Смекни!
smekni.com

Энциклопедия Моя Украина укр 2 (стр. 2 из 19)

Ніби охороняючи багаті та щедрі українські землі, височать гірські пасма Карпат — на заході та Кримських гір — на півдні країни.

Ніжна та лірична, неначе пісня, природа нашої країни приваблює своєю красою і нескінченною розмаїтістю природних зон, що змінюють одна одну,— від вологих і болотистих хвойних лісів Полісся до сухих степів Причорномор’я і вічнозелених субтропіків Південного берега Криму. У кожному її куточку прихована неповторна краса, а кожен ландшафт наділений тільки йому властивим незабутнім обличчям, власною душею.




Ще в V столітті до н. е. славнозвісний давньогрецький історик Геродот описав народи, які населяли в ті далекі часи територію нашої країни. Так світ уперше довідався про унікальну своєрідність Стародавньої України. Пізніше «заговорили» доти безмовні і таємничі археологічні пам’ятники, виявлені в скіфських курганах, городищах і сарматських могилах­

катакомбах.


Багатовікова присутність греків і римлян на землях скіфів і сарматів не минула без сліду. Греки створили на всьому узбережжі Чорного моря великі міста­держави — такі як Пантікапей і Херсонес,— котрі проіснували майже ціле тисячоліття.

Про античне минуле Причорномор’я нагадують величні руїни Пантікапея, що дійшли до наших днів, Херсонеса та ольвії, залишки укріплених фортечних споруд, тріумфальні і надгробні стели, а також знахідки із затонулих біля чорноморського узбережжя кораблів, виявлених археологами.

Через причорноморські міста­держави культура древніх греків поширювалася вглиб території сучасної України. Вражені блиском і високим рівнем розвитку греко­римської цивілізації, войовничі кочівники охоче переймали мови, релігію, звичаї і форми державного життя античних народів, їх багатющу культурну спадщину.


Горді громадяни причорноморських вільних міст­полісів і волелюбні степові кочівники однаковою мірою можуть вважатися нашими далекими предками. Звертаючись до нашої Вітчизни, український поет, історик і філософ Євген Маланюк в одному із своїх творів напівжартома назвав її «елладо Скітськая, елладо степова, сарматських Афродіт, кирпатих Аполонів».

Хто знає, можливо, нашій країні судилося здійснити прекрасне пророцтво видатного німецького філософа XVIII століття Йогана Гердера, який пророкував Україні блискуче майбутнє в тому випадку, якщо вона візьме на свої плечі благородну місію духовного відновлення європейської цивілізації, ставши «Новою елладою».

Київська Русь увійшла в світову історію як найбільша держава Середньовічної Європи.

Учені й досі сперечаються, чи були засновники Давньої Русі скандинавськими вікінгами, а чи слов’янами, однак їм удалося об’єднати навколо Києва всі східнослов’янські народи, а також більше двохсот різноманітних неслов’янських етносів.

Українські землі складали ядро Давньоруської імперії. Саме землі, розташовані на Східно­Європейській рівнині, за стародавніх часів називалися Руссю.


Недарма видатний український історик Пантелеймон Куліш із гордістю іменував українців «старорусами».

Поворотною подією в історії українського й інших східнослов’янських народів стало прийняття і поширення християнства на Русі. Наші далекі пращури поклонялися силам природи і духам предків. На землях Київської Русі панувало язичництво.

Вибір християнства, відповідно до легенди, пов’язаний з апостолом Андрієм Первозваним, який, перебуваючи в Києві, поставив на


горі, де зараз знаходиться Андріївська церква, хрест і пророчив велике майбутнє християнству на цих землях.

988 рік вважається роком запровадження християнства в Київській Русі. Багато в чому завдяки прийняттю однієї з найбільших світових релігій Русь змогла створити високу і довговічну культуру і залишила помітний слід у світовій історії.


Давньоруські князівства, що проіснували більше трьох століть, досягли високого рівня економічного і культурного розвитку і перепинили шлях на Захід незліченним ордам кочівників. «о світла і прекрасно прикрашена земля Руська!» — писав сучасник про свою Вітчизну, віддаючи данину її величі.

Русь підтримувала різноманітні торговельні, династичні та культурні зв’язки із Західною Європою і була найважливішим посередником у торгівлі між Заходом і Сходом завдяки своєму розташуванню на перехресті шляхів.

Багата культурна і духовна спадщина Давньої Русі складає невід’ємну частину укра їнської національної традиції.

У XVI—XVIII століттях в українській культурі панував стиль бароко, який помітно потіснив візантійські традиції, що переважали в Україні. Але будучи пропущеним через «фільтр» цих традицій, бароко набуває в Україні яскраво виражених оригінальних рис справді національного стилю.


