Про те, які умови життя та праці чекали українців в Німеччині, незабаром стало відомо на батьківщині, незважаючи на строгу цензуру листування наших земляків з батьками та рідними. Додамо до того, що на той час окупаційний режим встиг вже показати своє справжнє і лице, і нутро. Тотальна мобілізація до вермахту усіх, хто міг носити зброю, змусила нацистів різко збільшити приплив східних робітників. А це стало можливим тільки завдяки брутальній силі та ігноруванню елементарних людських прав на окупованих територіях.
З весни 1942 року вивіз людей на роботу до Німеччини став примусовим. Ширма добровільності була викинута. 7 березня Заукель, генеральний уповноважений Райху з використання робочої сили, зажадав від міністра окупованих земель Розенберга збільшити набір людей до Німеччини до одного мільйона. «Цей мільйон нам конче потрібен протягом наступних чотирьох місяців, - писав Заукель. — Починаючи з 15 березня ми встановили такі щоденні норми-вивозу робітників до Райху: з Генерального комісаріату Білорусії — 500 чол., із Центрального Економічного інспекторату — 500 чол., із Райхскомісаріату України — 1000 чол... з 1 квітня ц. р. щоденна квота має бути подвоєна».
Для того, щоб забезпечити виконання цього ясиру XX століття окупаційна адміністрація Рівненщини привела в рух гігантський репресивний апарат: гебітскомісаріати, окружні, міські та районні управи, жандармерію, охоронні війська, підрозділи СС. Кожному місту, містечку, селу, навіть хутору було доведено план відправки людей до Райху. На станціях Здолбунів, Сарни були створені пересильні табори, в Острозі, Дубні, Костополі, Дубровиці та інших містах — збірні пункти. Ешелони з живим товаром відправлялись щотижня, а іноді й частіше.
Про вербування вже ніхто не говорив. Ця акція, як і треба було чекати, дуже швидко себе вичерпала. Сам Заукель у 1944 р. вимушений був визнати, що із 6 мільйонів іноземних робітників навіть 200 тисяч не прибули до Райху добровільно».
В хід були пущені такі наруги як масові облави по селах, у церквах, кінотеатрах, організований вивіз учнів ремісничих шкіл. На вік молоді перестали звертати увагу. Брали 16-15-14-річних, а то й молодших. Дозволялась, правда, заміна: замість молодшого брата чи сестри дозволялось їхати старшим, батькові, матері, аби були тільки здоровими. З багатьох сімей брали по двоє-троє дітей. М. Лебідь з містечка Матіїв, що поблизу Ковеля, так описує одну з таких операцій: «Одного дня німці оточили село. Вигнали усіх людей на майдан. Молодь завантажили на авта і повезли до Ковля. В Уряді праці в Ковлі приділили їх на різні місця праці й поїздом вони від'їхали до Німеччини». Ще гіршої долі зазнало село Судобичі, що на Дубенщині. В лютому 1944 р., відступаючи на захід, фашисти погнали з собою силоміць майже усіх жителів села. Врятуватись вдалось лише декільком селянам. Любі Ординат на той час було дванадцять років, а сестричці Олі дев'ять. Разом з батьками та старшою сестрою ці двоє діток понад рік працювали на залізниці у далекому Вартелянді —переносили шпали, пісок, рейки.
Як згадують М. Якубовський та В. Середа із с. Звиж колишнього Деражненського району, з літа сорок другого вони вже не спали у хаті, бо кожної ночі можна було чекати облави. Вдень хлопці чергували за селом. Досить було появитись військовому автомобілю ще на підступах до села, як за сигналом сторожі молодь тікала в ліс.
З другої половини 1942 р. ліс став не тільки пристанищем, але й основною базою перебування сотень, а згодом тисяч молодих волинян та поліщуків. Уникаючи німецького ясиру, вони поповнювали спершу загони «Поліської Січі», або більшовицькі партизанські загони, що на той час опанували північний схід краю, а згодом перші боївки УПА, які, як згодом писав Л. Лебідь, «стали самочинно творитися з гуртків переслідуваних німцями українців, що були вороже наставлені до німців і до червоних».
В ході масових облав за майбутніми остарбайтерами нацисти скаженіли, вдаючись до жорстокого терору, маючи на це відповідні накази своїх керівників.
Американський представник звинувачення на Нюрнбергському процесі оголосив в числі доказів звинувачення стенограму промови, яку 5 березня 1943 р. у Рівному на нараді вищого керівництва Райхскомісаріату зробив Е. Кох. «Ми — раса панів, — заявив гауляйтер. — Ми прийшли, щоб закласти фундамент для нашої перемоги. Ми повинні пам'ятати, що навіть найгірший німецький робітник біологічно і расове у тисячу разів становить більшу цінність ніж дане місцеве населення».
Ще виразніше з цього приводу висловився перед групою своїх генералів Г. Гіммлер дещо пізніше. «Питання про те, житимуть ці нації у добробуті чи загинуть голодною смертю, цікавить нас постільки, поскільки нам потрібна їх рабська праця на благо нашої культури. Інакше воно нас абсолютно не повинно цікавити. Чи помруть десять тисяч руських баб від злиднів та голоду, риючи для нас окопи, мене не хвилює. Мене хвилює, коли ці окопи будуть закінчені, щоб принесло це користь Німеччині».
