Відмовляючи у твердженні мирової угоди, суд чи суддя виносить ухвалу, в якій викладаються мотиви відмови. У цьому випадку справа повинна бути розглянута по суті з винесенням рішення. Окрема ухвала виноситься і у випадку затвердженні мирової угоди, одночасно суд чи суддя припиняють провадження по справі. Справа по такому позову не може бути почата знову. Питання, які торкаються мирової угоди, вирішується судом (суддею) в нарадчій кімнаті.
Забезпечення позову - це діяльність суді чи суду по застосуванню передбачених законом мір, гарантуючих реальне виконання майбутнього рішення по справі в тому випадку, якщо позов буде задоволений. Забезпечення позову допускається у будь-якому становищі справ, якщо неприйняті міри забезпечення може бути ускладнить чи зробить неможливим виконання рішень суду. Міри по забезпеченню позову приймаються судом чи суддею по заяви клопотанню осіб, які беруть участь у справі, чи по своїй ініціативі. Прохання осіб, які беруть участь у справі, про забезпечення позову може бути як письмовою так і усною (наприклад, позивач вправі вказати про це в позовній заяві, заявити в ході судового засідання клопотання, звернутись до судді чи суду з окремою заявою про забезпеченню позову). Будь-яких спеціальних вимог до виконання такого прохання закон не передбачає. Суддя одноособово вирішує питання про забезпечення позову в момент порушення цивільної справи і їх стадії підготовки, а також в ході судового розгляду, якщо справа розглядається не в колегіальному складі. При колегіальному розгляді справи клопотання про забезпечення позову можливе лише по порушеній справі. Тому при залишенні зави без руху прохання про залишення позову не може бути розглянуто і фактично залишається без розгляду. Заява про забезпечення позову вирішується суддею чи судом, який розглядає справу, в той же день без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь по справі. Така оперативність необхідна, оскільки відповідач може анулювати предмет спору (продати, сховати, привести в непридатність і т.д.). З приводу забезпечення позову виноситься ухвала суду (судді), яке виконується для виконання рішень суду. Після винесення ухвали суду негайно передається судовому виконавцю виконавчий лист для виконання, здійснюючого по загальним правилам [3].
Мірами по забезпеченню позову можуть бути:
· накладення арешту на майно чи грошова сума, яка належить відповідачу і знаходиться у нього чи у третіх осіб. В необхідних випадках майно чи грошова сума повинна вилучатись негайно;
· заборона відповідачу здійснювати скоєння певних дій (наприклад, заборона окремо проживаючому батькові забирати дітей з дитсадка);
· заборона іншим особам передавати майно відповідачу чи виконувати по відношенню до нього їх зобов’язання призупинення реалізації майна у випадку пред’явленню позову про звільнення його від арешту (так як майно, передане для реалізації в комісійний магазин, знімається з продажу);
Призупинення стягнення по виконавчому листі, оспорюваному боржником в судовому порядку, якщо таке оспорювання допускається законом (так, виконавчий напис нотаріуса, виданий на стягнення заборгованості по квартплаті, може бути оскаржений у позовному порядку, коли боржник не згідний з розміром суми, яка підлягає утриманню). В необхідних випадках може бути допущена декілька видів забезпечення позову. Допускається заміна одного виду забезпечення позову іншим. Питання про заміну видів забезпечення позову вирішується в судовому засіданню. Особи, які беруть участь у справі, повідомляються про час і місце засідання, однак неявка не являється перешкодою розгляду питання про заміну видів забезпечення. При забезпеченню позову про стягнення грошової суми відповідач вправі у міру допущених мір забезпечення внести на депозитний рахунок витребувану позивачем суму. [49].
Прийняті міри забезпечення позову можуть бути відмінені судом. Це питання також вирішується в судовому засіданні з повідомленням осіб, які беруть участь в справі, про час і місце засідання, однак неявка не являється перешкодою для розгляду питання. Новою ухвалою суд відміняє дію тої міри забезпечення позову, припиняючи тим самим дію першочергової ухвали. Оскільки ухвала про заміну виду забезпечення позову або про відмову забезпеченню позову можуть бути порушені інтереси інших сторін, подача приватної скарги чи протест на них призупиняє виконання ухвали. Першочергово прийняті міри забезпечення позову зберігають свою дію до тих пір, поки вище стоячий суд не залишить без змін нову ухвалу. Подача скарги або винесення протесту на всі інші ухвали на всі інші ухвали по питанням забезпечення позову не призупиняють виконання ухвали. Якщо ухвала про забезпечення позову було винесено без повідомлення особи, яка подала скаргу, строк для подачі скарги обчислюється з дня відомого дня, коли йому стало відомо ця ухвала. Закон допускає можливість оскарження всіх ухвал по питанням забезпечення позову не випадково, тут суттєво порушуються матеріальні інтереси сторін, кожна з сторін може понести збитки із-за несвоєчасних чи неправомірних дій суду. Забезпечення захисту інтересів позивача, цивільне процесуальне законодавство одночасно надає відповідачу право на відшкодування збитків, спричинених йому забезпеченням позову. З цією ціллю суд чи суддя, допускає надання забезпеченню можливих для відповідача збитків. Відповідач після вступу у законну силу рішення, яким в позові відмовлено, вправі вимагати від позивача відшкодування збитків, спричинених йому мірами по забезпеченню позову, допущені по проханню позову.
