Політичне життя Північного Причорномор’я розвивалося також під впливом рабовласницьких держав Середземномор’я – країн Стародавнього Сходу, Греції і Риму.
Перші рабовласницькі держави на території України виникли в середині І тис. до н.е. Джерел з історії держави і права народів Північного Причорномор’я небагато. По-перше, це археологічні знахідки – закони, декрети, постанови органів влади міст-держав, що були викарбувані на кам’яних стелах, по-друге, писемні джерела, що збереглися в ассірійських, грецьких, римських, візантійських документах.
Першою державою (протодержавою) на території України була Кіммерія, що займала територію Кримського і Таманського півостровів та степів Північного Причорномор’я від Дністра до Дону. Вперше кіммерійці згадуються в “Одісеї” Гомера та ассірійських клинописних текстах VIII-VII ст. до н.е. Вершники, об’єднані в загони, становили основу війська. У першій половині VII ст. до н.е. на чолі загонів стояли вожді – Лігдаміс та Теушпа. Це був перший народ на території України, який мав своїх царів. Походження кіммерійців є дискусійним в історичній літературі. На початку VII ст. до н.е. кіммерійцям завдали удару скіфи. Одну частину з них завойовники знищили, другу витіснили за Дунай, третю асимілювали.
Скіфські племена освоїли територію від Дону до Дунаю. Давньогрецький історик Геродот уявляв Скіфію у формі величезного квадрата, що охоплював практично всю територію України. Населення поділялося на такі групи: царські скіфи, скіфи-кочовики, скіфи-орачі, скіфи-землероби. Наприкінці
VI ст. до н.е. скіфи створили могутнє державне об’єднання. Найбільше піднесення цієї держави пов’язують з правлінням царя Атея, який у ІV ст. до н.е. зумів об’єднати під своєю владою майже всю країну. Скіфія із союзу племен перетворилася на класичну деспотичну монархію. Але вона проіснувала недовго і розпалася після воєн з македонським царем Філіппом (батьком О.Македонського) на 3 частини: Добруджу (Румунія), Придніпров’я і Крим. У ІІІ ст. до н.е. утворилася Друга Скіфська держава (Мала Скіфія) в Криму зі столицею Неаполь Скіфський. Найбільшої могутності Мала Скіфія досягла у ІІ ст. до н.е. за часів царя Скілура. Вона розпалася під навалою сарматів. Остаточний кінець Скіфії настав у 275 р., коли готи вдерлися до Криму.
Державний устрій. За формою правління Скіфія була рабовласницькою монархією на чолі з царем. Його влада була спадковою і необмеженою. Йому належала законодавча, виконавча, військова, судова влада, а іноді цар виконував і функції жреців. Історії відомі імена чотирьох царів: Скілура, Палака, Фардоя, Інісмея.
Цар спирався на царську раду, що складалася з особистої дружини на чолі з воєначальником та родоплемінної верхівки. Іноді важливі рішення приймалися народними зборами.
Країна поділялася на адміністративні округи – номи, населені скіфами і місцевими племенами. Адміністративний апарат складався переважно з родичів царя та представників аристократії. Старійшини і вожді племен традиційно очолювали місцеві органи влади.
Суспільний устрій. Соціальна структура була складною. Рабовласницькі відносини перепліталися з пережитками первісного ладу.
Умовно населення Скіфії можна поділити на такі групи:
Панівний клас – царі та їх родичі, племінні вожді, старійшини племен, воєначальники, жреці, багаті купці. Вони володіли пасовиськами, водоймами, стадами коней, вівців, рабами тощо. Привілейований статус мали жреці. Ймовірно, разом з царем здійснювали судочинство.
Вільні общинники – основна маса населення. Відбували військову службу, сплачували данину, виконували певні повинності. Вони були союзниками панівного класу проти рабів.
Вільні ремісники і купці – жителі міст. У Скіфії існувало лише 4 міста. Тому це невелика група населення.
Раби – нижчий щабель суспільства. Власність, річ пана. Раба можна було продати, обміняти, передати у спадщину. Існувало колективне рабство – міські раби. Джерелами рабства були полон, купівля-продаж, народження від рабині. Проте частка рабів щодо усього населення була незначною.
Про майнову і соціальну диференціацію свідчать поховання. У кургані Чортомлик поховані цар, цариця, 6 воїнів, 11 коней, зброя, чисельні прикраси (золото, рідше – срібло).
Панівне місце належало царським скіфам. Вони складали основну масу війська під час походів у Передню Азію. Інші племена були підлеглими, сплачували данину. Її несплата – привід до карального походу. Форма залежності від царських скіфів була різною. Для скіфів-кочівників і скіфів-землеробів – більш м’яка, для скіфів-орачів – більш жорстка. Ймовірно, це залежало від ступеня родства – етнічної спорідненості. Найбільш жорстко скіфи ставилися до загарбаних народів – фракійців. Для ознаки рабства вони відрізали носи або робили татуювання.
Право. Збереглося дуже мало пам’яток права.