Звертає на себе увагу надзвичайно розповсюджена в епоху бароко символіка сонця. її втілення знаходимо й у прикрасах барокових «маківок» українських соборів «рипідами» (золотими дисками), і в ідеї «фаворського світла», що його випромінюють праведники у творчості Ф. Прокоповича і Г. Сковороди. Популярний в епоху бароко образ світу як «вертограду Божого», буйно квітучого саду життя також тісно був пов’язаний із символікою сонця.

Свого роду кульмінацією української барочної культури є епоха правління гетьмана Івана Мазепи. Цей період української культури увійшов в історію під назвою «Мазепинське бароко» і був ознаменований створенням численних мистецьких шедеврів, які здебільшого збереглися й донині. Воістину невичерпно різноманітні образи бароко в українській архітектурі, живописі, літературі, поезії та історіописанні (козацькі літописи), театрі та багатоголосному, «партесному» співі.

На кошти гетьмана було почато масштабне будівництво нових церков у Києві та Чернігові, а також реставрація церков давньоруського періоду.


Так, були реконструйовані й істотно оновлені Софія Київська, Михайлівський монастир, ансамбль Києво­Печерської лаври.

Завдяки синтезові передових західноєвропейських ідей і давньоруських традицій Києво­Могилянська академія стає визнаним в усьому православному світі центром духовної та академічної освіти, науки, філософії.

XVI—XVIII століття не тільки залишили глибокий слід в архітектурі, мистецтві, філософії та літературі нашої країни, але й наклали незгладимий відбиток на характер українського народу. У ньому він головним чином проявився в перевазі почуттів, емоцій, інакше ка жучи — «серця», над холодним розумом.


Протягом багатьох століть жителям України доводилося повсякчас відстоювати свою свободу і незалежність. Але українцям тривалий час не вдавалося об’єднатися і створити сильну і єдину державу.

У результаті народ, який більше за все любив і шанував волю, опинився в рабстві, а українські землі були розділені між могутніми імперіями. Свободи й традиційні вільності українців були загарбані чужоземцями, і навіть українська мова та самобутня культура не раз виявлялися під забороною на десятиліття.


Через відсутність власної державності українському народові довелося пережити найтяжчі випробування — незліченні війни, періоди голоду та розрухи, під час яких було знищено традиційне українське село, масове винищення національної інтелігенції, релігійні й політичні гоніння та репресії. На долю України випали й екологічні катастрофи, найбільшою з яких стала аварія на Чорнобильській АеС. однак незважаючи на це народ зберіг щедре українське серце і прагнення до свободи та неза лежності.

Неймовірно багато сил знадобилося українцям, щоб закріпитися на своїй землі, ще більше зусиль було докладено, щоб зберегтися як народу, не втратити свого національного обличчя в круговерті зовнішніх і внутрішніх воєн, навал, зрадництв і переслідувань.


Працю багатьох поколінь вкладено у відродження української державності, мови та культури. Нев’янучою славою вкрили себе давньоруські витязі, запорізькі козаки­лицарі, січові стрільці, воїни Великої Вітчизняної, бійці повстанської армії, безліч борців за волю і справедливість, політиків, учених, мислителів, діячів культури і мільйони інших чесних і порядних людей, трудівників і ратників. Неодноразово демонстрували вони всьому світові зразки непохитної мужності, приклади самовідданого служіння своєму рідному народові.

Україна всією своєю багатостраждальною і трагічною історією довела свою виняткову силу і життєздатність. її неодноразово намагалися знищити, а її дух угасити, але незважаючи на це вона подібно до казкового Фенікса що разу поставала з руїн і попелу пожеж.

Свої безсмертні твори найвидатніший поет української землі Тарас Шевченко адресував «і мертвим, і живим, і ненародженим землякам... в Україні і не в Україні сущим».

У цих словах — указівка на невичерпне джерело духовної сили народу, духовно­історичну традицію, завдяки якій здійснюється нерозривний зв’язок між минулими, нині живучими і прийдешніми поколіннями українців.


Зрозуміти особливості душі, темпераменту, характеру народу — значить одержати ключ до розуміння його історичної долі. Душа українців за всіх часів була і залишилася внутрішньо вільною, темпераментною, співучою, вона завжди і скрізь прагнула до незалежності, волі й не терпіла ніяких моральних кайданів. Але разом із волелюбністю національному характеру українців притаманні любов до стабільності, порядку і творчий добір кращих традицій.

Прямим вираженням особливостей українського національного характеру і найпотаємніших глибин народної душі є самобутня народна культура. Народна художня творчість