Серед інших питань, що обговорювалися у Відні, найважливішої була німецька проблема. Народ Німеччини, натхнений визвольною боротьбою проти Наполеона, сподівався на об'єднання країни. Однак замість єдиної Німеччини був створений розпливчастий Німецький союз з чотирьох десятків незалежних дрібних німецьких князівств. Головувати в цьому союзі повинний був австрійський імператор. За рішенням Віденського конгресу політично роздробленої залишилася й Італія. Європейські монархи панічно боялися революцій і робили всі, щоб їх запобігти. Вони прагнули стерти з карти Європи всі наслідки Французької революції.
Навесні 1815р. конгрес приступив уже до підведення підсумків, як раптом його учасники були вражені несподіваною звісткою: Наполеон Бонапарт таємно втік з острова Ельба і 1 березня висадився у Франції. Усі вислані французьким королем загони, що повинні були захопити Наполеона, перейшли на його сторону. За час короткого панування Бурбонов французький народ устиг їх знову зненавидіти. Фактично без єдиного пострілу 20 березня Наполеон вступив у Париж. Король Людовик XVIII і його наближені в жаху бігли. Імперія була відновлена. Наступив період, відомий в історії за назвою «Сто днів», тому що Наполеонові цього разу удалося протриматися на французькому престолі лише сто днів: з 20 березня по 22 червня 1815 р.
Наполеон розумів, що нова єдина коаліція всіх європейських держав неминуче скине його з престолу. І тому він спробував поглибити вже існували протиріччя між союзниками. Він відправив у Росію виявлений їм екземпляр секретного договору, укладеного королівським урядом Франції з Австрією й Англією проти Росії. Імператор Олександр I був розлютований, але порахував, що в сформованих умовах союзникам треба забути колишні розбіжності і знову об'єднатися проти загального ворога. Ця позиція Росії дозволила створити 7-ю коаліцію європейських держав проти Наполеона.
Російська армія уже виступила в похід у Францію, але 18 червня 1815 р. французькі війська під початком Наполеона в битві під Ватерлоо потерпіли нищівна поразка від з'єднаної англо-прусської армії. Наполеон знову відрікся від престолу і був засланий на далекий острів Святої Олени — малюсіньке англійське володіння в Атлантичному океані. Російська армія повернулася додому, так і не прийнявши цього разу участі в бойових діях.
Повернення Наполеона подіяло на учасників Віденського конгресу. Вони постаралися якомога швидше розв'язати всіх спірних проблеми. 28 травня відбулося останнє засідання конгресу, на якому був підписаний Заключний акт, що зафіксував усі прийняті рішення.
Віденський конгрес створив нову систему міжнародних відносин у Європі, засновану на пануванні чотирьох «великих держав» (Росії, Англії, Австрії, Пруссії), до яких у 1818 р. після виводу союзних військ приєдналася Франція. Перший час після Віденського конгресу вирішальну роль у цій системі грала Росія, який не було рівних на міжнародній арені після наполеонівських воєн. Значний вплив на європейську політику робили також Англія й Австрія. Пруссія тільки починала зміцнюватися, а Франція була істотно ослаблена умовами мирного договору, відповідно до якого незалежність Франції визнавалася, але лише «настільки, наскільки вона сумісна з безпекою союзників і загальним спокоєм Європи». На ділі це означало можливість утручання у внутрішні справи Франції з боку інших великих держав. Так, у Франції аж до 1818 р. були розміщені війська союзників.
Однак «Віденська система» виявилася неміцною. Загальний ворог зник, а найгостріші розбіжності між різними країнами зберігалися. Жодна з держав не була цілком задоволена підсумками Віденського конгресу: старі протиріччя перемінилися новими.
Англія, що одержала значну частину французьких колоній, підсилила свою експансію по усьому світі, що неминуче приводило її до конфліктів з іншими державами. Інтереси Австрії, що домоглася панування в Німеччині, вступали в протиріччя з інтересами Пруссії. І всі держави боялися того, що російський імператор стане одноособовим володарем Європи.
Для запобігання можливого конфлікту великим державам була необхідна загальна мета, яка б їхній поєднувала. І такою метою стала боротьба проти революцій і визвольного руху в Європі.
Ініціатором подібного об'єднання виступив Олександр I. 14 вересня 1815 р. він направив королю Пруссії й імператору Австрії декларацію, у якій призвав їх «у всіх випадках і у всякім місці» захищати абсолютну монархічну владу і бороти проти революцій і народних рухів. Це було вигідно всім монархам, що із задоволенням підтримали ініціативу російського імператора і створили так називаний Священний союз. Офіційно в нього ввійшли правителі Росії, Австрії і Пруссії, що зобов'язалися у випадку погрози кому-небудь з них «подавати один одному посібник, підкріплення і допомога». Фактично Англія також брала участь у діяльності Священного союзу. Створення Священного союзу цілком не знімало протиріч між його членами. Вони виявлялися в міру ускладнення політичної ситуації в Європі.
Політика Росії в Європі в цей час була двоїстої, що зв'язано з особистістю і політичними поглядами імператора Олександра I. З одного боку, Росія була активною учасницею Священного союзу, підтримувала його заходу щодо придушення визвольних рухів. З іншого боку, у міжнародній політиці Олександра I були елементи лібералізму. Так, Олександр I увів конституцію в Царстві Польському, що стало частиною Росії після Віденського конгресу. Невизначеної була політика Олександра I і стосовно національно-визвольного руху, що розгорався в Греції, що прагнула скинути турецький гніт і стати незалежною державою. З погляду принципів Священного союзу, Росія повинна була підтримати турецький уряд. Але складність полягала в тому, що греки були православними, а турки — мусульманами, і боротьба греків за незалежність користалася великою популярністю і підтримкою в російському суспільстві. До того ж політично Росії було вигідно підтримувати греків, тому що звільнення православної Греції могло зміцнити російський вплив на Балканському півострові.
У 1820—1821 р. в австрійських містах Троппау (нині місто Опава в Чехії) і Лайбахе (нині Любляна) відбувся конгрес Священного союзу. Він проходив в обстановці підйому революційного руху в Європі. У 1820 р. прогриміли повстання в Іспанії й Італії. Продовжувалася боротьба греків за незалежність. Навіть у Росії саме під час роботи конгресу спалахнули хвилювання солдата в гвардійському Семеновском полку. Вага це на час згуртувало великі держави, і вони одностайно засудили повсталих греків. Олександр I всупереч інтересам Росії підтримав цю думку, однак через кілька років змінив свою позицію: грекам була зроблена дипломатична підтримка, що сприяла їх звільненню від турків. Але протиріччя між великими державами знову не були усунуті, і згодом вони тільки загострювалися. Священний союз виявився неміцним утворенням. Політичний порядок у Європі, заснований на монархічних принципах Священного союзу, протримався зовсім недовго.
Список літератури:
Соловйов С.М. Про історію нової Росії. М.:Освіта,1993.
Мальків В.В. Посібник по історії для поступающих у вузи. М.:Вища школа,1985.
Анісімов Е.В. Час петровських реформ. - Л.:Лениздат,1989.
Анісімов Е.В., Каменський А.Б. Росія в XVIII - першій половині XIX століття: Історія. Історик. Документ. - М.:МИРОС,1994.