Мировая история 10 класс Ладиченко профиль (стр. 8 из 12)

З 1837 до 1901 р. трон Великої Британії посідала королева Вікторія, яка стала символом історії Англії у добу вищого піднесення її могутності.

Королева високо ставила королівські права і нікому не дозволяла зазіхати на них, оскільки вважала себе гарантом конституційності і традиційних британських свобод. Вона не конфліктувала з парламентом і не зазіхала на його повноваження. Але всі прем’єр-міністри Англії починали листи до неї словами: «Смиренно виконуючи свій обов’язок» і робили свої доповіді стоячи.

Політичне життя Англії визначалося суперництвом двох партій – ліберальної і консервативної, що виникли на основі колишніх парламентських угруповань вігів і торі. До середини 80-х років XIX ст. безумовну перевагу в парламенті мали ліберали, але потім, у зв’язку з кризою ідеології і політики партії та її розколом, вони надовго поступаються своїми позиціями консерваторам. З 1886 до 1905 р. останні перебували при владі 17 років, спираючись на підтримку всієї земельної аристократії, промислової і фінансової буржуазії, державних чиновників і навіть частини кваліфікованих робітників. Упродовж 1895 – 1905 рр. торі беззмінно формували уряди, які очолювали лорд Солсбері і його небіж лорд Бальфур.

До кінця XIX ст. члени тред-юніонів, що обиралися до парламенту, проходили за підтримкою або за списками лібералів. Назріла необхідність законодавчого захисту своїх прав змусила англійські профспілки переглянути свою парламентську тактику. У 1900 р. Лондонський конгрес тред-юніоністів утворив Комітет робітничого представництва з метою обрання робітничих депутатів до парламенту. Обрані депутати повинні були створити в палаті громад окрему фракцію, але в інтересах робітників їм дозволялося співпрацювати з лібералами.

Комітет створювався на основі колективного членства профспілок і вже в 1904 р. об’єднував понад 1 млн чоловік. У 1906 р. Комітет було перейменовано на лейбористську (робітничу) партію, яка на перших же виборах завоювала 29 парламентських місць. Таким чином, в Англії з’явилася нова впливова політична організація, якій згодом судилося посісти місце лібералів у двопартійній системі країни. З моменту свого створення лейбористська партія стояла на реформістських позиціях.

Перед Першою світовою війною відбулося організаційне оформлення також лівих соціалістів. Проте, створена на марксистській основі Британська соціалістична партія не змогла очолити робітничий рух і залишалася нечисленною організацією.

3 Ліберальні реформи в Англії на початку XX ст. Д. Ллойд Джордж. У 1901 р. померла королева Вікторія. Три покоління британців народилися, а багато хто з них і помер за її царювання. Королева стала символом цілої доби, її образ асоціювався з величчю і могутністю імперії. Вона уособлювала для англійців міцність і сталість Великої Британії, вірність її традиціям.

Д. Ллойд Джордж

Англія вступила в XX ст. у стані війни з бурами, і на гребені шовіністичного піднесення перемогу на парламентських виборах знову здобули консерватори. Проте війна і світова економічна криза, що саме почалася, поставили торі перед серйозними проблемами у внутрішній і зовнішній політиці. Знову підняте питання про протекціонізм – необхідність захисту англійського ринку від іноземної конкуренції – викликало серйозні розбіжності у партії і ледь не спричинило її розкол. У 1905 р. уряд лорда Бальфура подав у відставку, а на виборах 1906 р. консерватори зазнали повної поразки – до влади знову повернулися ліберали на чолі з Г. Кемпб елл-Баннерманом.

Проте з часів У. Гладстона ліберальна партія зазнала серйозних змін. Від колишньої доктрини державного невтручання в економіку і трудові відносини ліберали зберегли лише відданість фрітреду. До того ж у ході виборчої кампанії на перший план у партії висунулося радикальне крило прихильників реформ і соціального прогресу, яке незабаром очолив один з найталановитіших політиків тогочасної Англ ії Девід Ллойд Джордж. Саме він, очоливши міністерство торгівлі і промисловості, став ідеологом і провідником ліберальних реформ, проведених у країні на початку XX ст.

