Але в тому, що сталося, вини Німеччини не було. Українці, такі щирі наївні люди, "забули тоді, що така велика держава як Великонімеччина має свою, також і складну, закордонну політику, у якій для вищих майбутніх цілей та інтересів не завжди можна рахуватись з сентиментами та болісними жертвами навіть найбільших приятелів. Зневірені українські політичні кола забули тоді, що Німеччина могла теж мати задавнений жаль до української еміграції за те, що ця остання дала себе запрягти до воза англо-французьких змовників і не завжди вірила в німецьке відродження і перемогу".
Проте події 22 червня 1941 р., вважають автори згаданої публікації, все розставили по місцях, й українські маси побачили в особі А. Гітлера і його непереможної армії "своїх найбільших та найвірніших союзників". Тому всі "чесні українці з вогняним запалом закочують рукави та стають поруч німецького переможця для відбудови свого видертого у дикої Азиї та знов поверненого Європі бідного краю". Але німецька влада свідома того, що вороги України "не сплять". "Чується нашіптування і своїх руїнників [читай бандерівців. - Авт.]. Не подобається їм те, що таку чи іншу заселену українцями провінцію прилучено до того чи іншого адміністративно-політичного організму; "розчаровуються", мовляв, німці не створили української армії...,
видається злою розв'язка земельного питання,* то знову непокоїть їх те, що ні одному з рекламованих партійників не віддано привілеїв чи влади в руки; буває, що вони взагалі уявляли собі все інакше, ніж сталося..." Все це, підкреслюється в публікації, "наклепи і диверсійні прояви ворожої, безперечно, жидовсько-комунарської пропаганди".
Як зазначалось у згаданому матеріалі, саме тепер "українсько-німецькі взаємовідносини осягли свою золоту вершину". Німеччина - це єдина держава, котра здатна розбити "потвору сталінського червоного рабства". Німеччина як провідна держава жертвою своїх синів знищила головних ворогів України: Польщу і Москву. Тому простори України, здобуті кров'ю німецьких вояків, "в першу чергу мусять бути під її контролем". У новій Європі, організованій на нових політичних і господарських засадах, українцям, як й іншим народам, буде гарантовано право на чесну працю, винагороду, хліб.
З'ясувавши, нарешті, стан україно-німецьких відносин, автори публікації "Німеччина й українці" намагаються розтлумачити українському загалу головне: чому не постала у вогні війни українська держава? Тут, на їх думку, багато причин. Але головна з них полягає в тому, що "український народ вичерпаний і знедолений, наче слаба людина по довгій і важкій недузі, не був би в силі сам зорганізувати забезпечену державу". Крім того, "по літах совітського анархізму, близьке перебування українців з німцями, дозволить першим набрати до свого національного характеру всіх добрих прикмет відродженої німцями вдачі, як: відома і славна німецька точність, чесність, докладність та працьовитість".
Таким чином, з огляду на вищевикладене можна дійти висновку, що з нацистської точки зору українці ще не доросли до власної держави, проте в особі Німеччини Україна має "свого вірного приятеля", котрий шанує національні права і почування українського народу. А тому цей народ перш за все покликаний працювати так, щоб "активно допомагати розторощити до решти найбільшого ворога українського народу і всього людства - жидо-більшовизм", бо перемога Німеччини А. Гітлера - це водночас і "краще майбутнє України".
Не важко усвідомити, що така "відповідь" на всі входження і потягання керівних кіл українства до німецьких чинників не зняла напруги в українсько-німецьких взаєминах, але вона дала ясно зрозуміти, що справа української державності може стати лише результатом боротьби за неї всього народу.
Тому невипадково у перші місяці 1942 р. у тих політичних колах організованого українства, які в свій час радо вітали напад гітлерівської Німеччини на Радянський Союз, під впливом зовнішніх і внутрішніх факторів формується, нехай ще нетвердо, проте все ж опозиція німецькій політиці в Україні, котра у нацистських документальних джерелах виразно виступає як "український рух опору". Його основними течіями були: бандерівська ОУН, прихильники Т. Боровця-Бульби, радикальні елементи ПУН А. Мельника. Зрозуміло, що форми боротьби кожної з них були неоднакові і розвивалися разом з потребами часу.
