Тому, на нашу думку, досвід компромісів і взаємодії, про який ішлося вище, не міг бути реалізованим у повній мірі в роки Другої світової війни. І ті протиріччя, які мали місце у антифашистській збройній боротьбі на українських землях, об'єктивно сприяли її послабленню. Це не тільки антагонізм між комуністичним підпільно-партизанським рухом і українським рухом Опору, але й істотні розбіжності в позиції окремих течій останнього, а звідси й боротьба між ними. На жаль, усі сторони у той час, включаючи й німецьку, виходили з власних інтересів і дотримувались відомого принципу: "ворог мого ворога є мій друг". Внаслідок цього спроби порозуміння, дотримання нейтралітету, співпраці, мали місце виходячи лише з тактичних міркувань.
І така тактика, на думку отамана Т. Бульби-Боровця, виправдовувалася обставинами. Так, ведучи збройну боротьбу з кількома ворожими чинниками, український визвольний рух, за його словами, мав прагнути до "гнучкого маневру поміж комуністами та гітлерівцями, зберігаючи свої сили на слушний час". Зокрема, коли нацисти дізналися про переговори бульбівців з червоними партизанами, то, за словами отамана, цей "момент налякав німців гірше самого диявола".190
Згадані вище розбіжності між різними чинниками антифашистської боротьби в Україні не можна, звичайно, розглядати лише як результат провокаційних дій німецької адміністрації. Вони носили й об'єктивний характер, мали багато спільного з європейським рухом Опору. За словами американського публіциста Л. Фараго, діяльність британського Управління спеціальних операцій "у значній мірі ускладнювалась багатонаціональним характером діючих під його керівництвом сил, протилежними інтересами еміграційних урядів".191 Така картина спостерігалася й на Україні.
Порушене вище питання стосунків між комуністичним і націоналістичним осередками опору нацистським окупантам в Україні, вимагає вироблення об'єктивного погляду взагалі на проблему партизанської збройної боротьби у 1941-1944 рр., яка була найбільш ефективною і дійовою формою спротиву політиці гітлерівців на захопленій українській території.
Звинувачення партизанів усіх гатунків у тому, що вони своїми діями провокували нацистів до жорстокого поводження з цивільним населенням, є повністю безпідставними. Загальновідомо, що не хто інший, як видатний німецький воєнний теоретик К. Клаузевіц на підставі аналізу наполеонівських війн науково обгрунтував теорію "народної війни" або дій "озброєнного народу" у тилу окупаційної армії, що були однією з форм партизанської війни. З притаманною йому виразністю Клаузевіц показує дії "озброєнного народу" у вигляді полум'я, котре охоплює армію вторгнення і змушує її під загрозою загибелі покинути захоплену територію.192
Таким чином, необхідно визнати, що партизанська збройна боротьба не суперечила у своїй основі міжнародним законам з питань ведення війни. Це. зрозуміло, не тільки думка К. Клаузевіца, але й багатьох сучасних дослідників. Так, англійці Ч. Діксон і О. Гейльбрунн, досліджуючи зазначену проблему, пишуть, що "ведення партизанської війни не вважається порушенням правил Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни".193 Разом з тим, вони підкреслюють, що коли партизанський рух не підкорюється цим законам, то партизани позбавляються їх захисту. Законність партизанських дій визнається лише за таких неодмінних умов: повинна бути особа (командир), відповідальна за дії партизанів; всі партизани повинні мати на своєму одязі чіткий пізнавальний знак своєї належності (зірку, кольорову смужку тощо); кожний партизан має відкрито носити свою зброю; всі партизани мають дотримуватись законів і звичаїв війни.*
Однак, як би там не було, кожна війна у всіх її проявах, включаючи й партизанський рух, є страшною небезпекою для цивільного населення і ніякі закони не в змозі запобігти, на жаль, загибелі невинних людей, руйнуванню виробничих сил, об'єктів матеріальної культури.
Теза про те, що партизанська боротьба провокувала німців на розправу з місцевими жителями, цілком німецького походження. Вона набула поширення як під час війни, так і після її закінчення з метою виправдати у очах світової громадськості небачені звірства нацистських окупантів не тільки в СРСР, але й у всій Європі. Однак дивно читати і у наш час твердження окремих дослідників, що в Україні "більшість цивільного населення гинула під час двобою німців з партизанами".194 Подібні точки зору - чистої води софізм, коли свідомо плутається наслідок з причиною. Масове нищення цивільного населення на окупованих нацистами землях України не було результатом партизанського руху, законність якого не викликає сумнівів. Причина жорсткості гітлерівців випливала з політики і намірів вищого нацистського керівництва. Вже на згадуваній вище нараді 16 липня 1941 р. А. Гітлер цинічно заявив, що партизанська війна, котра ймовірно спалахне у тилу німців на окупованій території, надасть "можливість знищити все, що піднімається проти нас". Це була не просто заява вищого керівника, а продумана програма дій щодо населення східних територій, які стали об'єктом нацистської окупації. Наведені вище слова фюрера слід трактувати й так, що якби не було партизанської війни, то довелося б німцям самим її "організувати".
