- відправник повинен з метою ефективного використання транспортних засобів, за загальним правилом, своєчасно, повно і раціонально завантажувати їх. Водночас, на морському транспорті на вимогу відправника, якому для перевезення надано все судно (чартер), перевізник повинен відправити судно в плавання, навіть якщо не весь вантаж було завантажено. Перевізник у цьому разі зберігає право на повний фрахт, тобто плату за перевезення (ст. 155 Кодексу торговельного мореплавства України);
- відправник зобов'язаний сплатити за перевезення вантажу встановлену плату за тарифом[25, с. 173].
Обов'язки одержувача:
- своєчасно прийняти вантаж;
- здійснити остаточні розрахунки з перевізником і очистити транспортні засоби.
На деяких видах транспорту передбачається винагорода за дострокове навантаження або вивантаження транспортних засобів. Наприклад, за угодою сторін у договорі морського перевезення може бути передбачена винагорода за закінчення завантаження судна раніше, ніж це передбачено сталійним часом (час, що визначається згідно з Кодексом торговельного мореплавства України) (ст. 49 Кодексу торговельного мореплавства України).
3. Межі відповідальності перевізника
Стаття 920 ЦК має загальний характер та насамперед відсилає при встановленні факту порушення зобов'язань за договором
перевезення до загальних умов цивільно-правової відповідальності,
передбачених ЦК. З цього випливає, що встановлення цивільно-правової відповідальності, а також її меж можливо, крім ЦК, лише
законами України, чинними міжнародними договорами (транспортними конвенціями) та транспортними кодексами (статутами) або,
за їх відсутністю, угодою сторін. Отже, регулювання даного питання підзаконними правилами здійснення перевезень не допускається, а існуюче -слід вважати ненаписаним[2].
У випадках, не передбачених цим Кодексом, законами України чи транспортними кодексами (статутами), сторонам надана можливість за взаємною згодою встановити чи підвищити відповідальність за зобов'язаннями, що випливають з укладеного між ними договору перевезення.
Встановлені договірним шляхом підстави звільнення від відповідальності або зменшення її розміру порівняно з встановленою даним Кодексом, законами України чи транспортними кодексами (статутами) сторонами договору перевезення є недійсними (ст.127 Статуту автомобільного транспорту, ст.ст.181, 186 КТМ тощо).
Особливості, підстави, обсяги відповідальності при перевезеннях вантажів, пасажирів, багажу та пошти передбачені ст.ст.921- 924, 928 ЦК.
У ч.4 ст.916 ЦК законодавець конкретизує загальні правила
гл.49 ЦК про притримання як засіб забезпечення виконання зобов'язання стосовно здійснення перевезення. Предметом права притримання можуть бути індивідуально визначені, а також родові речі з належним ступенем їх індивідуалізації.
Передбачене, наприклад, ст.103 Статуту автомобільного транспорту, право утримати частину суми при сплаті одержувачем рахунків відправника за отриману продукцію не є притриманням, а діями суб'єкта зустрічного виконання у відповідь на неналежне виконання за договором.
Притримання не є новим для цивільного законодавства України засобом забезпечення виконання зобов'язань. Зокрема, відповідно до ст.163 КТМ, перевізник може притримати вантаж, доки одержувач не відшкодує витрати, понесені перевізником при перевезенні вантажу, внесе плату за простій судна в порту вивантаження, а також сплатить фрахт і плату за простій у порту завантаження, якщо це передбачено в коносаменті або іншому документі, на підставі якого перевозився вантаж, а у випадку загальної аварії - внесе аварійний внесок або надасть належне забезпечення.
Право притримання вантажу перевізник зберігає й у випадку здачі вантажу на склад, що не належить одержувачеві, за умови повідомлення власника складу про таке право. Однак після передачі вантажу одержувачеві перевізник втрачає право вимагати від відправника чи фрахтувальника платежів, не внесених одержувачем, за винятком випадків, коли перевізник не зміг здійснити право утримання вантажу з незалежних від нього причин.
За загальним правилом договір перевезення вантажу є укладеним з моменту передачі вантажу перевізнику та, відповідно, прийняттям останнім обумовленого договором вантажу до перевезення. Однак згідно зі ст.921 ЦК ненадання перевізником транспортного засобу для перевезення або непред'явлення відправником вантажу чи невикористання наданого транспортного засобу спричиняє відповідальність винної сторони. Розмір відповідальності за такі дії може бути передбачено відповідними положеннями транспортних кодексів (статутів) або, за їх відсутності, належним чином підписаним договором перевезення, незважаючи на те, що надання вантажу чи транспортного засобу не відбулося.