Однак український рух опору з самого початку не зміг досягти консолідації, бодай тимчасово, не зміг висунути зі своїх лав діяча, котрий би став інтегруючим чинником, прапором визвольної боротьби. З цього приводу один з представників старшого покоління українських громадських діячів, колишній член УЦР П. Андрієвський у листі від 20 березня 1942 р. до Ю. Колларда писав: "...Розбились ми на націоналістів і гетьманців і взаємно поборюємо". А на думку вже згадуваного С. Довгаля, яку він висловив у листі від 12 січня 1942 р. до генерала В. Петріва, "ми не маємо авторитетів, щоб навколо них єднатися. Авторитети довго витворюються. То й вони потребують організації для реалізації намірів".179
Втім, певні кроки щодо порозуміння між окремими течіями українського руху опору все ж робилися. Зокрема, намітилося зближення позицій Державного центру УНР і мельниківського ПУН, що мало конкретний прояв у контактах мельниківців з отаманом Т. Боровцем-Бульбою. З цього приводу в середовищі української політичної еміграції висловлювалися думки про те, що "націоналісти відчувають неправність свого стану і заміряють натягти нитку од Мельника до Петлюри..." Хоч співпраця мельниківців і уенерівців продовжувалася й надалі, вона в цілому не дала позитивних вислідів як з причини поміркованості позиції обох проводів щодо німців, так і у зв'язку з відсутністю підтримки серед українського населення в дистрикті "Галичина" та в рейхскомісаріаті України.
Окрему позицію займали по відношенню до українського руху опору прихильники гетьмана П. Скоропадського. Не відділяючи себе від української справи, гетьманці вважали, що їх суверен є найбільш легітимною постаттю серед інших лідерів антикомуністичних проводів українства. Вони твердили, як і в довоєнні роки, що "коли гетьману Павлу не вдасться біля себе зібрати поважні українські сили, то нікому другому цього і поготів зробити не вдасться". Однак поширення серед українського загалу гетьманський рух не мав і це виключало можливість його самостійного впливу на події в Україні.
Найактивнішою силою в українському русі опору з самого початку була бандерівська ОУН, авторитет якої серед українського населення, особливо на ЗУЗ, постійно зростав. Однак у правовому аспекті бандерівці виглядали найменш легітимними репрезентаторами української державності, а у свідомості тогочасних українських політиків їх рух асоціювався з "національним більшовизмом". За словами відомого громадського діяча К. Паньківського, "досвід із часів більшовицької окупації та практика літа 1941 року показали, що великої різниці між більшовизмом і націоналізмом немає".180 До того ж, чільні діячі бандерівської ОУН не мали авторитету серед української політичної еліти.
На початку 1942 р. сили українського руху Опору в цілому визначили свої позиції, наміри і мету стосовно ставлення до нацистської Німеччини. Мельниківська ОУН, формація Т. Боровця-Бульби, хоч і підкреслювали свою опозиційність до окупаційної влади, проте, за словами Р. Шухевича, прагнули "до розв'язки українського питання у рамках німецької системи". До них примикали й інші політичні групи українства як у рейхскомісаріаті, так і в Галичині, які стояли на позиціях колабораціонізму (УЦК, уенерівці, гетьманці).
Державний центр УНР очікував від нацистів дозволу на формування українського уряду. В той же час, прихильно наставлений до А. Лівицького генерал-хорунжий В. Петрів вважав, що зараз українцям "тяжко думати про якусь самостійність, а треба лишень використати німецький організаційний хист, щоб організувати під їх керівництвом наше громадське, а головне економічне життя..."181
Не покидали надій на добру волю гітлерівців і гетьманці. Один з прихильників гетьманського руху С. Гаращенко, перебуваючи з німецькими військами в Росії, в листі від 10 травня 1942 р. писав з оптимізмом до редакції часопису "Українська дійність": "Гетьманська справа далеко сприяючіша для України, ніж наших друзів націоналістів; тому нам треба ознайомлювати наш народ з гетьманською ідеєю". І далі: "Україна буде або з гетьманом на чолі або не буде жадної, тому нам не треба звертати увагу на націоналістів, а треба старатися придбати український народ для себе і недопус-тити в блуд націоналістів".182
Щодо бандерівської ОУН, то вона була найбільш критично настроєна стосовно окупаційного режиму і з середини 1942 р. приступила до підготовки збройної боротьби за УССД за сприятливих умов. Якщо бандерівці й схилялись до співпраці з німцями у контексті опору більшовикам, то лише на платформі рівноправного партнерства, відкидаючи будь-яку політичну залежність від Третього Рейху. У відношенні Москви основні течії українського руху Опору, інші національно-патріотичні сили були одностайні у необхідності її безкомпромісного поборювання.
У порівнянні з європейським антифашистським рухом спротиву український рух Опору в роки Другої світової війни мав одну характерну особливість: він оформився виключно на базі тих політичних сил українства, які з початку війни відверто стали на бік нацистської Німеччини та її союзників і виявили бажання взяти участь у розбудові "нової Європи". А тому в планах чинників українського руху опору фактично не стояло питання сприяти поразці фашистського блоку у збройному протиборстві з Об'єднаними Націями. Своє головне завдання вони бачили в тому, щоб шляхом співпраці або ж демонстрацією збройного спрогиву домогтися від німців визнання у будь-якій формі української державності, а основні зусилля зосередити на боротьбі з більшовизмом.