Карл Ауер
Від того дня 1796 року, коли Алоїзій Сенефельдер винайшов новий спосіб тиражувати графіку – літографію, пройшло лише років двадцять-тридцять, а по цілій Європі вже було важко відшукати шляхетське чи міщанське помешкання, де би гостей не бавили розгляданням альбомів літографій з мітологічними героями, історичними портретами чи романтичними руїнами. Замки і собори, стрімкі водограї і фантастичні скелі під тихий супровід шелесту колоди карт і аматорського музикування розважали око завсідників салонів, що в такий спосіб, через зарисований краєвид, осягали шарм краєвиду правдивого. Упродовж більшої частини ХІХ століття, не зважаючи на появу фотографії, літографія залишалась найбільш доступним джерелом візуальної інформації, і, відповідно, найбільш популярним. Суспільство дуже швидко зорієнтувалось у популяризаторському потенціялі нової техніки, і, окрім естетичної функції, поклало на літографію ще й відповідальність за виховну місію. Портрети уславлених предків і альбоми величних ведут і романтичних краєвидів стали настільними виданнями, отож у Варшаві, Кракові, Познані, Львові почали масово з’являтись архітектурні, географічні та історичні серії літографій. Якраз у цей час, у 1830-х роках, до Львова на запрошення власника друкарні Піллєра після навчання у Віденській академії мистецтв прибув молодий, завзятий і працьовитий чеський літограф Карл Ауер.
Перші відомі літографічні роботи Ауера у Львові датовані 1837 роком. Він працює у літографічному закладі при друкарні відомих львівських видавців Йозефа і Петра Піллєрів. Вже від початку 1840-х років сторінки «Львів’янина» прикрасили виконані Ауером літографічні портрети Болєслава Хороброго й Адама Чайковського, а в друкарні П. Піллєра вийшли портрети Казімєжа Яґеллончика, графа Олександра Фредра, митрополита Атаназія Шептицького, генерала Дверницького та инших достойних громадян Австро-Угорської імперії, переважно польського походження. Там же, у Піллєра, побачили світ і Ауреові види львівської Ратуші, монастиря і костела Бенедиктинок, львівської Стрільниці – садиби львівського Куркового братства, ярмарку під Св. Юром, Піскової гори з рештками Високого Замку, змальовані автором з вежі ратуші й инших ключових в структурі міста споруд. На той час мистецьку нішу галицьких краєвидів займала досить чисельна група більш-менш відомих митців і аматорів, серед яких були графині Сабіна Карницька, Гортензія Малаховська і навіть Йозеф Бем, тоді ще капітан польської артилерії. Чільне місце у жанрі львівських та галицьких ведут посідали твори метра пера і пензля Антонія Лянґе, що, за оцінкою Вінсента Пола, був рідкісним прикладом художника, «який настільки симпатизував природі нашого краю і так глибоко зрозумів таємницю його духу». (W. Pol, Uwagi z powodu «Widokow Galizji»: Lwow, 1847.) Саме з малюнків Лянґе Йозеф Піллєр видав дві свої перші збірки краєвидів, які мали великий успіх: «Збірку найгарніших околиць Галіції» (1823 р.) і «Збірку видів найвідоміших польських парків» (1825-1827 рр.). Наступним успішним видавничим проектом Піллєрів став альбом літографій «Галіція в картинах» (1837-1838 рр.), в якому вже взяв участь і Ауер. У рекламному проспекті до альбому Піллєр, обґрунтовуючи його актуальність, писав: «Сьогодні навряд чи знайдеться в Европі чи в иншій частині світу така місцина, яка не була б хоч раз зарисована, чи то як історична пам’ятка, чи то під якимсь иншим кутом зору. У цій ситуації ми, навіть не подорожуючи, можемо для себе ясно і виразно уявити в деталях ці міста, палаци, пам’ятки і т. ин. Тільки в нашій Галіції, яка не менш багата на романтичні і мальовничі околиці, а також на історичні пам’ятки, відомості про які є дуже важливими кожному шанувальнику мистецтва і старовини, ми не знаходимо в цій сфері жодного сліду, хоча будь-яка инша вполовину менше багата на пам’ятки провінція вже давно привернула б до себе увагу. Виходячи з такого стану речей, для кожного шанувальника історичних пам’яток, славних місць, прекрасної природи і чарівних околиць, а також кожному, кому не байдужа ідея пізнання власного краю, варто мати збірку відбірних видів з усіх регіонів Галичини і Буковини».
Хоча альбом «Галіція в картинах» містив сімдесят три сторінки тексту і сорок вісім рисунків, це була крапля в морі тих об’єктів, які заслуговували на те, аби бути зафіксованими для сучасників і спадкоємців. Поза щедрим на старожитності Львовом кожне галицьке містечко могло похвалитися як мінімум охайною ринковою площею зі зграбною ратушею, кожне село – доброю, часто архаїчною церквою, кожний маєток – палацом та мальовничим, продуманим в усіх деталях парком. Рівень пишности кожного об’єкту залежав від фінансових можливостей громади чи господаря, але всі вони мали одну спільну рису – усюди архітектура гармонійно співіснувала з природою. Мешканцям міст і сіл ця гармонія дісталась у спадок від пращурів, які тоді ще чулись з природою одним цілим, і вони в умовах відсутности якихось потужних руйнівних зовнішніх впливів підтримували status quo за інерцією традиції. Поселення росли поступово і природно, як дерева – кільцями. Будь-яка приватна ініціятива, однак, залишалася у системі органічних координат середовища, тому будь-який сміливий урбаністичний проєкт без особливих зусиль можна було адаптувати до природного контексту. Маєток же формувався програмно, за ідеальною моделлю саду небесного – hortus’у. Його власник в межах одного, окремо взятого приватного шматка земної тверді чувся творцем, рівним Господу. Він замовляв краєвиди, і вони слухняно поставали у проєктах ландшафтних архітекторів чи просто досвідчених садівників, часто на радість вже не йому, а спадкоємцям. Тому кожний маєток, навіть не обтяжений історичною спадщиною родового замку чи палацу, виглядав буколічно. Історія залишила нам у спадок жменьку пазлів-літографій, яких хоч і замало, аби скласти полотно Галіції першої половини ХІХ століття без лакун, але шарм часу, якому ми не були свідками, відчути можна.
