Найбільшу територію за часів першої болгарської держави країна, що називалася тоді Белгарія (((((((((( - в грецьких списках і Bulgaria - в латинських ) або Белгарська земля, мала за часів правління Симеона, коли вона могла похвалитися величезною могутністю і силою. Більша частина його правління була зайнята безперевними війнами з Візантією. Болгарські кордони обіймали не лише землі всіх болгаських слов'ян на Балканах, за винятком деяких слов'янських поселень у середній та південній Греції, але і частину поселень сербських племен в Сербії-Рашці, переходили навіть у іліро-албанські області на заході, біля Адріатичного моря, і в області грецькі на півдні та південному сході, біля Егейського та Чорного морів. З цих племен, що змішалися з болгарами-тюрками, остаточно сформувалася болгарська народність у тому розумінні, в якому ми розглядаємо її на сучасному етапі. До складу болгарської держави тимчасово, від Крума до Петра входили землі на північ від Дуная (сучасна східна Угорщина) (???) на заході - землі до річки Тиса, на сході аж до річок Південний Буг та Серет, можливо, часами аж до Дніпра. Болгарські кордони відмічалися окопами, пізніше (при Симеоні) почали ставити стовпи з надписами на кордонах. Болгарія пильно захищала свої кордони не лише від ворога, а й від власних громадян, котрі хотіли самовільно перетнути їх, і за що підпадали під суворе покарання.
Розпад першої болгарської держави розпочався при Петрі, який першим дістав титул "цар болгар". Постійні війни з Візантією розорили країну. Були від'єднані всі західні області, які утворили самостійну західно-болгарську державу. Їй вдалось проіснувати незалежно від імперії близько половини сторіччя у вигляді Македонського царства. Починаючи з 981 року візантійський імператор Василій ІІ, названий "болгаровбивцею" організував п'ять військових походів проти західної Болгарії, в результаті чого вона була захоплена і підкорена Візантійській імперії. Сідні болгарські землі стали на досить довгий час ареною для набігів руського князя Святослава, який захопив її територію аж до Балкан, заволодів столицею Великою Преславою, взяв у полон болгарського царя Бориса, мав намір іти на Констатинополь, але був зупиненим імператором Цимисхієм. Святослав навіть хотів перенести на Дунай столицю своєї держави, але раптово помер у військовому поході. Після його смерті землі східної болгарії були захоплені імператором Цимисхієм. Остаточне підкорення болгарських земель здійснив його наступник Василій ІІ до 1021 року.
4. Боротьба за територіальне об'єднання країни у Середньовіччі. Друга болгарська держава.
Болгарська держава втратила свою незалежність і перебувала близько півтора століття під владою Візантійської імперії, управління болгарськими землями здійснював грецький стратег, який мав фактично необмежені права. За цей час відбулося декілька великих народних повстань, в чому проявилося прагнення корінного етносу об'єднатися знову в межах єдиної держави.
В 1186 році два брати-болгари Тодор і Асен підняли повстання проти Візантії, яке виявилося вдалим, оскільки на той час імперія була дуже ослаблена. З цього часу починається історія другої болгарської держави. Державно-суспільний устрій в країні складався під впливом Візантії , а також феодальної, монархічної державності Заходу, що йшов із сусідньої Угорщини і уже близьких після 4-го хрестового походу латинських держав на самому півострові. На той час поруч із назвою Болгарія вживалась також у візантійських і латинських джерелах назва Загора (((((((, Zagora), тобто країна, що знаходиться на південь від Балканських гір. Носієм верховної влади був цар, який іменував себе за традицією царем болгар і греків. Титул "король", що його подарував папа Інокентій ІІІ Калояну (1197-1207 р.р.), не прижився. Атрибутами державної влади були престол, діадема-корона, скіпетр, держава і прапор. Нормальним способом отримання державної влади було, як і раніше, наслідування. Державна влада здійснювалася за допомогою розгалуженої сітки службовців. До 1241 року йшло об'єднання всіх болгаро-слов'янських племен знову в одну державу. Взагалі, національно-етнічний склад населення був досить строкатий: поруч з державо-творчим народом слов'янами-болгарами на території країни на той час проживали валахи, німці-саксонці, вірмени, євреї, кумани-половці, гагаузи, та ін. Весь час не вгавали феодальні міжусобиці, які буквально розривали країну, одночасно почалися монголо-татарські набіги. Татарам вдалося навіть ненадовго (1285-1292 р.р.) захопити владу в Болгарії. Зайнятим внутрішніми проблемами царям було не до розширення кордонів держави. Взагалі, впродовж ХІІІ століття змінилося 15 царів і відбулося 50 великих народних смут, спричинених як економічними, так і політичними невдоволеннями.
