До основного покарання може бути приєднано одне чи кілька додаткових покарань у випадках і порядку, передбачених законом. Наприклад, суд, засуджуючи винного за ч. З ст. 368 КК (одержання хабара), може призначити основне покарання у виді позбавлення волі і приєднати до нього такі додаткові покарання, як позбавлення права обіймати певні посади і конфіскація майна.
3.2За суб’єктом покарання
За суб'єктом, до якого застосовуються покарання, вони класифікуються на загальні і спеціальні. Загальні покарання можуть бути застосовані до будь-якої особи (наприклад, позбавлення волі). Спеціальні покарання призначаються лише певному колу засуджених і не можуть застосовуватися до будь-якої особи. Так, тримання у дисциплінарному батальйоні призначається лише військовослужбовцям строкової служби. До спеціальних покарань належать також службові обмеження для військовослужбовців, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.
3.3 За можливістю визначення строку покарання
За можливістю визначення строку покарання всі покарання поділяють на строкові і безстрокові покарання. Строковими покараннями є: позбавлення волі, обмеження волі, арешт, виправні роботи без позбавлення волі, службові обмеження для військовослужбовців, громадські роботи, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, тримання у дисциплінарному батальйоні. Так, виправні роботи без позбавлення волі можуть призначатися на строк від шести місяців до двох років, дисциплінарний батальйон — від шести місяців до двох років, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю — від двох до п'яти років, позбавлення волі — від одного року до п'ятнадцяти років. Вийти за межі цього строку суд ні за яких умов не має права, за винятком випадку, передбаченого в ст. 71 КК, коли призначається покарання за сукупністю вироків.
Безстроковими покараннями є: позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу і довічне позбавлення волі.[4]
РОЗДІЛ 2.Зміст простої та складної системи покарань
П. Аветисян зазначає що система покарань ґрунтується на тому розумінні, що всі види покарань: мають своїм об’єктом правовий статус особи; виступають як кара; мають загальні цілі і загальну передумову – визначення злочину. Система покарань складається з однорідних за своєю природою і соціальним призначенням явищ, тобто видів покарань.[5] Це характеристика для простих систем. Причому такі системи можуть мати свою когнітивну системотворчу систему. Проте ця система має докази на свою користь. По-перше передбачається розміщення покарань у певному порядку за ступенем їх суворості. У ст. 51 КК вони розташовані починаючи від менш суворих до більш суворого, по-друге більшість з них взаємозамінні. Система покарань регулюється не тільки ст. 51., а й іншими нормами КК України, наприклад при регламентації альтернативних санкцій норм Особливої частини, призначенням м’якшого покарання, ніж передбачено за даний злочин (ст. 69),порядку визначення строку покарання при складанні покарань (статті 70, 71), визначенні строку покарання і заліку покарання (ст. 72),заміни не відбутої частини покарання м’якшим видом покарання (ст. 82), а також ряду інших кримінально-правових питань: зворотної сили кримінального закону (ст. 5), призначення покарання за незакінчений злочин (ст. 68), за сукупністю злочинів 9СТ. 70), за сукупністю вироків (ст. 71), умовно-дострокового звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років (ст. 79), звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності обвинувального вироку суду (ст. 80), амністії (ст. 86), помилування (ст. 87), особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх (ст. 98 КК України). Однак, ці ознаки простої системи можуть бути збережені навіть тоді, коли залишиться лише бінарна система покарань, яка буде відповідати двом попереднім ознакам. Тим не менше, така кількісна втрата має справдитися не стільки на системі покарань, скільки на концепті кримінального права загалом, тобто щодо покарань, зовнішню систему, до якої вона включена.