Джерела права: звичаї, правові норми, встановлені царем, міжнародні договори (з роксоланами, Боспорським царством).
Норми права захищали в першу чергу життя, майно, привілеї царя, його сім’ї, родоплемінної знаті. Майнові відносини регламентувалися. Кожен воїн отримував частку здобичі залежно від кількості вбитих ворогів, свідченням чого були скальпи. Норми скіфського права захищали приватну власність на худобу, рабів, ужиткові речі. Земля належала царю. Її передавали лише у користування. Існувало зобов’язальне право. Регулювалися договори міни, купівлі-продажу, дарування. Договір скріплювався клятвою.
Сімейно-шлюбні відносини базувалися на принципах патріархату. Родовід вівся по батьківський лінії, існувало багатоженство. Старша дружина мала привілеї щодо інших дружин. Після смерті чоловіка власність переходила не дружині, а молодшому сину (система мінорату). Одружені сини мали право виходу з родини лише за життя батька. Якщо дружину померлого не ховали разом з чоловіком, то вона переходила у спадок його старших родичів. Але жінки не були такими безправними. У похованнях скіфянок знаходять, крім прикрас, ще і зброю. Дівчині дозволялося виходити заміж лише за умови, що вона вб’є трьох ворогів. Зароджується кримінальне право. Найнебезпечнішими вважалися злочини проти царя - замах на вбивство царя, непокірність царю, фальшива присяга царю, відступ від віри батьків. Такого роду діяння каралися смертю. Тривалий час у скіфів зберігалася кровна помста.
Поява першого поселення греків на території України датується серединою VІІ ст. до н.е. Воно виникло на острові Березань і називалося Борисфенідою. Згодом з’явилися Ольвія, Пантікапей (Керч), Херсонес, Феодосія, Керкінітіда (Євпаторія) та інші міста, де пануючою формою політичного, соціального, економічного устрою був поліс, властивий Греції. Грецькі міста-держави були однотипними за походженням, економікою, суспільно-політичним ладом, правовою системою. Розквіт міст припадає на V-ІV ст. до н.е. Більшість міст-держав проіснувала до середини V ст. н.е. Об’єднавчі тенденції між полісами з часом призвели до створення Боспорського царства. З ІІ ст., зруйноване готами і гунами, воно стало складовою Візантійської імперії. Останніми у V – середині VI ст. втратили самостійність й увійшли до складу Візантії міста Пантікапей і Херсонес.
Державний устрій був подібний до метрополії. За формою правління – це були рабовласницькі республіки. Проте слід враховувати, що протягом своєї тисячолітньої історії форми правління змінювалися. Наприклад, Ольвія була аристократичною, демократичною, елітарною демократією, перебувала під скіфським і сарматським протекторатом.
Вищими органами влади були:
Народні збори (народ, агора, апела, еклесія, віче) – вищий законодавчий орган влади, який приймав закони, обирав посадових осіб, регулював морську торгівлю, укладав договори, нормував грошову систему, звільнення іноземців від сплати мита, приймав у громадянство, нагороджував почесними грамотами громадян тощо. Але з посиленням аристократії роль народних зборів зменшувалась. У них брали участь повноправні громадяни у віці 25 і більше років. Жінки, іноземці і раби такого права не мали.
Рада міста (герусія, буле) – постійно діючий законодавчий орган влади, що обирався народними зборами. Її компетенція: підготовка питань для народних зборів, видання декретів, законодавча ініціатива, контроль за виконавчими органами. Керував її роботою голова, якому допомагав секретар.
Виконавчі органи – колегії або магістратури. Наприклад, в Ольвії діяли такі колегії: Колегія архонтів у складі 5-6 осіб на чолі з першим архонтом. Вона мала право скликати народні збори (при небезпеці війни), керувала іншими колегіями. Другий архонт опікувався справами суду, релігії, третій архонт – військового командування, всі інші брали участь у судових справах. Колегія номофілаків стежила за оформленням законів, поведінкою посадових осіб, вимагала від них дотримання законів. Колегія продиків виконувала прокурорські і адвокатські функції. Колегія деміургів – це стражі державної безпеки. Вони виявляли заколоти. Колегія агораномів стежила за порядком на ринках, дотриманням єдиної системи мір і ваги.
Окремі посадові особи: казначей займався фінансами, емпоріон – начальник порту, гімнасіарх – вихователь молоді, керівник навчального закладу.
Суспільний устрій характеризувався наявністю двох протилежних класів. Рабовласники – повноправні громадяни, які мали право обіймати різні адміністративні посади, мати власні загони, виїжджати до інших земель. Це були чоловіки – уродженці міста. Жінки й іноземці не користувалися політичними правами, але були вільними людьми. Купці, судновласники, власники ремісничих майстерень, потомки місцевої родоплемінної знаті, духовенство – вільні люди, які не мали рабів. Раби – власність пана. Вони не мали жодних прав. Джерелами рабства були полон, купівля-продаж, народження від рабині. Існували й експлуатовані групи – дрібні ремісники і торговці, вільні общинники навколишніх поселень, які сплачували данину державі і входили до ополчення.