История Украины 10 класс Турченко профиль (стр. 3 из 11)
Модерна Одеса. Початок ХХ ст.
Подільської, Полтавської, Таврійської, Харківської, Херсонської і Чернігівської. Ця територія одержала умовну назву Наддніпрянська Україна, або Наддніпрянщина.
Наведена в підручнику карта свідчить також, що насправді український етнічний кордон на початку XX ст. виходив за межі 9 названих губерній і проходив відповідно по Чорноморській губернії, Кубані, Області Війська Донського, по Воронезькій, Курській, Могилівській, Мінській, Гродненській, Сідлецькій, Люблінській губерніях і Бессарабії. Частина повітів цих адміністративно-територіальних одиниць Російської імперії була компактно заселена українцями. Однак їх не приєднували до сусідніх губерній, населених переважно українцями.
Поміркуйте
Чому царський уряд не об’єднував населені переважно українцями землі в межах українських губерній?
Це суперечило політиці імперської еліти, яка вважала українців гілкою російського народу, що під впливом історичних обставин «ополячилася». Царський уряд вважав своєю метою ліквідувати сліди «ополячення», асимілювати українців. Це було частиною стратегічного задуму російських політиків щодо України, який в науці одержав назву «російський імперський проект». Не випадково в лексиконі російських чиновників термін «Україна» на початок ХХ ст. не вживався. В усіх офіційних документах для позначення Наддніпрянської України використовували терміни: «Південно-Західн а Росія» (іноді – «Малоросія») і «Новоросія» (територія Катеринославської, Херсонської і Таврійської губерній). Українські губернії не становили єдиної адміністративної цілісності: кожна з них у правлялася безпосередньо з Петербурга губернатором, якого призначав російський імператор.  |
Тема 1
Решта українських земель, які л ежали на захід від річки Збруч, були під владою Австро-Угорщини. Ці землі відносилися до різних адміністрат ивн их одиниць. Зокрема, території сучасних Івано-Франківської, Львівс ької і Тернопільської областей входили до складу коронного краю під назвою Королівство Галіції і Л одомерії* (скор очено – Галичина) з
Прапор та герб Королівства Галіції центром у Львові. Там перебували
і Лодомерії провінційні органи управління – на-
місник, якого призначав австрійський імператор, та представницький орган – Галицький крайовий сейм. Умовно Галичина поділялася на Східну (переважно українську за складом населення) і Західну (переважно польську). Східна Галичина охоплювала понад дві третини території та населення коронного краю, а Західна – третину. Представники українського населення впродовж багатьох десятиліть домагалися адміністративного поділу Галичини на Східну та Західну.
Поміркуйте
З чим були пов’язані ці вимоги українців?
Це мало створити кращі умови для національно-культурного розвитку української більшості. Але польська еліта, яка економічно і політично домінувала в краї, не була в цьому зацікавлена. До українців вона ставилася як до відгалуження польського етносу.
УКРАЇНА В 1900–1913 рр.
Північна Буковина, населена переважно українцями, разом з Південною, здебільшого румунською, входила до складу єдиної адм ін істра тивно-те риторіальної одиниці – Герцогства Буковина. Крайову владу Герцогства очолював президент. Діяв також представницький орган влади – малий сейм.Закарпаття – найзахідніша історична українська територія – входи-
Театральна площа. Ужгород. ло безпосередньо до складу УгорщиПоч. ХХ ст.
ни. Воно було розділене на 4 адміністративних одиниці – комітати (жупи), які не становили єдиної адміністративної цілісності й не мали ніякого самоуправління.
Загалом у Західній Україні на початку ХХ ст. мешкало понад 6,4 млн осіб, з них 4,8 млн, або 65 %, – українці.
3. Історичні завдання України і перспективи їх розв’язання
Якщо виходити із загальносвітових тенденцій формування модерних націй і створення незалежних держав, викликаних епохою модернізації, то найголовнішим історичним завданням України на початку ХХ ст. було відновлення свого державного статусу (становища). 
