История Украины 10 класс Гупан стандарт, академ (стр. 9 из 10)

Регіони, населені пункти	Підприємства, що виникали
Катеринославщина (с. Брянське)	Чавуноливарне підприємство (Олександрівське, пізніше Брянське)
с.Кам’янське(ниніДніпродзержинськ)	Металургійний завод із двома домнами
Криворіжжя (с. Гданцівське)	Гданцівський металургійний завод
Донбас (с. Дружківка та Юр’ївка)	Дружківський та Донецько-Юр’ївський металургійний завод
Донбас (м. Маріуполь)	Нікополь-Маріупольськийметалургійнийзавод

- У чому ви бачите причини такого бурхливого зростання металургії у ці роки?

У 1900 р. порівняно з попереднім десятиріччям виробництво заліза і сталі збільшилось у 27 разів. Енергооснащеність металургійних підприємств в Україні у 42 рази перевищувала аналоги Уралу, а продуктивність праці робітника металургійного заводу була в 6 разів вища. На металургійних заводах широко впроваджувалися електричні двигуни. Південноукраїнські металургійні підприємства були достатньо великими. Наприклад, на Юзівському заводі працювало 5–6 тис., Олександрівському — 4 тис., Кам’янському — близько 3 тис. осіб

Перехід металургії на мінеральне паливо зумовив високі темпи розвитку нової галузі важкої індустрії — коксового виробництва. На відміну від кам’яновугільних копалень, воно одразу виникало у вигляді великих підприємств. Продуктивність коксових устаткувань металургійних заводів становила 3,5–4,5 млн пудів на рік, тоді як копалень — 0,3–1,8 млн пудів.

Південь також став центром сільськогосподарського машинобудування. У Катеринославській губернії діяло 33, Таврійській — 19, Херсонській — 16 підприємств із виробництва сільгоспмашин і знарядь. Заводи Одеси, Харкова, Єлизаветграда, Білої Церкви, Києва відігравали важливу роль у виробництві сільськогосподарських машин, а також апаратів, насосів для цукрової, винокурної, лісопильної та інших галузей промисловості. Одначе машини, виготовлені українськими підприємствами, за своєю вартістю та якістю поступалися іноземним. Мало вироблялося машин для самої промисловості, зокрема для машинобудування.

На межі століть набагато швидше, ніж в інших промислових районах Росій ської імперії, розвивалась і залізорудна промисловість у Наддніпрянській Україні. Тут понад 75% загального обсягу продукції припадало на велике машинне виробництво.

Технічно передові великі кам’яновугільні підприємства поступово перетворювались на переважну форму виробництва кам’яновугільної промисловості Донбасу. За перше десятиріччя ХХ ст. потужність механічних двигунів у Донбасі зросла в 10 разів. Тут вперше почалося дослідне застосування врубових машин. Але технічний прогрес у цій галузі не набув широкого розвитку, оскільки вона мала великі резерви дешевої робочої сили.

Галузями великої промисловості всеросійського значення стали цукрове, борошномельне, спиртогорілчане виробництво. З галузей, що переробляли тваринницьку продукцію, успішно розвивалася шкіряна.

На західноукраїнських землях процеси індустріальної модернізації охопили нафтодобувну промисловість. Істотні зміни відбулися із застосуванням глибинного буріння. Зростала кількість парових двигунів. За кілька десятиріч технічна оснащеність праці у нафтодобуванні значно підвищилась. Якщо в середині ХІХ ст. у всій галузі працювало 5 парових машин, то 1904 p. їх нараховувалось уже 347. На початку XX ст. нафтодобувна промисловість зазнала технічної реконструкції: закривалися невеликі криниці, ями, розпочалося буріння свердловин завглибшки понад 1000 м. Внаслідок застосування нової бурильної техніки зростав щорічний видобуток нафти: з 40–70 тис. т в останнє десятиріччя ХІХ ст. до 325 тис. т 1900 p.

Крок уперед зробила лісопереробна та хімічна промисловість, де на початку ХХ ст. працювало три великих на той час підприємства (у Великому Бичкові в Закарпатті, у Тур’ї-Бистрій, у Перечині), кожне з яких нараховувало по 300–600 робітників. У цілому індустріальна модернізація в західноукраїнських землях відбувалася повільніше, ніж у підросійській Україні.

Індустріальні відносини в сільському господарстві поширювалися в основному в Катеринославській, Херсонській, Таврійській, Київській, Подільській, Волинській губерніях. У Чернігівській губернії переважала відробіткова система, змішана система господарювання домінувала у Полтавській і Харківській губерніях. У Східній Галичині майже 47% фільварків* перебували в оренді у підприємців-фермерів. Одночасно у 35 з 50 повітів були поширені відробітки.

