Кінець 1941 і початок 1942 рр. стали часом, коли з 'явилися досить помітні ознаки майбутніх змін у ході Другої світової війни. У грудні 1941 р. непереможні до того німецькі війська потерпіли відчутну поразку в битві під Москвою, яка разом з невдачами верхмату під Ростовом і Тихвіном поклала край надіям А. Гітлера на блискавичний розгром СРСР. Зимовий наступ Червоної армії у січні-лютому 1942 р. на західному та південно-західному напрямках значно погіршив стратегічне становище німецьких збройних сил. Лише залізна воля і непохитність духу фюрера зупинили катастрофу на Східному фронті.
Водночас напад Японії 7 грудня 1941 р. на США і наступне оголошення цій державі війни з боку Німеччини дали поштовх офіційному оформленню широкої антифашистської коаліції. Усі країни, що на цей час перебували у стані війни з фашистським блоком (а їх було 26), 1 січня 1942 р. проголосили себе у Вашінгтоні Об'єднаними Націями і зобов'язалися вести спільну боротьбу з агресорами.
До цього слід додати, що наприкінці 1941 р. під час зустрічі керівники США і Великої Британії, відомій як конференція "Аркадія", були погоджені основні методи дій на 1942 р., які мали послабити військову і економічну могутність нацистської Німеччини. У них невипадково важливе місце відводилось "підтриманню повстанського духу в окупованих країнах і організації підривних рухів".164 А це засвідчило, що лідери країн антигітлерівської коаліції надавали важливого значення активним формам боротьби з нацистським окупаційним режимом.
Такий розвиток подій неминуче мав вплинути й на організоване українство, керівні проводи якого перебували ще на платформі політичного співробітництва або ж у сфері спільних інтересів з Німеччиною. Вони мали б виробити таку політичну лінію, яка б відповідала позиції всього українського народу, його відношенню до окупаційного режиму. І з цим не можна було не рахуватися.
Але усвідомлення нових реалій наступало дуже повільно. Не зрозумівши тих змін, що сталися в характері Другої світової війни після нападу Німеччини на СРСР і оголошення Третім Рейхом війни США, ігноруючи відому заяву британського прем'єр-міністра від 22 червня 1941 р. про те, що нацизм перевершує всі форми людської розбещеності й акумулює гірші риси комунізму, українські політичні діячі антикомуністичного спрямування відверто чи потаємно продовжували покладати надію на гітлерівську Німеччину. І це замість того, щоб, за словами У. Черчілля, "знищити Гітлера і всі сліди нацистського режиму".165
Втім, вищезазначені зміни у політиці та стратегії обох воюючих коаліцій, перебіг бойових дій на фронтах позначились на ставленні нацистів до політичних проводів українства, які від початку німецько-радянської війни стояли на ґрунті співпраці з німецькою владою. Остання вирішила нанести черговий, так би мовити, стримуючий удар по самостійницьким устремлінням своїх спільників. Як згадує мельниківець М. Михалевич, котрий у той час працював у київській міській управі, дошкульну поразку верхмата під Москвою невдовзі "відчув націоналістичний Київ". "Загарбник, - пише він, - почав МСТИТИ..." І найбільші втрати понесла мельниківська ОУН, члени якої легально працювали на ділянках "самоуправного адміністративного і громадського життя". 12 грудня 1941 р. німці заарештували редакцію київської газети "Українське слово".166 Були взяті під варту й інші активні мельниківці. Змушений був перейти на нелегальне становище керівник мельниківської ОУН у рейхскомісаріаті України О. Ольжич. Військовий референт ПУН генерал М. Капустянський від'їхав до Франції.
Як зазначає у своїх спогадах відомий член ОУН(М) Я. Шумелда, заскочені каральними акціями нацистів чільні діячі мельниківського руху, котрі в цей період перебували в Києві, на конспіративній нараді розробили низку заходів, щоб уберегти свою організацію від остаточного розгрому. Серед інших ставилося завдання творити "глибоко законспіровану підпільну організаційну мережу" і "готуватися до довгої затяжної та упертої боротьби з німецьким окупантом".167 Однак, на наш погляд і в світлі відомих фактів, серед членів ПУН А. Мельника у той час не було одностайної думки про доцільність та необхідність збройного спротиву нацистам, там вважали, що ресурс мирного полагодження німецько-українських стосунків ще не вичерпано.
Визнання факту існування української опозиції змусило німців звернути пильну увагу й на український елемент на теренах рейху. Одним з кроків у цьому напрямку стало обмеження кількості членства в українських емігрантських організаціях, зокрема, в УНО, яке було тісно пов'язане з ОУН. У лютому 1942 р. відповідні німецькі чинники зробили роз'яснення, що всі українці, котрі прибули до Німеччини після 1 вересня 1939 р., вважаються лише сезонними робітниками і підлягають опіці не з боку українських організацій, а лише по лінії відповідних німецьких установ. Водночас посилився контроль за діяльністю українських осередків і з боку гестапо.