Передумови подолання бездержавного статусу України спиралися на життєві реалії. Попри всі перешкоди і складності Україна впевнено йшла шляхом індустріалізації, яка створювала необхідну матеріальну основу націотворення. Формувалася нова соціальна структура. Прагнучи знайти шляхи до самозбереження українців, національна інтелігенція сформулювала українську ідею, покликану об’єднати всіх українців, висунула власне бачення майбутнього свого народу – «український проект». Формування модерної української нації і відродження української державності – дві найважливіші складові «українського проекту».
Таким чином, на початку ХХ ст. в Україні змагалися дві тенденції: з
З першим історичним завданням України – перетворення її народу в завдання – возз’єднання України, подолання її територіальної розчлено-
Тема 1
Територіальна цілісність – необхідна передумова успішного соціальнополітичного і національно-культурного розвитку будь-якого народу. Відсутність територіальної цілісності заважала формуванню природних народногосподарських зв’язків між Наддніпрянщиною і Західною Україною, створювала перешкоди на шляху спілкування людей по обидва боки російсько-австрійського кордону, обміну культурним і виробничим досвідом. Історія знає випадки, коли на ґрунті одного етносу формувалися дві нації, наприклад серби і хорвати. Досягнення єдності, соборності України стало в ХХ ст. однією з найважливіших передумов формування модерної української нації і, у кінцевому підсумку, самозбереження українців.Поміркуйте
Чи були на початку ХХ ст. підстави сподіватися на подолання територіальної роз’єд наності України?
Історія відкривала перспективу успішного подолання територіальної розчленованості України.
Це питання мало два аспекти: внутрішньоукраїнський і зовнішньополітичний. Українці повинні були, по-перше, самі прагнути об’єднання, а подруге, об’єднанню всіх українських земель воєдино мала сприяти міжнародна ситуація.
Щодо прагнення до об’єднання, то воно в українстві ніколи не зникало. У ХІХ ст., на початку українського національного відродження, інтелігенція виробила ідею соборності – єдності українців усіх регіонів, незалежно від того, у складі якої держави й адміністративно-територіальної одиниці вони перебували. У ХХ ст. ідея соборності – невід’ємна складова української ідеї – вийшла з вузького кола українських інтелектуалів і почала набувати масового характеру і в підросійській, і в підавстрійській Україні.
Другий, зовнішньополітичний аспект возз’єднання українських земель був пов’язаний з відносинами між Російською і Австро-Угорською імперіями. Наближення війни між ними відкривало перспективу краху цих імперій і відродження на їх руїнах нових незалежних держав. Нові держави в модерну епоху виникали, як правило, в результаті воєн між багатонаціональними державами, наростання внутрішніх суперечностей всередині них, а також національних революцій.
Третім історичним завданням України на шляху націотворення і державотворення було врегулювання міжнаціональних відносин.
В Україні здавна жили й співпрацювали представники багатьох народів. У демократичному суспільстві, в якому забезпечені громадянські і національні права людей, багатонаціональний характер країни виховує у громадян почуття толерантності, сприяє обміну життєвим і виробничим досвідом, допомагає взаємному культурному збагаченню. Іншою була с итуація в імперських державах: і західноукраїнське, і східноукраїнське населення було об’єктом не лише соціального, а й національного гніту.
Історично склалося так, що за національним складом село було переважно українським, місто – багатонаціональним, здебільшого російським і єврейським, а на західноукраїнських землях – польським, єврейським, німецьким, румунським, угорським. У сільському господарстві працювало 90 % українців. Поза сільським господарством у Наддніпрянській Україні працював лише кожен десятий українець, у той час як поляків – майже половина, росіян – 82 %, євреїв – 97,5 %. Здебільшого в руках пред-УКРАЇНА В 1900–1913 рр.
ставників буржуазії цих національностей перебували міська промисловість, торгівля, ремесло та фінанси. Українці в містах становили меншість – близько третини населення. Концентрувалися вони передусім на околицях. Між містом і селом існував мовний бар’єр. Село розмовляло українськ ою мовою, місто – переважно російською, а на заході – польською, німецькою та угорською.