У квітні 1943 р., як відомо, по всій Рівненщині українська поліція організовано перейшла на сторону УПА. Окупанти стали формувати польську поліцію з числа найбільш знавіснілих антиукраїнських елементів. Незабаром їм на допомогу німці перекинули з-під Кракова ще декілька батальйонів польських шуцманів, що пройшли вишкіл у нацистському спецтаборі в Дембіці. Агент Лондонського польського еміграційного уряду, що діяв на Рівненщині, так описував цю подію: «Любо було дивитись на наші загони, хоч і в німецьких одностроях, як марширували вони під бойову польську пісню. Дивлячись на них українці опускали голови. На іх обличчях ми читали переляк. Чимало з них не ризикували навіть вийти на вулицю. Ми стали здійснювати акт помсти». Суть цієї помсти полягала в тому, щоб спільно з окупантами нищити українське населення, а живих відправляти на каторгу в Райх.
Сорок третій рік для Рівненщини став, як відомо, особливо важким. Нацисти скаженіли, їхня адміністрація, яка від самого початку носила воєнно-грабіжницький характер, істотно захиталась. Німці втратили змогу контролювати життя окупованого краю. Північна частина області стала практично їм непідвладною. Нацистський режим діяв переважно в таких осередках як Костопіль, Сарни, Березне. А це означало, що «живий товар» для Райху можна було здобувати хіба що збройною силою. Тому кожна «операція» німцями детально готувалась, до участі в ній залучались окрім есесівців також козаки - власівці, польські шуцмани, групи фольксдойчерів.
З другого боку, там, де боївки УПА заздалегідь отримували інформацію про те, що окупанти готують облаву, вони або приймали молодь .до себе, або давали збройну відсіч фашистам.
На 17 травня 1943 р. у нашому краї було намічено черговий вивіз людей до Німеччини. Акція готувалась грунтовно. Виїзду підлягали юнаки та дівчата 1922—26 років народження. По селах бую розіслано тисячі агітаційних та водночас лякаючих листівок. Через сільських старост іменні виклики на роботу до Райху отримали 2500 осіб. Всі вони були попереджені, що у випадку неявки на збірний пункт, покарання, понесуть їх рідні та близькі. І тим не менше на комісію прибуло аж ...210 чол. За допомогою місцевих медиків ще 80 молодиків були визнані непридатними до праці. Ешелон не вирушив. Акція була зірвана патріотами.
Як згадує колишній голова районної управи, завдяки активній діяльності українського патріотичного підпілля та УПА в 1943 р. з району було депортовано в Німеччину не більше 5% від запланованого німцями контингенту на вивіз В той же час із сусідніх Янушпільського, Ємільчинського, Любарського районів Житомирської області на рабську працю до Райху було вивезено кожного четвертого дорослого жителя. Додамо, що з Житомирщини, яка за кількістю населення десь на 20% більша ніж Рівненщина, до Райху було депортовано 75535 громадян, в той час, як із Рівненщини за час окупації німцям вдалось силою вивезти 22272 чоловік, тобто менше ніж у три рази.
Чи не тому вістря фашистської пропаганди було спрямоване саме проти національно-патріотичних сил, коли йшлося про причини масового зриву графіків вивозу німцями молоді до Райху. В одній з поширених того часу листівок нацисти писали: «Українці! Чи знаєте ви, чому ОУН противиться виїзду робітників до Німеччини? Причина в тому, що ваші селяни, працюючи в Німеччині, бачать, яка справді вона сильна. ОУНівці не хочуть, щоб ви про це знали. Працюючи в Німеччині, робітники збагачують себе знаннями. ОУНівці цього не хочуть. Працюючи в Німеччині, робітники і селяни допомагають кувати зброю над большевизмом. І це головна причина, бо ОУН бореться за большевизм!».
Протягом двох останніх років війни умови життя і праці східних робітників практично не відрізнялись від життя військовополонених та в'язнів нацистських концтаборів. Цього не приховували і самі німці, бо в'язні обходились Райху дешевше як остарбайтери. Чи не цим можна пояснити той факт, що в кінці 1943 р. ешелони з остарбайтерами, що вирушили із Запоріжжя, Сталіне та Миколаєва, прибули в Німеччину як... ешелони в'язнів і були спрямовані безпосередньо у Бухенвальд, Маутхаузен, Дахау та Грос-Розен?
В 1945 р. на території Німеччини опинилось понад 7,5 млн. іноземних робітників, що були силоміць вивезені із своїх країн. Що понад 2 млн. військовополонених всупереч Гаагській та Женевським конвенціям були піддані експлуататорській праці нацистами як робоча сила на оборонних заводах цієї держави. Назвемо лише деякі цифри цієї драми.
Із Польщі за роки другої світової війни, було вивезено на роботу до Німеччини 1,5 млн. чоловік, із Франції 875952, з Італії 55726, з Данії 431400, з Бельгії 150 тисяч, з Голландії 31300, з Словаччини 15265 чоловік.
За офіційними джерелами під час німецько-радянської війни (1941—1945 рр.) з республік Радянського Союзу, ще були окуповані нацистами, до Райху було насильно вивезено на роботу понад 3,0 млн. громадян, а них 580 тисяч з Білорусі та 120 тисяч з Росії, Молдови і республік Прибалтики. За тими ж даними з України протягом 1941— 44 рр. до Райху було вивезено 2 млн. 300 тисяч чоловіків, жінок та підлітків.