Девід Джордж (1863–1945), пізніше відомий під прізвищем Ллойд Джордж, народився в родині вчителя. Рано втративши батьків, він виховувався у дядька Ллойда, власника невеликої шевської майстерні у закутковому валлійському селі. Девід самоуком опанував початки юриспруденції, вступив до адвокатської контори і став співпрацювати з місцевою пресою. У 27 років він стає депутатом парламенту, і незабаром молодий валлієць звернув на себе увагу неабияким ораторським талантом, активністю і незмінною кмітливістю.

Ллойд Джордж зажив слави бунтаря. Однак, пропонуючи йому місце в уряді, керівництво лібералів знало, що робить: партія потребувала ораторської майстерності Ллойд Джорджа, його незрівнянної здатності до соціального маневрування.

Обійнявши посаду міністра торгівлі й промисловості, Ллойд Джордж зумів запобігти кільком великим страйкам, виступивши посередником на переговорах між підприємцями і робітниками. За його ініціативою в 1906 р. парламент заборонив промисловцям висувати тред-юніонам позови щодо збитків від страйків, а згодом створено королівську (державну) комісію для посередництва у трудових конфліктах на виробництві.

Головного значення Ллойд Джордж надавав проведенню соціальних реформ, узявшись за цю справу з властивою йому рішучістю й енергією. Адже від голосів робітників-виборців тепер залежало майбутнє його партії.

У 1907 р. ліберали провели через парламент новий закон про компенсацію при нещасливих випадках на виробництві. У 1908 р. було запроваджено 8-годинний робочий день для гірників і встановлено пенсії для робітників з 70-літнього віку. У 1909 р. в Англії було законодавчо встановлено мінімум заробітної плати, а в 1911 р. запроваджено державне соціальне страхування за хворобою, інвалідністю і безробіттям. Кошти для страхування надходили з державного бюджету, вносилися підприємцями і самими робітниками.

Пост міністра фінансів, зайнятий у 1908 р. в уряді Г. Асквіта, дозволив Ллойд Джорджеві активніше впливати на політику уряду. Але перший же проект бюджету, поданий ним до парламенту, зіткнувся з лютим опором консерваторів. Проект передбачав значне збільшення податків із заможних верств населення для фінансування зростаючих військових видатків та нових соціальних програм і зачіпав насамперед інтереси великих землевласників.

Боротьба навколо бюджету втягнула уряд лібералів у затяжний конфлікт з палатою лордів, який закінчився 1911 р. прийняттям нового закону про парламент. Повноваження верхньої палати було значно обмежено, вона взагалі позбавилася права втручатися в бюджетні питання. Інші законопроекти вона могла затримувати лише двічі; якщо ж палата громад приймала їх утретє, вони ставали законами і без санкції лордів.

Піднесення визвольного руху в Ірландії і залежність від голосів ірландських депутатів змусили уряд лібералів внести в 1912 р. на розгляд парламенту новий білль про гомруль. Однак і цього разу консерватори зустріли законопроект у багнети. Вони зажадали розчленування Ірландії і виведення з-під юрисдикції майбутнього ірландського парламенту її північно-східної частини – Ольстера, де проживали протестанти – нащадки англійських переселенців. Хоча закон про гомруль було прийнято 1914 р., Ольстер виключався зі сфери його дії, а війна, що саме розпочалася, дала урядові привід відкласти його здійснення.

Колоніальні загарбання Англії. Утрата промислової монополії і загострення конкуренції на світовому ринку наклали відбиток на зовнішню політику Великої Британії. Одним з головних її завдань стає зміцнення і розширення колоніальної імперії. Невтримні загарбання втягнули Англію в гострі конфлікти з усіма великими державами і погіршили її міжнародне становище. У 1898 р. англо-французьке колоніальне суперництво в Африці ледь не призвело до війни між двома країнами.

У 1899 р. британський уряд спровокував англо-бурську війну, яка тривала два з половиною роки. Військова потужність Англії незмірно перевищувала сили бурських республік, але розрахунки агресорів на «воєнну прогулянку» не виправдалися. Наприкінці 1899 р. бури завдали їм двох важких поразок, що змусило британське командування перекинути на південь Африки 450-тисячну армію. Бури продовжували опір, вдало застосовуючи тактику партизанської війни. Але сили були нерівні, і 1902 р. війна закінчилася приєднанням Трансваалю й Оранжевої до англійських володінь у Південній Африці.