Адміністративним центром краю був Львів. У 1846 р. було запроваджено новий адміністративно-територіальний поділ. Галичина поділялася на 74 повіти, які очолювали старости.
Нижчою ланкою державного апарату були: у селах – війти, у містах – бурмистри.
Крайові міста – Львів на Галичині і Чернівці на Буковині – керувалися власними статутами. Всього в імперії статутами керувалися 33 міста.
Після революції 1848-1849 рр. відбулися зміни в системі управління.
В Галичині замість губернського встановлювалося правління намісника, на Буковині, що відокремилася від Галичини, – президентське правління на чолі з президентом.
На відміну від губернського правління, що мало деякі риси колегіальності, намісник або президент ставали одноособовими главами краю і підлягали безпосередньо міністру внутрішніх справ.
Намісникам підпорядковувалися начальники повітів або старости, яких призначав міністр внутрішніх справ без зазначення повіту, в який вони направлялися. Це визначав сам намісник.
У 1861 р. австрійський імператор створив Галицький і Буковинський крайові сейми, до складу яких обиралися представники панівних класів – магнати, єпископи, ректори університетів. Виконавчим органом сейму був крайовий комітет у складі маршала і 6 членів. Діяльність сеймів була підпорядкована центральній владі. Імператор затверджував рішення сеймів, мав право скликати або закривати засідання сеймів, розпускати їх. Сейми здійснювали нагляд за повітовими, міськими і сільськими органами.
Поряд з органами державної адміністрації у другій половині ХІХ ст. виникли й органи місцевого самоврядування. У 1862 р. було видано державний закон про місцеве самоврядування, а у 1866 р. на його основі прийняли галичанський крайовий закон про громадян. Згідно з ним вищою інстанцією самоврядування стала повітова рада. До її складу входили представники від поміщиків, промисловців і купців, що сплачували податки більше 400 крон, міських і сільських громад. Повітова рада обиралася на 5 років. Виконавчим органом повітової ради був повітовий комітет, що складався із голови (ним був, як правило, повітовий староста), його заступника і 5 членів та їх заступників. Вони були підконтрольні державі, оскільки старосту призначав міністр внутрішніх справ.
У містах і селах обирались міські і сільські ради. Їх виконавчими органами були управи, а у великих містах – магістрати, на чолі яких стояли начальники рад. До компетенції рад належали господарські питання. Намісник мав право розпуску повітових, міських і сільських рад.
На Закарпатті, яке було виділено в окремий край, адміністративно-територіальними одиницями були жупи (всього 4). Очолювали їх піджупани, які підпорядковувалися наджупанам і міністерству внутрішніх справ. Жупи поділялися на комітати, до складу яких входили начальники комітатів, секретарі, землеміри, збирачі податків та інші. У селах виконавчими органами були сільські управління на чолі із старостою.
У Закарпатті, крім адміністративно-територіального поділу, існував і територіально-економічний – на домінії, що об’єднували землі з містами та селами, які належали державі, церкві, феодалам. До них входила система фільварків або кличів (кілька фільварків).
Після створення у 1867 р. Австро-Угорської імперії кожна з двох держав мала свій двопалатний парламент. Єдиною в країні була особа імператора, який одночасно носив титул угорського короля. Він підписував ухвалені парламентами закони, представляв країну на міжнародній арені, призначав і відправляв уряди у відставку, був головнокомандувачем збройних сил імперії. Ради міністрів в обох частинах імперії були виконавчими органами влади. Їм підпорядковувалася крайова влада.
Наприкінці ХVІІІ – першій половині ХІХ ст. на західноукраїнських землях зберігалася попередня станова судова система: духовні суди (єпископські), суди у містах, які користувалися магдебурзьким правом, доменіальні (вотчинні) суди (суд поміщика над селянами і сільськими громадами), земські, гродські і підкоморські суди. Вищою апеляційною інстанцією був королівський трибунал.
Після революції 1848 р. у судовій системі відбулися певні зміни. Судова система відокремлювалася від законодавчої та оголошувалася незалежною. У 1849 р. створювалися всестанові суди:
повітові суди – один суддя. Суд І інстанції. Розглядали цивільні справи і справи про проступки;
повітові колегіальні суди – троє суддів. Розглядали деякі цивільні справи і злочини, які не належали до судів присяжних. Суд І інстанції;
окружні суди – як суд І інстанції розглядав важливі цивільні справи. Як суд ІІ інстанції щодо справ, вирішених повітовим і повітовим колегіальним судами;
вищий крайовий суд у Львові – друга інстанція для окружних судів і третя та остання інстанція для повітових судів, але лише у цивільних справах;
найвищі судові інстанції – Верховний суд і касаційний трибунал у Відні.