Що зробило б систему покарань складною системою? Ймовірно те, що нівелювання або стагнація одного покарання відчутно справджувалися б на інших покараннях. Проте, не всі покарання за своїм змістом та соціальною інтеракцією здатні так вплинути на решту і всю систему. У сенсі складної системи, система покарань, у порівнянні з їхнім переліком, складніше явище. На думку г Л. Круглікова, практично одночасно існують дві системи покарань - ідеальна, тобто, яка міститься у законі, і реальна, існуюча у судовій практиці[6]. Така дуальність, про яку зазначає Л. Кругліков, вказує на те, що стагнація певних видів покарань, які входять до системи, зумовлена об'єктивними та суб'єктивними чинниками, мовить про те, що існує дисонанс між уявленнями про систему покарань та соціально зумовленою практикою застосування покарань. Судова практика може реагувати на невиправдану суворість санкцій кримінально-правових норм такримінально-правової політики більш активним застосування звільнення від відбування покарання або, враховуючи низький рівень доходів осіб маргінальної групи, вбачають за доцільне призначати не майнові покарання[7]. Намагання впровадити перевагу майнових покарань, як це існує у більшості західноєвропейських країн, демонструє досить незначні відсотки на практиці, тобто менше 10% віл загальної кількості покарань, що застосовуються. В. Козирєва зазначає, що при гуманізації кримінального закону майнові покарання мають займати у практиці судів провідне місце[8]. Однак такі сподівання не спрацьовують взнаки ряду соціальних передумов, з них, зокрема, те, що в Україні кримінальна юстиція торкається переважно бідних, які вчинюють майнові та решту злочинів не для отримання надприбутків. П.Аветисян визначає систему покарань як соціально зумовлену, закріплену кримінальним законом і вживану судом з урахуванням вимог індивідуалізації покарання сукупність взаємодіючих між собою окремих видів покарань і їхніх груп, побудовану за принципом зростання їх суворості[9]. «Чутливість» системи покарань, яка б була характерна для складної системи, не можлива на рівні нормативного закріплення, оскільки така система має динамічний характер і має відповідати принципу соціальної інтеракції. Але цього недостатньо. Дійсно, система покарань не може мати волюнтаристського характеру, вона повинна відповідати соціально-економічним, політичним і духовним реаліям суспільства. Безперечно і те, що система покарань закріплена кримінальним законом. Усі ті кримінально-правові наслідки, які законодавець назвав серед покарань, вважаються такими, і, навпаки, не згадані у цьому переліку не можуть визнаватися покараннями, тобто тут кримінальний закон виконує свою гарантійну роль, обмежуючи застосування кримінально-правового примусу у вигляді покарання лише визначеними наперед покараннями, проте за ним зберігається ще й роль консерватора, який не дає змоги поглянути на зміст того чи іншого кримінально-правового примусу не як на зміст покарання, бо якщо ґрунтуватися на ознаці, яку назвала П. Аветисян, тобто те, що всі покарання мають об'єктом свого впливу правовий статус особи, то й, наприклад, примусові заходи виховного характеру та звільнення від відбування покарання також на нього впливають. Якщо ж взяти за основу суб'єктивістську теорію кари, тобто визнання примусу покаранням залежно від бажання нормотворця покарати через цей засіб, то навряд чи при такому підході можна розраховувати на об'єктивні закономірності.
Побудова системи покарань пов'язана, як зазначав О. Цветінович, з однією із складних проблем, що виникає з наявності двох способів застосування покарання - як основного і додаткового покарання - і трьох груп його видів, уживаних в якості: основного, додаткового, або як основного, або додаткового покарання[10]. В. Дуюнов засумнівався в істотному практичному значенні виділення трьох, а не двох груп покарань (основних і додаткових), вважаючи, що в основі трьохчленної конструкції лежить не спосіб застосування, а потенційні можливості видів покарання бути застосованими тим або іншим способом[11]. На думку О. Цветіновича, система покарань, виникнувши як едина система і залишаючись єдиною і цілісною, практично утворила у своїй структурі дві підсистеми: підсистему основних і підсистему додаткових видів покарання. Ці підсистеми тісно зв'язані між собою, але водночас функціонують відносно самостійно. Кожна з них, будучи підсистемою системи покарань, володіє всіма її властивостями, тобто також є системним об'єктом, системою зі всіма її ознаками, визначення поняття про яку може бути побудоване на основі визначення поняття системи покарань. Учений вважає, що характеристика системи покарань, яка складається з двох підсистем є теоретично обгрунтованою і практично доцільною[12]. Проте, чи можна на підставі зазначених вище рис говорити про систему чи підсистему, що грунтується на об'єктивних соціально інтеракційних основах? Чи справді можна говорити про те, що додаткові покарання - це однорядкові явища, які володіють однаковим набором ознак[13]?
У літературі не береться під сумнів те, що додаткові покарання повинні бути менш суворими у порівнянні з призначеним основним покаранням, що вони повинні виконувати допоміжну роль у реалізації кримінальної відповідальності. З огляду на відмінності, які вирізняє П. Аветисян, у функціях, що виконуються основними і додатковими покараннями, на її думку, в законі мають бути закріплені два переліки покарань: основних і додаткових[14]. Проте, чи дають ці суперечки навколо підсистем системи покарань користь? Чи справді вирішення цього питання дасть конструктивний результат? З одного боку, можливість заміни за відповідними пропорціями одних покарань іншими та ранжир за ступенем суворості має вказувати на ознаки системності, з іншого — чи перестане функціонувати, чи змінить свої закономірності система, якщо одне або ряд покарань з неї будуть вилучені? Очевидно, що співвідношення між покараннями, що залишилися, має бути збереженим, навіть якщо залишиться бінарна система із двох покарань, які можуть бути замінними. Оскільки побудова цієї системи покарань часто здійснюється на волюнтаристській основі, зміни у ній можуть не грунтуватися на закономірностях як внутрішніх, так і зовнішніх. Нерідко існуюча «система покарань» нівелюється на рівні правозастосовної практики, коли одне чи декілька пакарань або не застосовуються, або застосовуються у межах нікчемних показників,коли оцінка роботи системи, враховуючи це покарання, неможлива через мізерні величини, які не можуть вплинути на решту системи, бо на неї впливають інші потужні об'єктивні системи і закономірності.