Відповідальність перевізника та відправника відповідно до ст.921 ЦК встановлена транспортними кодексами (статутами) та полягає у сплаті штрафу, розмір якого встановлюється у певній частині чи відсотку від плати за перевезення, фіксованій сумі за кожну, наприклад, хвилину запізнення чи кожне вантажне місце, контейнер (ст.106 Статуту залізниць України, ст.183 КТМ, ст.ст.128-131 Статуту автомобільного транспорту, ст.182 Статуту внутрішнього водного транспорту).
У прямому змішаному сполученні відповідальність перевізника за ненадання транспортного засобу та відправника за невикористання наданого транспортного засобу зазвичай встановлюється домовленістю сторін з урахуванням відповідних положень транспортних кодексів (статутів), ст.913 ЦК та передбачає, крім сплати штрафу, також відшкодування витрат, спричинених таким порушенням[2].
При здійсненні імпортних, експортних та транзитних перевезень слід також враховувати положення розділу "Відповідальність сторін за порушення правил перевезень та порядку планування експортних, імпортних вантажів" Тимчасового положення про місячне планування та організацію перевезень експортних, імпортних і транзитних вантажів залізничним, морським та річковим транспортом.
Однак незалежно від встановленої транспортними кодексами (статутами) відповідальності у вигляді штрафів сторона, яка зазнала збитків, має право вимагати відшкодування їх відповідно до загальних положень ст.ст.552, 623 ЦК.
Уч2 ст.921 ЦК законодавцем відтворено загальне правило про звільнення перевізника та відправника вантажу від відповідальності у разі відсутності їх вини у ненаданні вантажу або невикористанні наданого транспортного засобу. Єдиною умовою такого звільнення є за загальним правилом явища стихійного характеру або несприятливі шляхово-кліматичні умови (замети, землетрус, смерч, повінь, пожежа тощо), які відповідно до положень транспортних кодексів (статутів) є підставами для припинення (обмеження) перевезення вантажів у певних напрямках (ст.18 Статуту автомобільного транспорту, ст.130 КТМ, ст.29 Статуту залізниць України). Такий підхід повністю відповідає загальній нормі ст.617 ЦК про підстави звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання.
Стаття 922 ЦК містить нову для транспортного законодавства України норму, яка встановлює відповідальність перевізників при транспортному обслуговуванні пасажирів. Однак її реалізація на практиці, за відсутності відповідних положень безпосередньо у договорі перевезення, потребує внесення відповідних доповнень щодо розміру передбаченого штрафу до транспортних кодексів (статутів) [21, с. 22].
При цьому відповідальність за затримку у відправленні транспортного засобу або його запізненні до пункту призначення настає за наявності вини перевізника, яка припускається. Однак це не позбавляє перевізника права довести відсутність власної вини, а отже, й відповідальності.
Перелік підстав звільнення перевізника від відповідальності, перелічених у ч.1 ст.922 ЦК, не є вичерпним. Наприклад, відповідно до ст.94 ПК перевізник звільняється від відповідальності за прострочення у доставці пасажира, якщо доведе, що ним було вжито всіх необхідних заходів для запобігання такому простроченню або що таких заходів неможливо було вжити. Перевізник також звільняється від відповідальності, якщо прострочення сталося внаслідок несприятливих метеорологічних умов.
У разі затримки відправлення пасажир згідно з ч.2 ст.922 ЦК має право в односторонньому порядку відмовитись від договору перевезення. В цьому випадку перевізник зобов'язаний повернути пасажиру провізну плату, що, власне, є не боргом, а відповідальністю перевізника за порушення зобов'язання.
Новою є також норма ч.3 даної статті, що дає можливість пасажиру вимагати, крім сплати штрафу згідно з ч.1 ст.922 ЦК, відшкодування завданих перевізником збитків у разі неможливості здійснити пересадку на інший транспортний засіб, спричиненої порушенням строку доставки пасажира в зазначений пункт пересадки.
Однак незалежно від встановленої транспортними кодексами (статутами) чи договором перевезення відповідальності у вигляді штрафів відповідно до ст.922 ЦК пасажир має право вимагати відшкодування збитків відповідно до загальних положень ст.ст.552, 623 ЦК. Розмір понесених збитків має бути доведений пасажиром.
Доставка вантажу в пункт призначення у встановлений строк є однією з основних умов договору перевезення. У разі прострочення доставки відповідальність перевізника у вигляді відшкодування збитків, за загальним правилом настає за умови, що збитки, яких зазнав одержувач, пов'язані саме з простроченням доставки. Отже, в ст.923 ЦК 2003 р., на відміну від ст.364 ЦК 1963 р., законодавець відійшов від принципу вини перевізника. При цьому неустойка (штраф, пеня), передбачена договором чи транспортними кодексами (статутами), має стягуватись у повному розмірі понад відшкодування збитків, пов'язаних, наприклад, з псуванням вантажу згідно зі ст.924 ЦК, якщо інше співвідношення між збитками а неустойкою не передбачено договором (див. положення ст.624 ЦК) чи транспортними кодексами (статутами) (див. положення ст.552 ЦК).