Отож, невипадково в стратегії ОУН-УПА збройна боротьба з нацистськими окупантами розглядалася лише як "самооборона народу", а бойові дії боївок ОУН і підрозділів УПА в 1943-1944 рр. ніколи не спрямовувалися проти німецьких об'єктів військового призначення, які забезпечували потреби військ на Східному фронті.
Весна 1942 р. і наступні літні місяці не віщували окупантам "спокійного" життя. Хоча 22 липня німецькі війська внаслідок блискучих перемог під Харківом і в Криму окупували всю територію України, опір загарбникам поступово зростав, набував більш організованих форм і цілеспрямованих дій. Найбільше турбував нацистів комуністичний підпільний і партизанський рух. Вже у січні 1942 р органи поліції безпеки і СД фіксують перші ознаки існування "нелегальних комуністичних організацій в Україні", котрі відновлювали свою роботу після тяжких втрат у попередній час.
Підрозділи таємної польової поліції при групі армій "Південь" звітують про появу червоних партизанів та боротьбу з ними у районах Сновськ-Корюківка, Гадяч, Зіньків-Лютенька, Миргород і Золотоноша, Дніпропетровськ і Запоріжжя. З німецькою пунктуальністю щомісячно складаються відомості про масові перевірки населення у загрожуваних районах, арешти і розстріли тисяч людей. Ось, наприклад, за січень 1942 р. було розстріляно 831 особу як партизанів і саботажників; березень 1942 р. - розстріляно 450 осіб як партизанів, диверсантів або шпигунів; травень 1942 р. - розстріляно 458 чоловік як партизанів та їхніх посібників. І так за кожний місяць.183
Не можна не сказати, що стан на окупованих територіях не викликав занепокоєння у вищих сферах Третього Рейху. 25 квітня 1942 р., наприклад, Й. Геббельс зробив цікаву нотатку у своєму відомому тепер щоденнику: "Спочатку населення України було досить схильне дивитися на фюрера як на рятівника Європи і сердечно вітало німецьку армію. Через кілька місяців ставлення до нас різко змінилося". І далі робиться правильний висновок: "Ми надто сильно вдарили по росіянах, особливо по українцях, круто поводячись із ними". Але далі цієї констатації міністр пропаганди не пішов.
Висловлювали критичне ставлення до масових репресій стосовно мирного населення й деякі генерали вермахту. Так, відомий німецький військовий діяч генерал-полковник Г. Гудеріан писав, що діяльність Е. Коха в Україні посилила рух опору німецькій владі і що та частина населення, яка співчувала німцям, відвернулася начебто від них. Аналогічні міркування висловлював і генерал-лейтенант А. Хойзінгер. Однак Кох на судовому процесі у Польщі у відповідь на ці звинувачення, заявив, що ніхто інший як генерали були прихильниками гітлерівської завойовницької політики і що вони були "найбільш" крайніми у своїх переконаннях і більше за всіх наполягали на проведенні цієї політики".184
Активізацію комуністичного партизанського і підпільного руху в Україні, про що йшлося вище, підтверджують й документи ОУН. Так, у "Суспільно-політичному огляді життя на українських землях", складеному крайовим проводом ОУН на ПЗУЗ за квітень-травень 1942 р., читаємо таке: "З приходом весни комуністи скріпили свою діяльність. Невдачі німців на Східному фронті, а дальше більшовицька пропаганда підбадьорила сильно комунізуючі елементи; є випадки, що місцеві комуністи пішли в підпілля. В терені діє комуністична сітка. її творять з людей місцевих і військових втікачів. Терени діяння в першу чергу лісисті і Полісся. Тепер іде на Поліссі партизанка, головно в теренах Берестейщини, Дрогочинщини, Лунинеччини, Олевщини".
Далі у огляді повідомляється про дії червоних партизанів. "Біля Діткович, - говориться там, - партизани навіть окопалися. Велася кількаденна боротьба. Німці і міліція не могли дати ради. Спровадили артилерію. Такі самі бої більших груп партизанів були на околиці на схід від Лунинця, в білоруських селах й на північний схід від Олевська. У партизанку пішло багато поляків, а також деякі поліщуки, що їм дошкуляли німці". У цьому документі також відзначається, що "комуністична пропаганда має добрий ґрунт, що його витворюють самі німці й польські урядовці". Партизани, за словами авторів огляду, "нападають на німецькі автомашини та магазини. Зараз стараються входити до урядів, поліції і в цей спосіб діяти з середини".
Наведені рядки є в цілому свідченням об'єктивного аналізу подій на окупованих нацистами північно-західних областях України і красномовно говорять про активну боротьбу комуністів і прихильних до них верств населення як польського, так й українського, проти гітлерівських загарбників.