Отже, порядок здійснення судових процедур при вирішенні господарських спорів регламентується особливістю процедур процесу доказування, строковості вирішення та подання, стадій судочинства, основних аспектів порушення провадження, винесення рішення, порядку набрання чинності. Таким чином, система господарських правовідносин дає змогу правомірному та детальному вирішенні спорів суб'єктів господарської діяльності.
РОЗДІЛ ІІІ. ПРОБЛЕМИ ВРЕГУЛЮВАННЯ ТА ВИРІШЕННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ СПОРІВ У СУДОВОМУ ПРОЦЕСІ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ
Господарський процесуальний кодекс зберігає сукупність норм, що регулюють господарський процес, а саме передбачає собою досудове врегулювання господарських спорів; підвідомчість та підсудність спорів господарським судам; учасники судового процесу; докази; судові витрати; процесальні строки; подання позову; порушення провадження по справі та підготовка матеріалів для розгляду в першій нстанції; забезпечення позову; вирішення господарських спорів в першій інстанції; перегляд судових рішень в касаційному порядку; перегляд судових рішень Вищого господарського суду України Верховним Судом України; перегляд рішень, ухвал, постанов господарського суду за поновленими обставинами; виконання рішень, ухвал, постанов; провадження у справах за участю іноземних підприємств, організацій.
Аналізуючи проблеми правового регулювання вирішення господарських спорів в Україні, слід відмітити, що на сучасному етапі розвитку ринкових відносин діяльність органів державної виконавчої влади, органів місцевого саморядування та й самих суб’єктів господарювання не завжди належним чином сприяє становленню цих відносин, що призводить до порушення прав та охоронюваних законом інтресів суб’єктів господарювання [43].
Зрозуміло, що прийняті закони ніколи не бувають цілковито узгоджені з практикою їх застосування. Саме практика коригує правові відносини та об’єктивно спонукає вносити зміни і доповнення до чинного законодавства. Як свідчить практика, положення чинного законодавства не завжди сприяють відновленню у громадян порушених прав та охоронюваних інтересів.
Так, ст. 5 нині діючого Господарського кодексу України, визначає, що спори, які виникають з договору перевезення та договору про надання послуг зв’язку, можуть бути передані на вирішення Господарського суду лише за умов додержання встановленого порядку їх досудового врегулювання. Цілком обгрунтованою є вимога щодо договору, заснованого на державному замовленні. У цьому пріоритетному випадку захищаються державні інтереси, і деталізація можливого вирішення спору в досудовому порядку очевидна. Але яку особливість законодавці знайшли в договірних відносинах про надання послуг з перевезення чи надання послуг зв’язку, крім втрати оперативності вирішення спору Господарським судом [43].
Вбачається також певна невиваженість при внесенні змін до ГПК України.
Раніше правова норма передбачала, що у разі визнання боржником претензії і неперахування ним коштів заявник через 20 днів з дня отримання претензії боржником міг звернутися з платіжною вимогою до банку боржника про безспірне списання боргу. Такий порядок був доцільним, оскільки на поточному рахунку могли знаходитись грошові кошти і це давало можливість задовольнити вимоги кредитора. Цей порядок лише у виняткових випадках спонукав кредиторів звертатися до Господарського суду про зміну способу задоволення вимог, передбачену ГПК, що в подальшому покладалося на державну виконавчу службу [47].
На перший погляд, у цьому є логіка: виконавча служба покликана діяти згідно із Законом України “Про виконавче провадження”. Проте, якщо звернутися до аналізу практики, то він засвідчить, що державні виконавці, враховуючи їхні обмежені штати, перевантаженість, відсутність транспортних засобів, нерідко порушують строки виконавчого провадження, необгрунтовано ухвалюють постанови про неможливість виконання рішень, щов подальшому стає цілком достатньою підставою для судового оскарження. Все це спостерігалося ще до внесення змін до ГПК. Можна лише уявити, якою може бути якість виконавчого провадження, коли на виконавців додатково лягла велика кількість визнаних претензій. Та, крім цього, треба мати на увазі, що тепер усі рішення Господарського суду також виконуються державними виконавцями [42].