1. Загальні відомості про країну.
Болгарія - держава в Південній Європі. Вона розташована в східній частині Балканського півострова. Зі сходу Болгарія омивається Чорним морем, на півночі по кордону з Румунією тече Дунай, на півдні Болгарія межує з Туреччиною і Грецією, а на заході - з Сербією і Македонією, де кордон проходить по гірських хребтах. Площа країни становить приблизно 110.9 тис. км2. Територія країни простягнулася з півночі на південь більш як на 250 км, і з сходу на захід - майже на 500 км. Країна займає вигідне географічне положення на Балканах. Через її територію проходить найкоротший шлях з Європи на Близький Схід. Болгарія розташована поблизу проток Босфор і Дарданелли. ЇЇ морськими сусідами є країни СНД. Поверхня країни різноманітна. Переважають горбисті ландшафти з висотами 200-600 м над рівнем моря. Значні простори займають гори: Балканські гори (Стара Планина, 1500-2000 м над рівнем моря), хребти Средна гора паралельно їм на півдні, Родопський масив (до 2925м), який називають болгарським Уралом з огляду на багатство і різноманітність корисних копалин. На південних пологих схилах масиву розташована Верхньо-Фракійська (Марицька) низовина з родючими грунтами, захищена горами від холодних північних вітрів і тому придатна для культивування плодових культур, винограду, троянд. Виноград, троянди і сади, що становлять важливу статтю сільського господарства держави, вирощують також в Казанлицькій, Софійській та інших улоговинах, що розташовані між Старою Планиною і Средною горою, і є також добре захищеними від північного холоду. На півночі Болгарії лежить родюча Дунайська рівнина, де вирощують зернові та олійні культури, цукрові буряки, коноплю, сою. Найбільшою рікою країни є Дунай, який протікає по кордону з Румунією. На півдні течуть ріки Мариця з притоками Тунджа і Струма. Більшість рік має гірський характер, а тому значні запаси гідроенергії. Клімат на більшій частині Болгарії помірно континентальний - літо жарке, а зима м'яка, що зробило курортний і туристський бізнес однією з основних статей доходів болгар на півдні країни. Крім того природні ресурси Болгарії сприятливі для гірничодобувної, металургійної, хімічної промисловості, та для сільськогосподарського виробництва.
Чисельність населення в Болгарії становить близько 9 млн чоловік. Основну частину населення ( 85,5 %) становлять болгари. За близкістю мови і культури болгари мають багато спільного зі своєми сусідами-слов'янами. У країні проживають також турки, македонці, цигани, румуни, греки та ін. Пересічна густота населення становить 72,5 чол. на км2. Найбільше людей живе в низовинах та міжгірських улоговинах, найменше - в горах ( 150-200 чол. на км2 і 20-30 чол. на км2 відповідно). У зв'язку з урбанізацією і розвитком курортного бізнесу все більше населення переселяється у міста та на південь країни.
Державний устрій Болгарії - президентсько-парламентська республіка. Глава держави - президент, Законодавчий і Виконавчий орган - Народні збори. Столицею держави є місто Софія з населенням 1129 тис. чол.1, розташоване на заході країни. Болгарський державний прапор триколірний: біла, зелена та червоні горизонтальні полоси (зверху вниз). Державна мова в країні болгарська. Грошова одиниця - лев.
Адміністративний поділ країни - 9 областей:
Адміністративні одиниці (області)
Центри
Бургаська
Бургас
Варненська
Варна
Ловечська
Ловеч
Михайлоградська
Михайлоград
Пловдивська
Пловдив
Разградська
Разград
Софийська
Софія
Софія (місто)
Хасковська
Хасково
2. Територіальний аспект етногенезу корінної нації.
Відомості про походження болгар як етносу дуже скупі. Болгарський вчений, професор В. Н. Златарський, доводить, що болгари походять з тюркських народів, до яких належать також гуни, авари, хозари та інші, менш відомі, і які в перші сторіччя нашої ери населяли степи на схід від Каспійського моря. Серед гунно-монгольського війська Атілли, яке так довго тримало в страху всю Європу V сторіччя, були і болгари. В старогрецьких літописах вперше про болгар згадується у 480 році, коли після розпаду держави Атілли вони почали свої набіги за Дунай і Балкани, грабували та нищили візантійські поселення аж до самого Константинополя.
Болгари брали участь у великому переселенні народів, що почалось у IV сторіччі. Спочатку вони обжили території Північного Кавказу і зайняли землі між Доном і Волгою, Каспійським морем і Чорним морем. Тут при князі Кубраті заснували у 585 році свою першу сильну державу, назвавши її Великою Болгарією. Згідно легенди, після смерті Кубрата його царство було розділено на п'ять частин між п'ятьма його синами.
Найстарший син Батбай залишився у Приазов'ї, біля річки Кубань та дуже скоро його держава потрапила під хозарське іго, і після Х століття слід приазовських болгар губиться. Другий син Кубрата Котраг заснував дещо пізніше сильне і багате волго-камське болгарське царство зі столицею Болгар на Волзі. Воно загинуло у ХІІІ столітті у боротьбі з полчищами Чінгісхана. Рештки тих болгар до сьогоднішнього дня проживають на території Росії. Три інші сини Кутбара рушили на захід. Один досягнув Італії, але загинув там. Четвертий син Кубер потрапив під аварське іго у Панонії, спустився пізніше через Дунай у південно-західну частину Балканського півострова, де оселився біля міста Бітоля (Монастир). П'ятий, наймолодший син Кутбара Ісперіх (Аспарух), рятуючись від хозарського іга, рушив зі своєю ордою з Північного Кавказу через Дніпро, Дністер, усю Бесарабію до витоки Дунаю і оселився між рукавами Дунаю і Добруджею.
