реальному стану речей. Право на недоторканність мають лише автори творів науки, літератури і мистецтва. Що стосується результатів технічної творчості, то їх автори такого права не мають. Тому є слушною думка В.Ф.Чигиря про те, що було б нерозумно заборонити використання науково-технічних досягнень як вихідної бази для створення нового технічного рішення. Він вважає, що право інтелектуальної власності має міститися після розділу «Зобов'язальне право». Проте не можна погодитися з його твердженням, що результати інтелектуальної діяльності не можуть бути об'єктами права власності.
Викладені та інші зауваження щодо місця, поняття і змісту права інтелектуальної власності, безумовно, мають важливе теоретичне і практичне значення. Одні з них будуть враховані, інші — не будуть, але головне у тому, що процес становлення власного законодавства України про інтелектуальну власність продовжується.
2 Практична частина
Задача 1
Розрахувати числове значення максимальних, середніх і мінімальних ставок роялті для ліцензійних угод з надання права на використання виробничих технологій в галузі видобування енергетичних металів за умов відомих з літературних відомостей даних про рентабельність даної галузі промисловості – 25%.
Розв’язання
Відомо, що частка ліцензіара Д у прибутку ліцензіата знаходиться, як правило, в діапазоні від 10 до 50 відсотків. Якщо предмет ліцензії ще не готовий до промислового або комерційного використання, а основну цінність складає право використання, що передається за ліцензійною угодою (не виключна ліцензія), то Д = 10 – 20%. А в разі виключної ліцензії (передавання усіх прав) і готовності винаходу до виробництва частка ліцензіара може становити 35 – 50%