Підбірка літографій Ауера з видами галицьких сіл і містечок, які він наприкінці першої половини ХІХ століття зробив для альбому «Збірка найпрекрасніших околиць в Галичині», «намовила» фотографа Олега Введенського поставити на початках століття ХХІ в певному сенсі жорстокий краєзнавчий експеримент – перевірити через об’єктив фотоапарату, над якими з романтичних панорам Ауера зглянувся час. Результат, на жаль, передбачувано невтішний. Потужні революційні, а також глобальні державні пертурбації, у процесі яких Галичина упродовж першої половини ХХ століття сім разів змінювала свою державну юрисдикцію, плюс дві світових війни і шалений індустріяльно-урбаністичний поступ, щедро приправлений совєтською авторитарністю, спричинились до кардинальних зрушень балансу штучного і природного на цих землях. Незайманими прогресом і урбаністичними потугами сучасности залишились хіба тільки скелі Урича (Тустань) і водоспади у Яремче і Маняві. Але наших заслуг тут мало – на шляху людських ініціятив просто трапились ну дуже вже монументальні об’єкти. Більш-менш поблажливо час поставився до Бродів, Жовкви, Золочева, Олеська та Підгірців – тут збереглись основні параметри забудови і ключові пам’ятки, які і склали славу цих населених пунктів. Вціліли і славні обителі: Добромильський монастир оо. Василіян і Скит Манявський. Колишня ж історична забудова Бурштина, Винників, Мостиськ практично розчинилась в убогому контексті совєтських новобудов і перепрофілювань. Так, не маючи перед очима літографії Ауера, навіть за наявности вежі важко здогадатись про пишне минуле теперішньої мостиської середньої школи №1, яка колись була палацом маєтку Рудники. Найбільше ж постраждали шляхетські маєтки по селах. Залишені без постійної опіки дбайливих власників, вони зникли як сніг під весняним сонцем, у нетрях тотальної експропріяції та колективізації. Так, нічого, крім руїн костелу, не залишилось від маєтку в селі Колтів поблизу Золочева, де провів своє дитинство видатний львівський скрипаль Кароль Липинський. На жаль, саме тут відбувались запеклі бої під час ІІ Світової війни – знаменитий Колтівський прорив під час битви під Бродами. Від маєтку в Лагодові, що лежить на півдорозі між Львовом і Золочевом, сьогодні не залишилось навіть руїн, отож встановити місце його будови можна хіба за абрисами навколишніх пагорбів – вони залишились такими ж, як і на літографії Ауера. У селі Стронібаби поблизу Буська зі стародавнього краєвиду зберігся тільки старий ставок. А от Ляшки Королівські поблизу Глинян й поготів перевтілились у село Заставне. Там теж є руїни... велетенських колгоспних корівників. Місце ж колишніх споруд маєтку і залишки саду цілком поглинув ліс.
Але літографії Ауера – це не тільки історичне каміння, перспективи вулиць і настроєві провулки, не тільки смарагдова оправа природи Львова і околиць, не тільки пасторальні віньєтки сільських ідилій – це ще люди. Ауер, як ніхто инший, напрочуд настроєво «населив» свої краєвиди шляхтянами, міщанами і селянами бідермаєрівської доби, доби, за якої, після катаклізмів Французької революції і наполеонівських воєн, знову набуло ваги замилування тихим розміреним життям з його класичними родинними цінностями. З легкої руки поета Ейхродта смачне прізвисько «Бідермаєр» – дослівно: «бравий добродій Маєр» уже друге століття для ширшого загалу є не стільки щаблинкою стильової класифікації, скільки символом міщанства в позитивному сенсі цього слова. Літографії Ауера стилістично абсолютно відповідні тогочасній моді – вони пристойно сентиментальні, охайні, наївні, їх хочеться розглядати під акомпанемент спінетів та зворушливих пісеньок Шуберта. Якраз цей ніжно-замріяний сито-пасторальний настрій без сліду зник із контексту сучасного життя. За пів совєтського століття ми відучилися жити красиво, смакуючи деталі, нюанси і доторки, плекаючи такі ефемерні субстанції, як відчуття, враження, ауру. Отож навіть свіжо відреставровані нашими руками пам’ятки виглядають як новобудови, а новобудови ліпше взагалі б очі не бачили – серце б не боліло. Галіція – країна hortus’ів – стала нашим втраченим раєм. Хоча з п’яти тисяч пам’яток історії та архітектури України три тисячі de facto існують в Галичині, і сьогодні тут трудно знайти місце, де б пильне око краєзнавця і чуйне серце романтика не знайшли б собі на потіху якоїсь старовини, казку цих старих каменів, на жаль, вже розказано. Нам же у спадок залишились тільки ілюстрації до неї, без малого двісті років тому зроблені на літографському камені сентиментальним майстром на ім’я Карл Ауер.