Болгари-завойовники того часу були "грізними варварами", напівдикими ордами кочових пастухів, які постійно воювали, грабували і знищували все на своєму шляху. Болгари жили окремими родами, які повністю підкорялися своїм старійшинам. Всередині кожного роду панувала жорстока військова дисципліна. Болгари були смаглявими, міцно збитими з короткою шиєю і кривими від постійної їзди верхи ногами. Були вони язичниками, хоча й без особливого культу. Жінки і чоловіки носили шаровари. Жінки закривали обличчя, а чоловіки брили голови і носили чалму.
3. Процеси консолідації державної території. Перша болгарська держава.
Історія самостійної болгарської держави починається з 679 року, коли Аспарух, скориставшись війною у Візантії, відібрав у неї частину території (між Чорною Водою і Констанцем) , а також утвердив свої права на вже зайняті землі, і навіть змусив імперію платити йому певну данину. Аспарух зі своїм племенем заснував серед добруджанських полів столицю Пліска (недалеко від сучасного села Абоба). По суті це був укріплений військовий табір, що займав площу приблизно 25 км і послужив зразком для майбутніх болгарських оселень у інших областях країни.
Коли Аспарух прийшов на північ Балкан, там вже жило біля семи слов'янських племен (моравани, бодричи, симерити та ін.). Всі вони були підкорені та підпорядковані болгарам. З часом ці два народи майже повністю асимілювалися всередині однієї болгаро-слов'янської держави. Ту частину Балканського півострова, яку заселили слов'яни і тюрки-болгари, що пізніше утворили єдиний слов'яно-болгарський народ, з давніх-давен населяли два арійські народи: фракійці та іліри, памятки культури яких залишилися на півострові до наших днів, будучи також частково продуктом елінського впливу з грецьких колоній, Македонського царства, а пізніше - впливу римлян, які у 46 році нашої ери перетворили Фракію на свою провінціюю. Романізовані фракійці та іліри під іменем влахів збереглися до слов'янської епохи. Їх сліди як окремого народу зникають у VI столітті. Перші слов'яни на території півострова з'являються у середині VI століття, які при підтримці болгарів та аварів стають пізніше грабіжниками та грізними завойовниками. Так, наприклад, у 559 році слов'яни та болгари здійснили спільний військовий похід на Фракію, дійшли до самої її столиці, спустошили та зруйнували її.
Болгари Аспаруха принесли з собою вже оформлений, міцний, централізований державний устрій. Вони стали тим ядром, навколо якого згрупувалися розкидані по всьому Балканському півострові слов'яни. Разом з ними болгари створили могутню державу, яка довгий час була серйозною загрозою для старіючої Візантійської імперії.
На чолі держави стояв повновладний володар - хан. Він мав радників - кавкані (аристократична знать, яка складалася з старійшин окремих родів), а також провінційних намісників - тархані. Посади радників і намісників займала знать, яка ділилася на вищу (боїли (бояри)) і нижчу (багаїни). Тим, хто відзначався у битвах присвоювали титул "богаторуа".
До кінця VІІ століття болгари стали осілим народом. Почали розвивати землеробство, торгівлю, ремесла, будували міста. Широко використовувалася праця рабів - військовополонених яких набирали в численних сутичках, а також - напівкріпаків.
Із самого утворення нової болгарської держави почалась історична багатовікова боротьба між Болгарією та Візантійською імперією за панування над півостровом, якою і була заповнена історія середніх віків цієї південно-східної частини Європи.
На небачений до того часу рівень могутності підняв Болгарію войовничий та енергійний хан Крум (802 - 814 рр.). Він приєднав до неї великі території по течії рік Сава і Тиса аж до кордонів великої держави франків. Такі успіхи Крума на північному заході наблизили його до романо-германського світу і поклали початок відносинам з цим світом. У 810 році хан Крум захопив гірську Сердіку (Софію) та іі область - стару Середземну Дакію, де ще трималися візантійці. Захоплених у полон він привів у Болгарію і використав для освоєння нових північно-західних колоній - розселив на північ від Дуная. Хан Прес'ям (836 - 852 рр.) відвоював у Візантії і приєднав до Болгарії слов'янські землі Македонії (північно-західна Македонія) і ледве не зруйнував Константинополь. Правління його сина хана Бориса (852-889 рр.) відкрило нову сторінку в болгарському державотворенні. Було прийнято християнство (православ'я), що справило величезний вплив на внутрішнє і зовнішнє життя країни. (Саме в цей час в місті Салоніках двома болгарськими братами-монахами Кирилом і Мефодієм була створена слов'яно-болгарська абетка, і були перекладені з латинської мови основні церковні книжки на мову, яка пізніше дістала назву церковно-слов'янської). Болгарія, не забуваючи про свій територіальнтй ріст, втягується в різноманітні зв'язки з Візантією та германо-романським Заходом, стає ареною боротьби за культурний та політичний вплив у ній. Нарешті при хані Симеоні (893-927 р.р.) висуває претензії на роль великої держави, спадкоємиці і замісниці Візантійської імсперії, і при Петрі (927-969 р.р.) падає під тягарем цієї непосильної задачі.