Протягом 1941-1942 рр. А. Гітлер неодноразово висловлювався особисто про необхідність придушення жорстокими засобами будь-яких спроб спротиву окупаційній владі на всіх захоплених територіях. 22 червня 1942 р. в оточенні своїх найближчих однодумців фюрер говорив, що у випадку підриву поїздів, замахів на представників німецької адміністрації, за приховування агентів-парашутистів необхідно "негайно розстрілювати бургомістрів, хапати чоловіків і у тяжких
випадках розстрілювати,* а жінок відправляти до концентраційних таборів".195 У східних областях, сказав якось А. Гітлер, щоб досягти поставленої мети, потрібно діяти абсолютно жорстоко, а-ля Сталін.
І ці вказівки неухильно проводилися до життя, не рахуючись з міжнародними законами, про які йшлося вище. На Нюрнберзькому процесі один з найбільш відомих спеціалістів по боротьбі з рухом Опору обергрупенфюрер СС фон дем Бах-Зелевський визнав, що німецькі війська не завжди розбиралися, хто є партизан, а кого підозрюють в тому.196 За таких обставин командири частин вермахту діяли на свій розсуд, виносячи смертні вироки ні в чому не повинним людям. Ця практика носила масовий характер і була визнана як злочин проти людства.
Звичайно, те, про що вже говорилося, було усвідомлено фон дем Бах-Зелевським після війни. Але є свідчення, що і в воєнні роки окремі німецькі чинники розуміли згубність політики масового нищення цивільного населення під виглядом боротьби з партизанами. Так, 28 жовтня 1943 р. начальник СС і поліції генеральної округи "Житомир" у своєму обіжнику наголошував, що практика розстрілу "без зайвих розмов" чоловічого населення у тих селах, де діяли партизани, підірвала довір'я населення до німецької політики. У зв'язку з цим він кваліфікував такі дії як неправильні й вимагав від своїх підлеглих ретельної перевірки підозрюваних осіб, підкреслюючи, що "наслідком ліквідації чоловічого населення є те, що при вступі німецьких сил все населення втікає до партизанів".197
З огляду на вищевикладене, засуджуючи дії окупаційної адміністрації, було б невірним заплющувати очі й на відомі факти порушення учасниками руху опору існуючих норм поведінки під час бойових дій. Непоодинокими були випадки знищення партизанами, у тому числі й червоними, німецьких військовополонених,** що сурово заборонялося міжнародними угодами. Слід погодитись зі словами вже цитованих англійських дослідників, що "не можна нехтувати законами війни тільки тому, що їх незручно виконувати".
Таким чином, збройна боротьба на окупованій території України проти нацистів не була проявом чиєїсь злої волі, винахідом якоїсь політичної сили, вона стала об'єктивним відображенням результатів нацистської окупаційної політики, ставленням населення до загарбників і найвищим виявом нескореності духу українського народу. Зрозуміло і те, що стихійний опір народних мас набував організованих форм і в міру можливостей керувався відповідними політичними центрами. Історія засвідчує, що штучно привнесений партизанський рух ніколи не має перспектив розвитку і завжди приречений на невдачу.
Однак в Україні все було навпаки. Не дивлячись на каральні акції нацистів, полум'я народної боротьби набувало у часі все більших розмірів. За німецькими джерелами, протягом січня-червня 1942 р. у східних областях України сталося 258 диверсійних актів, відбулося 107 боїв окупантів з червоними партизанами, чисельність яких обраховувалась в 11 тис. бійців. А 28 червня 1942 р. командувач групою армій "Південь" видав директиву "Про втихомирення в Україні", де наголошував, що "залишається чинним наказ фюрера: за кожного вбитого німця вбивати десятки росіян", і підкреслював, що "найжорстокіші заходи є найдійовішими".198
Підтверджували активність червоних партизанів й оунівські джерела. Так, в "Огляді суспільно-політичного життя за місяць червень 1942 р." (ЗУЗ) говорилось: "III. Партизанський польсько-більшовицький рух не припинився. Владі не вдалося його ліквідувати. Навпаки, він охоплює нові терени. Саме в червні він перекинувся вже і на терени Галичини (Радехів, Рава-Руська, Броди, Сокаль)".