Профілактично-поліційні заходи нацистів не викликали з боку організованого українства якоїсь протидії. Прагненням будь за що шукати компромісів з окупаційною владою був просякнутий лист "Слово Андрія Мельника, вождя українських націоналістів з нагоди Нового Року" (кінець грудня 1941 р.) У ньому, зокрема, говорилось: "Під ударами німецької збройної сили та під натиском поневолених народів валиться московська імперія. У німецьких вояках бачимо ми тих, що під проводом Адольфа Гітлера прогнали більшовиків з України; їм ми зобов'язані свідомо й організовано помагати в хрестовому поході проти Москви, незважаючи ні на які труднощі".
У "Слові..." робилася також спроба роз'яснити, що програма відбудови Української держави гальмується як "воєнними обставинами", а також тим, "що переведення таких важливих і далекосяжних реформ вимагає часу й належної підготовки". З огляду на це, вважав голова ПУН, необхідно вести підготовчу роботу, прищеплювати широкому загалу ідеї українського націоналізму, поборюючи разом з тим ті "елементи, що хотіли б звести націю з шляху творчої праці на дорогу анархії і нового знищення".168
У контексті згаданого документа 14 січня 1942 р. на ім'я А. Гітлера був направлений лист, підписаний Головним отаманом УНР А. Лівицьким,*
президентом Української національної ради у Києві професором М. Величківським, головою Генеральної ради українських комбатантів генералом М. Омеляновичем-Павленком, президентом Української національної ради у Львові митрополитом Андреєм Шептицьким. Хоч автори цього документу й висловили у шанобливій формі критичні зауваження щодо політики Третього Рейху стосовно України, вони водночас горяче запевнили фюрера, що "провідні кола на Україні готові до тіснішого співробітництва з Німеччиною з тим, щоб вести боротьбу з спільним ворогом спільними зусиллями німецького і українського народів і встановити справді новий порядок в Україні і в усій Східній Європі".169 Під цим сумнозвісним листом стояв також підпис голови ПУН А. Мельника.**
Не взяв участь у цій спільній акції колишній гетьман П. Скоропадський. Не визнаючи чинності уряду УНР в екзилі, він, як стверджують окремі дослідники, направив ноту на адресу МЗС Німеччини, де виклав власну думку про стан німецько-українських відносин. Цю ж думку П. Скоропадський оприлюднив 22 лютого 1942 р. у виступі перед членами берлінської організації Союзу гетьманців-державників. Віддаючи належне німецькому уряду і народу за звільнення значної частини території України від більшовиків, він разом з тим визнав, що до цього часу у Берліні ще не вирішено "основних напрямків, від котрих залежатиме також і сучасна доля України". Однак з цим, на його погляд, необхідно рахуватись, треба ще зачекати, спокійно і терпеливо.
Колишній гетьман різко засудив тих українців, які закликали до співпраці з більшовиками або ж прагнули підняти проти німців повстання. Щодо перших, то це, на його думку, "нерозумно і рішуче не відповідає бажанням українського народу". У другому випадку - "нічого не може бути більш небезпечним, як необачно втягати людей в безнадійні під теперішню хвилю підприємства, що лише будуть розвалювати нас, як народ, і дадуть шанси всім нашим ворогам запанувати на нашій землі".170
Не варто, мабуть, особливо доводити, що зазначений вище "угодницький" курс схвалювали далеко не всі прихильники вказаних вище політичних проводів, відчуваючи на собі яких жахливих обертів набуває маховик окупаційного режиму. Було, зокрема, відомо про арешти у Києві та інших містах функціонерів мельниківського проводу ОУН. І ось постало далеко не риторичне питання: з ким і проти кого?
Одним з перших на нього намагався відповісти Т. Боровець-Бульба, відомий як прихильник А. Лівицького. Головним ворогом самостійної України він, вихований у традиціях українського націоналізму, вважав насамперед більшовиків, радянських партизанів і тих парашутистів-диверсантів, яких, за його словами, Москва закидала у німецький тил начебто для знищення "націонал-свідомого українського елементу". Як згадував сам Бульба-Боровець, ще восени 1941 р. усі сподівання на краще життя під новим "цивілізованим" окупантом в Україні швидко розвіялись. За таких обставин, за його словами, усі "політичні угрупування" приходили до висновку: "перечекати цю фазу війни на поверхні пасивно, а в підпіллі вести свою активну роботу".171
Під впливом подій Т. Боровець-Бульба все більше схилявся до думки про відновлення своєї колишньої збройної формації "Поліської січі" з тим, щоб у якийсь спосіб спробувати захистити місцеве населення від сваволі окупантів. І от у лютому 1942 р. він з групою своїх спільників у кількості 300 осіб пішов у ліс. Цей крок отамана і його наступні дії не пройшли повз увагу націстів. В інформаційному повідомленні поліції безпеки і СД від 22 травня 1942 р. зазначалося, що Боровець-Бульба таємно організував своїх спільників і "зібрав велику кількість багнетів"172 (за деякими даними він вже мав тоді до 3 тис. бійців). Згодом "Поліська січ" перебрала ще й назву "Українська повстанська армія".