Втім, зазначені дії отамана, спрямовані на чинення опору нацистам, суперечили позиції Державного центру УНР. Його провідні діячі на чолі з А. Лівицьким, стоячи на ґрунті співпраці з окупантами, вважали, що саме уенерівці одержать дозвіл нацистської влади на створення українського уряду. У приватному листі від 19 січня 1942 р. на адресу вже згадуваного І. Рудичіва А. Лівицький писав, що немає чого журитися, бо "загляне сонце і в наше віконце". За його словами, "інформації з України свідчать, що наш народ з нами", тобто з Державним центром УНР.173
Водночас важливий крок у виробленні нової позиції зробив також бандерівський провід. Сталося це на II конференції ОУН(Б), що відбулася у квітні 1942 р. під Львовом. У ній взяли участь М. Лебедь, Д. Мирон, І. Климів, В. Кук, Я. Старух, З. Матла, Д. Клячківський та ін. Виступи делегатів, жвава дискусія з обговорюваних питань свідчили про суперечливість поточного моменту, про необхідність чітко визначитись у ставленні до Німеччини і разом з тим не підставити завчасно Організацію під удар переважаючих сил ворога.
Конференція визнала "близьку можливість збройної боротьби за українську державність в слушний час", якщо СРСР буде розбитий або ж Німеччина виснажиться внаслідок внутрішніх потрясінь. Тому одним із завдань політики ОУН(СД) мало стало "творення і розбудова власних політичних і військових сил". Водночас з цим висувалась пересторога, щоб "енергія народу не вилилась в партизанщину, але оформилась в широкий всенародний рух".
Критикуючи колоніальну політику нацистів в Україні, зокрема земельну реформу, ОУН(Б) однак не поспішала збройно виступити у цей час проти нового
окупанта.* Вона вважала своїм головним завданням організацію і планову мобілізацію сил на усіх ділянках боротьби за українську державність і дотримання такої тактики, яка б не дозволила Організації "плестися у хвості та допускати випередити себе стихійними виступами мас або московсько-більшовицькій та іншій роботі".
Не виключаючи в принципі можливості все-таки збройного зіткнення з Німеччиною, конференція однозначно визнала, що головним фронтом боротьби ОУН(Б) є "фронт боротьби з московським імперіалізмом, під якою маскою він би не виступав (білогвардійщина, більшовизм, слов'янофільство тощо)". У зв'язку з цим на підставі вище згаданого наголошувалось, що "на осередніх та східних українських землях критику колоніальної політики поєднуємо з боротьбою проти московсько-більшовицьких впливів, проти пропаганди партизанщини, санкціонованої московським імперіалізмом". Отож, стратегія ОУН(Б) на даному етапі полягала в тому, щоб, з одного боку, критикувати гітлерівський окупаційний режим, з другого боку, вести у різних формах боротьбу проти Москви і, зокрема, проти комуністичного партизанського руху.
Були також сформульовані завдання ОУН(Б) і на західноукраїнських землях: "а) розбудова революційно-визвольних сил і політичне вироблення кадрів, б) піднесення політичної активізації мас шляхом розгортання боротьби за українську державність та зацікавлення справами осередніх і східних земель, зокрема боротьбою там з внутрішніми агентурними фронтами".
ОУН(Б) визнала також необхідним використати усі можливості, які сприятимуть відновленню української державності і висловилась за створення "великого фронту боротьби поневолених народів сходу і заходу Європи". У постановах конференції відображено відношення ОУН(Б) до інших течій українського визвольного руху. Там говорилось: "Боремося проти всяких форм партійництва, отаманії та відкопування старих віджилих політичних угрупувань". Щодо мельниківців, то їх ОУН С. Бандери мала поборювати "як опортуністичну дрібну міщанську політичну агентурну групу, що вносить розклад в українське самостійницьке життя в боротьбі за соборну Українську державу".
Помітні зміни відбулися у ставлення ОУН(Б) до єврейського питання. Не заперечуючи в цілому негативного відношення до "жидів як знаряддя московсько-більшовицького
імперіалізму",* Організація визнала "за недоцільне в сучасний момент міжнародної ситуації брати участь в протижидівських акціях, щоб не стати знаряддям у чужих руках".174
Підсумовуючи результати II конференції ОУН(Б), можна дійти висновку, що її рішення у порівнянні з попередньою конференцією стали кроком уперед щодо вироблення більш реалістичної політики і стратегії стосовно боротьби за УССД. Але і тепер збройна боротьба проти нацистського окупанта відсувалася на непевний час: до його виснаження.** Головним ж своїм завданням ОУН(СД) вважала на цьому етапі досягнення перемоги "на внутрішньому українському фронті" шляхом нищення "орієнтації на чужі сили", ліквідації різних "агентурних груп", розбудови "незалежних сил", об'єднання усього народу "під прапором одної ідеї, одного проводу і однієї організації".