Найбільший територіальний розмір держава мала при царі Асені ІІ (1218-1241 р.р.): північний кордон йщов вздовж Дуная, західний (з Сербією) - по лінії басейну річки Тимока, на захід від гір Пірота і Трна до басейну річки Струм, південний - від лінії Струму до Бургаської затоки Чорного моря, східний - по західному березі Чорного моря до гирла Дунаю.
На початку ХIV сторіччя почалися набіги турків-османів на боллгарські землі. 17 червня 1393 року турецькому султанові Баязиду таки вдалося завоювати їх, захопивши столицю Тирново і тим самим покласти край другій болгарській державі. Після цього болгарський народ на чотири століття потрапив у поневолення до турецької держави.
5. Національне відродження і боротьба за нову державу.
5.1. Початок національного відродження.
Національне відродження в Болгарії розпочалося у кінці ХVІІІ століття. Значне економічне піднесення цих земель, внутрішня анархія та розвал турецької імперії допомагав їй у цьому. Болгарські патріоти проводили широку просвітницьку роботу для підняття національної самосвідомості серед мас. Великі надії вони покладали на допомогу Росії, яка була зацікавлена в ослабленні Османської імперії.
В 1790 році під час війни Росії і Австрії з Туреччиною болгарські загони надавали значну допомогу російським військам, пізніше, рятуючись від помсти турок, біля 300 тисяч болгар переселилося в Валахію та південь Росії, чим започаткували в цих краях болгарську діаспору, яка активно допомагала справі болгарського національного відродження.
Під час російсько-турецьких воєн 1806-1812 рр. та 1828-1829 рр., коли значна частина болгарських земель була окупована російськими військами, надія на національну та політичну незалежність посилилася. Болгари приймали участь у всіх російсько-турецьких війнах, вели активну революційну боротьбу. Кримську війну з Туреччиною російський цар Микола І починав прикриваючись благородною допомогою "единородным братьям, живущим в Турции" [1], бажанням створити незалежну Болгарію під протекторатом Росії. У роках 1877 - 1878 Росія, що прагнула розділення Турції, об'явила їй чергову війну. Згідно Сан-Стефанського мирного договору від 19 лютого 1878 року Болгарія була відділена від Туреччини і визначена в кордонах: Чорне море - сербський кордон і Орхідське озеро, Дунай - Егейське море, що становило приблизно 2/3 етнічної болгарської території. Росія хотіла створити на цій території Дунайську губернію, але Берлінська конференція європейських держав (1878 р.) не допустила це. Вона розчленила Сан-Стефанську Болгарію на такі частини: північну Болгарію (колишню Дунайську область Туреччини), яка становила собою князівство васальне Турції і змушене платити їй данину; південну Болгарію, на південь від Балканського хребта (колишня північна частина Адріанопольської турецької області), яка утворила собою автономні області Східну Румелію і Македонію, що управлялися намісником турецького султана; Добруджу, яка була віддана Румунії; Пірот, Ниш, Враню, Лесковець, Зайгар, тобто західні болгарські землі, які були віддані Сербії. Таким чином після 485 років турецького іга були закладені основи 3-ої болгарської держави. Ще під час війни в північній та південній болгарії були закладені основи російського громадського управління, на чолі якого стояв спочатку князь В. А. Черкасський, а після його смерті - князь А. М. Дондуков-Корсаков. Після війни росіяни розділили північну Болгарію на губернії, поставивши на їх чолі своїх військових губернаторів.
5.2. Третя болгарська держава до об'єднання зі Східною Румелією.
10 лютого 1879 року князь Дондуков-Корсаков зібрав в Тирнові Установчі збори болгарськогого народу, які прийняли нову конституцію. На новоутворений болгарський престол вступив Олександр Баттенберг, дуже незадоволений демократичною конституцією, яка значно обмежувала його сваволю. 21 жовтня 1879 року в Софії, новій столиці держави, розпочали свою роботу Народні збори, як представницький орган народу. Підтримку ідеї свого авторитарного режиму князь шукав в Росії. Незабаром князь добився своєї мети і ліквідував більшість демократичних свобод, відмінив конституцію, розпустив Народні збори, натомість він потрапив в повну залежність від Росії, її генералів та дипломатичних агентів, хоча власні його симпатії в зовнішній політиці були на сторонв Німеччини і Австрії. Ліберальна і демократична опозиція вступили в боротьбу і 7 вересня 1883 року здійснили державний переворот, який , зрештою, не торкався князя особисто, але повертав Тирновську конституцію в повному об'ємі. Серед особливо активних опонентів авторитаризму можна назвати Д. Цанкова, П. Каравелова.