Існували і спеціальні суди: військові, промислові, комерційні. Дрібні цивільні справи розглядали мирові судді і суди присяжних. Справи про злочини, за які передбачалися покарання більше 5 років, розглядалися у крайових судах.
У 1781 р. у Галичині і Буковині була заснована адвокатура, але положення про неї вийшло лише у 1868 р., а 1872 р. затверджено статут адвокатів, 1890 р. – визначено розмір гонорарів. Адвокатом могла бути людина, яка закінчила юридичний факультет, склала адвокатський екзамен, мала ступінь доктора права і 7 років юридичної практики.
У 1850 р. була запроваджена прокуратура. Суд підпорядковувався прокуратурі. Прокуратура здійснювала нагляд за законністю дій установ, осіб, суду, слідчих органів. Згодом у повітових судах вводилися посади заступників державних прокурорів, окружних судах – державних прокурорів, крайовому суді – старших прокурорів, Верховному суді та Касаційному трибуналі – генеральних прокурорів.
Приєднання західноукраїнських земель до Австрії сбіглося з кодифікацією її законодавства. Саме в цьому регіоні країни пройшли апробацію окремі кодекси. Так, у 1797 р. спочатку у Західній Галичині, а у 1798 р. у Східній Галичині було введено Цивільний кодекс. У 1812 р. його дію поширили на всю імперію, а у 1816 р. – на Буковину. Кодекс складався з 1502 статей і поділявся на 3 частини. У Вступі викладалися загальні міркування про цивільний закон (ст.1-14), І частина присвячувалася особистим правам (ст.15-284), ІІ частина – майновим правам (ст.285-1341), ІІІ частина – спільним постановам стосовно особистих і майнових прав (ст.1342-1502). Кодекс містив норми як феодального, так і буржуазного права. Зокрема, він закріплював поміщицьку власність на землю та податки з неї, узаконював право спадщини селянських земельних наділів.
У 1775 р. на Галичину і Буковину поширився Кодекс вексельного права 1763 р., яким регулювалися фінансово-кредитні відносини.
Розвиток капіталізму спричинив до введення у дію в 1863 р. Торговельного кодексу.
У сімейному праві Австрії зберігався церковний шлюб. На західноукраїнських землях діяли також окремі норми місцевого звичаєвого права. Так, кожний з подружжя у випадку смерті іншого зберігав право користуватися усім майном.
На більшості австрійських земель діяв Цивільно-процесуальний кодекс 1786 р. З 1807 р. його поширили і на Східну Галичину. Судочинство характеризувалося повільністю ведення справ і дорожнечею. Новий цивільно-процесуальний кодекс було затверджено у 1895 р., а введено в дію у 1898 р. Він проголошував усність, публічність, змагальність судочинства, прискорював розгляд судових справ. У 1896 р. вийшло доповнення до кодексу, що стосувалося екзекуцій. Ним регулювалися порядок виконання судових рішень, правила примусового стягнення штрафів і судових витрат.
Кодифікація кримінального права в Австрійській імперії розпочалася у 1768 р., коли був затверджений Кримінальний кодекс. У 1787 р. вийшов новий кримінальний кодекс, який в порядку апробації (досвіду) 1797 р. запровадили у Східній Галичині. А з 1803 р. він став чинним в усій імперії. Цей кодекс поділявся на дві частини – злочини і тяжкі поліційні проступки. Кожна з них мала два розділи. Перший стосувався норм кримінального матеріального права, другий – норм процесуального права.
З розвитком капіталізму у 1853 р. кодекс було переглянуто і видано нову редакцію. Запроваджувався поділ на злочини (ст.1-232) і проступки (ст.233-532). За злочини передбачалася смертна кара (повішання) або ув’язнення на різні терміни, за проступки – грошові покарання, ув’язнення до 6 місяців, тілесні покарання (скасовані 1867 р.) і заборона проживати у даній місцевості.
Кримінально-процесуальні дії у першій половині ХІХ ст. визначалися кримінальним кодексом 1803 р. А 1853 р. був прийнятий окремий закон про кримінальне судочинство, який запроваджував часткову гласність процесу, але не допускав участі громадськості у ньому. Проте 1869 р. його доповнили законом про суди присяжних, а 1873 р. затвердили новий Кримінально-процесуальний кодекс, яким запроваджувалися усність і гласність процесу, суд присяжних, пропагувалася ідея вільної оцінки доказів за внутрішніми переконаннями суддів.
У 1912 р. був введений у дію Військовий кримінально-процесуальний кодекс.
На Закарпатті у першій половині ХІХ ст. застосовувався австрійській кримінальний кодекс 1803 р. зі змінами 1852 р. У 1879 р. був затверджений Угорський кримінальний кодекс, у тому числі й Закарпаття.