Слушною є думка про згадану конференцію відомого діяча мельниківської ОУН Я. Гайваса. "Мусили ще пройти довші місяці, - пише він у своїх спогадах, - щоб керівні елементи ОУН(Б) рішилися на активну боротьбу проти німців. Покищо мова була про "критику німецької колоніальної політики".175
Зміщення акцентів, що відбулися у тактиці ОУН(Б) після 11 конференції, були відмічені нацистами. В інформаційних оглядах поліції безпеки і СД Німеччини з окупованих східних областей відмічалося, що коли у зимовий період 1941/1942 рр. головна увага зверталася на розширення мережі і вдосконалення внутрішньої структури ОУН(Б), то з весни 1942 р. перед бандерівськими осередками ставляться "активні завдання": опір і саботаж усіх заходів окупаційної адміністрації, проведення курсів політичного та військового вишколу кадрів.
З огляду на вищезазначене не важко побачити, що ОУН С. Бандери в умовах німецько-радянського збройного конфлікту прагнула заявити про себе як про "третю силу" і впливати, виходячи з власних інтересів, на хід подій. Але, як слушно зауважив відомий український письменник і громадський діяч І. Багряний, "у тій ситуації було ясно, що третя сила, яка виступить набагато слабше від кожної з колосальних потуг і вклиниться межи ними, як межи жорна, буде неминуче розмелена на порох".176 Отож, оптимальний вибір бачився між двома альтернативами: або йти з нацистами до кінця, або ж рішуче виступити проти них на боці Об'єднаних Націй. Але ми знаємо, що бандерівська ОУН вибрала, так би мовити, "третій шлях", який привів до стратегії "двофронтової" боротьби.
Слід мабуть, зауважити, що в цей період провід ОУН(Б) намагався в якийсь спосіб висловити своє ставлення й до західних союзників СРСР. Відомості про це можна частково почерпнути з повідомлення поліції безпеки і СД Німеччини від 22 травня 1942 р. Аналізуючи захоплені конспіративні документи ОУН(Б), німці дійшли висновку, що бандерівці висловлюють сумніви стосовно орієнтації
на англійців, бо "вони тільки хочуть створити велику польську державу".* Але з часом у керівних колах бандерівської ОУН відношення до намірів Англії змінилося. У цілому ж, не відкидаючи у перспективі надій на можливість одержання підтримки з боку Англії і США у своїй боротьбі за УССД, провід ОУН(Б) виходив з того, що західні союзники в разі перемоги над Німеччиною прагнутимуть в першу чергу "реалізувати свої плани побудови європейського ладу, здійснення планів англосаксонського світу".177
Напружені стосунки, що склались на рубежі 1941/1942 рр. між антикомуністичними проводами українства та окупаційною владою, вимагали від останньої внести певну ясність у стан українсько-німецьких взаємин. І це було зроблено у досить оригінальний спосіб. На початку 1942 р. у новому нацистському пресовому органі для України "Дойче Україне Цайтунг" з'явилась публікація "Німеччина й українці".178 Вже той факт, що у назві публікації замість слова "Україна" було вжито слово "українці", багато про що говорив. Треба віддати належне авторам цього матеріалу, які подали досить ґрунтовний аналіз українсько-німецьких зв'язків як у історичній ретроспективі, так і в новітню добу. Багато гарних слів було сказано про ставлення до українців у Австро-Угорщині, про допомогу Центральній Раді проти більшовиків у 1918 р., про умови для проживання української політичної еміграції на теренах Німеччини після поразки у перших Визвольних змаганнях 1917-1921 рр., про роль німецьких старшин у створенні УГА тощо.
Але найбільше уваги було приділено подіям напередодні та в перші роки нової війни. Підкреслювалось, що "повоєнна Німеччина, зокрема, націонал-соціалістична А. Гітлера, завжди ставилась поважно та з розумінням до української проблеми". Проте не всі це усвідомили, ворожі сили ("англо-французько-польські, жидомасонські сили") "бачили це й виписували фантастичні версії про українські плани Німеччини". Однак вони, на думку авторів публікації, не відповідали дійсності, бо у основі українсько-німецьких взаємин "лежала спільна свідомість конечности послідовної боротьби з версальським світом за його кращу перебудову і справедливий розподіл".
Звичайно, не можна обминути увагою українсько-німецькі "непорозуміння", викликані подіями 1939 р., долею Карпатської України, Галичини і Волині, які перебрали Угорщина і СРСР. Тому у згаданій публікації відмічалось, що "в історії повоєнних українсько-німецьких взаємин були ясні, але не бракувало й позначених зневірою моментів". З огляду на це "багато українців, прихильних Німеччині, заломилися в ті хмарні дні українського народу і почували глибокий жаль до німців".