4. Розвиток кооперативного руху

×èòàéìî äëÿУ чому полягали особливості українського кооперативного руху? Чому ðîçóì³ííÿкооперативний рух очолили і пропагували інтелігенція та священики? Якимчиномзадопомогикооперативногорухувонихотілизмінитиповсякденне та суспільне життя українців?

На початку ХХ ст. в українських землях розвиваються різні

Кооперація (від лат. cooperatio — співпраця) —добровільне об’єднання людей для спільної господарської діяльності. Артіль — одна з форм кооперативного об’єднання, товариство повноправних осіб, що об’єдналися для трудової, виробничої мети.

форми економічних об’єднань населення. Найважливішою з них стає кооперація як рух самооборони економічно слабких і соціально принижених верств населення. Ведення господарства вимагало від селянина не лише важкої щоденної праці, а й економічної кмітливості. Мало було щось виростити чи вигодувати. Необхід но було ще й вигідно продати, аби потім закупити сільськогосподарський реманент і багато чого вкрай необхідного для життя в селі. Часто такі послуги пропонував місцевий поміщик чи заможний селянин, чи перекупник. Але майже в усіх випадках це були грабіжницькі операції, які підривали і без того слабке селянське господарство.

Пожвавлення діяльності кооперативів на межі століть було пов’язано з діяльністю відомого українського кооператора — «артільного батька» Миколи Левитського. Він після закінчення юридичного факультету Харківського університету повернувся до рідної Таврії, де організував першу хліборобську артіль, члени якої об’єднали свої земельні ділянки, робочу худобу, реманент. Спільними зусиллями селяни вели господарство, а прибутки розподіляли відповідно до кількості працюючих та площі землі. Артіллю керував староста,

Мал. 8. Микола якого обирали голосуванням. З Херсонщини артільний ^{Левитський}рух швидко поширився на Катеринославщину, Полтав-

(1870–1935) щину, Чернігівщину, Київщину та Донеччину.

М. Левитський розробив загальні економічні, правові та моральні принципи організації та існування хліборобських артілей.

Звернімося до джерел

Микола Левитський про спілкові умови для хліборобських спілок

1. Вся наша земля на всіх наділах наших, а також орендована об’єднується разом воднецілеіпередаєтьсявнероздільнеізагальневолодінняівикористовуваннявсієїартілі.

2. Все рухоме і нерухоме майно, різні будови і т.д. належать нероздільно і перебувають в загальному користуванні всієї артілі.

3. Кожне суспільство живе окремо і влаштовує своє домашнє життя, по своєму бажанню.

4. Урожай весь обов’язково звозиться в один двір.

Урожай, після виплати артільних боргів, податків і ін., ділиться між всіма учасниками по числу робочих душ без відмінності статі (причому хлопці 14–17 років і дівчатка 13–16 років одержують половину того, що належить дорослим учасникам).

6. Щоб наша артільна справа йшла добре, ми всі повинні жити в добрій згоді,любові і мирі, як брати і справжні християни; ми не повинні ні лаятися, ні сваритися, ні пиячити...

Про що йдеться в документі? Які правила і цінності співжиття пропагував Микола Левитський?Чи згодні ви з ними? Якщо так, то чому?

З 1903 р. «артільний батько» зосередив основну увагу на організації ремісни чих артілей у містах, зокрема в Єлизаветграді, Києві та ін. Після прийняття 1902 р. царським урядом закону про виробничі артілі в українських містах виникли виробничі спілки робітників, портових вантажників, конторських працівників, інженерів. У 1906 р. було засновано артіль київських друкарів. У 1912 р. на Наддніпрянщині діяло 2500 споживчих кооперативів. Під керівництвом М. Левитського бурхливу кооперативну діяльність розгорнуло товариство «Просвіта». На початку XX ст. ним були створені сотні ощадно-позикових кас, лавок, громадських комор.

Значного розвитку набули і кредитні товариства. Основний капітал таких товариств становили запозичені чи пожертвувані суми. Вони здебільшого отримували на основний капітал позику з державного банку під відповідальність їхніх членів. Позики в кредитних товариствах були довгострокові та видавалися лише на виробничі потреби. У 1914 р. в Україні вже діяло 2181 кредитне і 911 ощадно-позикових товариств, що об’єднували та обслуговували понад 1,7 млн членів.

У 1907 р. кредитні кооперативи Київської, Волинської та Подільської губерній об’єднались у Союз Південно-західного краю (згодом Київський кредитний банк — Союзбанк), що швидко став важливим організаційним та фінансовим осередком не тільки Київщини, а й усієї Наддніпрянської України. Він почав здійснювати торгово-посередницькі операції, організовував промислові підприємства, проводив видавничу діяльність, скликав кооперативні наради, а з 1913 р. навіть видавав свій двомовний часопис «Муравейник — Компанія». Такі об’єднання поступово розвивались і в інших губерніях.