Однак висновки, які робить у згаданому огляді крайовий провід ОУН з вищевикладеного, занадто заідеологізовані. "У відповідь на дрібні виступи большевицьких диверсантів, - зазначається в ньому, - що, до речі, не наносять німцям майже жодної шкоди, кинулися німці проти невинних ні в чому, безборонних українських сел і з тваринною жорстокістю вимордовують населення, палять майно". А потім наголошується: "Тут маємо справу з мовчазною, але свідомою співпрацею обох ворогів України".185
Не важко помітити у цих твердженнях спробу дискредитації партизанського руху, керованого комуністами, у той час, коли ОУН(Б) не була готова збройно виступити проти окупантів. Бо ж тактика і методи боротьби радянських партизанів були такими ж, як потім і дії УПА. Хіба ж напади на ворожі автомашини і військові склади є "дрібними виступами"? Це були загальновизнані й найбільш поширені на той час у всіх європейських країнах, окупованих нацистами, форми народної боротьби або так званої "таємної війни". З приводу згаданого керівник британського Управління спеціальних операцій генерал Габбінс говорив, що завдання його організації полягало, зокрема, у наданні народам окупованих територій допомоги щодо підриву "військового потенціалу Німеччини, всюди, де тільки можливо, шляхом саботажу, диверсій і т.п."186 А не хто інший, як фельдмаршал В. Кейтель у своїх споминах, написаних під час Нюрнберзького процесу, згадуючи події на окупованій фашистами території Європи, включаючи й Україну, писав, що влітку 1942 р. "становище на всіх театрах військових дій загострилося з причини непокори населення, актів саботажу, нападів на військовослужбовців і установи вермахта, які до того ж здійснювалися зовсім відкрито".187
Крім того, хіба "дрібні виступи", що не наносять "німцям жодної шкоди", могли викликати таку лють окупантів? Хіба потім не німці звинувачували УПА у легковажних нападах, які призводили з боку нацистів до репресій стосовно місцевого населення у запіллі ОУН-УПА?
Теза, згідно з якою комуністичний партизанський рух в Україні був спрямований не на боротьбу з нацистськими окупантами, а є "свідомою співпрацею обох ворогів України", стала в подальшому лейтмотивом поведінки ОУН-УПА стосовно "червоної партизанки". Більш того, до неї некритично поставилися й післявоєнні історики української діаспори. "Червоні партизани, - пише Л. Шанковський, - уникали одвертих виступів проти німців. Вони теж не ставили собі завдання боронити місцеве населення, їхня тактика полягала в тому, щоб саме викликати гострі німецькі репресії у відношенні до населення".188
Однак треба послухати й іншу думку, яку висловлює більш кваліфікований спеціаліст партизанської боротьби, ніж шановний історик. "Найменша активність УПА, - писав у своєму звіті відомий партизан П. Вершигора, - тягнула за собою жорстокі репресії: німці палили села, вбивали стариків і дітей, худобу й здорове населення виганяли до Німеччини". І це правда, бо УПА базувалася головним чином на села, котрі складали її запілля, а про це нацисти добре знали. Тож хіба можна, виходячи з цього, брати під сумнів необхідність і невідворотність збройної боротьби як українських повстанців, так і червоних партизанів?
Позиція ОУН стосовно радянського партизанського руху в цілому відповідала намірам німців. Тому останні, зі свого боку, докладали чималих зусиль, щоб усіма засобами компрометувати взагалі антифашистський Опір в Україні, всіляко роз'єднувати всі його сили, позбавляти їх активності, направляти одну проти іншої. І в цій площині нацисти мали певні успіхи, хоч, зрозуміло, побороти антифашистський збройний спротив вони не зуміли, добиваючись лише окремих тактичних результатів.
Говорячи про вороже наставлення ОУН(Б) до червоної партизанки, заради правди слід зауважити, що і з боку радянської влади мали місце огульні звинувачення на адресу націоналістичних сил в Україні щодо їх співробітництва з окупантами, не рахуючись з обставинами й вимогами часу, їхнім розумінням власних шляхів боротьби за незалежну Україну.
Втім, наявність у русі спротиву загарбників різних політичних сил не була новим явищем у нашій історії. Адже були прецеденти в недалекій минувшині. Так, під час окупації частини території України білогвардійськими військами генералів А. Денікіна і П. Врангеля у 1919-1920 рр. у їхньому тилу було два основних напрямки повстансько-партизанського руху: комуністичний і національно-український, не рахуючи формувань Н. Махна. Хоча кожний із зазначених чинників переслідував власну політичну мету, однак між ними нерідко досягались домовленості про спільні дії проти білогвардійців. Водночас поширеним явищем був нейтралітет загонів повстанців стосовно радянської влади. Колишній головнокомандувач Червоною армією С. Каменєв, писав, що влітку 1920 р. на правобережній Україні під час радянсько-польської війни не спостерігалися напади українських повстанців на радянський тил. Однак слід визнати, що радянська влада дивилася на згадані вище домовленості як на тактичний засіб. Відомий радянський військовий діяч М. Тухачевський, розглядаючи українську національну партизанку 1918-1919 рр. як дрібнобуржуазну стихію, вважав, що в майбутніх війнах національні партизанки створюватимуть загрозу для Червоної армії.189