3. критерієм типологізації є соціальна спрямованість особи злочинця. Один з варіантів такої типології — розподіл злочинців за співвідношенням негативної й позитивної спрямованості особи. Така типологія передбачає:
• професійний тип — найнебезпечніший тип особи, до якого належать професійні злочинці й особливо небезпечні рецидивісти. Спрямованість особи деформована і репрезентується у вигляді негативної спрямованості. Вирізняється правовим нігілізмом, низькою загальною і моральною культурою, антисуспільною установкою. Для цього типу характерний внутрішній потяг до вчинення повторних злочинів і створення власними зусиллями ситуацій, що сприяють вчиненню злочинів;
• звичний тип — для особи характерна значна деформація структури соціальної спрямованості, позитивний компонент слабкий, а соціально-психологічні властивості нестійкі й суперечливі. Вирізняється низьким рівнем правосвідомості, відсутністю чітких меж між моральним і аморальним, поняттями "можна" та "не можна". Від професійного типу відрізняється тим, що використовує життєві ситуації, але не активний у самостійному створенні таких ситуацій. До цього типу належать особи, що вчиняють повторні злочини, у тому числі й рецидивісти;
• нестійкий тип — для особи не характерні наявність стійких і значних деформацій структури спрямованості особи. Компоненти негативної і позитивної спрямованості приблизно однакові, що однаковою мірою може спричинити як до послаблення, так і до підсилення криміногенності. Між злочином і особою завжди є "привід", особистісна інтерпретація якого може або призвести до вчинення злочину, або ні. До вчинення злочину така особа може вчиняти різні правопорушення або аморальні дії;
• необережний тип — у соціальній спрямованості цього типу переважає позитивний компонент, а негативна спрямованість мінімальна. Для цієї особи характерне легковажне ставлення до соціальних норм, що регулюють поведінку в суспільстві. Може вчиняти, як правило, нетяжкі злочини як умисно, так і з необережності;
• випадковий тип — особа характеризується позитивною соціальною спрямованістю, без деформації з боку негативного компонента, має стійкий рівень правосвідомості, злочини вчиняє виключно через тиск критичної життєвої ситуації. Це, як правило, злочинні дії, вчинені у стані сильного душевного хвилювання, що викликаний неправомірними діями потерпілого, або з перевищенням меж необхідної оборони.
Пропоновані типології особи можна застосовувати до будь-якої категорії злочинців (корисливих, неповнолітніх тощо), тобто вони універсальні. [52, c. 264]
За допомогою статистичного аналізу злочинності за особою злочинця можна створити узагальнений кримінологічний портрет сучасних злочинців. Сучасний злочинець — це молода людина з низьким рівнем освіти і соціального статусу, як правило, неодружений або розлучений, що не займається суспільно корисною діяльністю, перебуває під час вчинення злочину в нетверезому стані, вчиняє злочин у складі групи і раніше вже притягався до відповідальності. [11, c. 120]
На підставі розглянутих ознак суб’єкта вбивства, а також класифікацій особи злочинця, випливають наступні спостереження.
Для кваліфікації вбивства з обтяжуючими обставинами мають значення соціально-демографічні ознаки вбивці, а саме вік. Згідно з ч. 2 ст. 22 КК України особи, що вчинили злочини у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, підлягають кримінальній відповідальності за умисне вбивство. [8] Стать і освіта значення не мають, так само як і рід занять, соціальне становище, місце проживання. Інтенсивність і характер злочинної діяльності (повторність, рецидив, у складі групи) тягнуть за собою обтяжуючи обставини. Якщо розглядати особу, що вчинила умисне вбивство з обтяжуючими обставинами, за типологією, то ця особа є особливо небезпечною, насильницькою, криміногенного типу, негативної спрямованості (професійний і звичний тип). Такі аспекти типології як, ситуаційні, нестійкого, необережного чи випадкового типу злочинці не можуть бути застосовані щодо суб’єкта вбивства з обтяжуючими обставинами, бо умисне вбивство – це усвідомлення особою суспільно-небезпечного характеру свого діяння, передбачення його суспільно-небезпечних наслідків (смерті потерпілого) і бажання їх настання.
Розібравши питання про суб’єкта умисного вбивства з обтяжуючими обставинами, можна зробити висновок, що це фізична осудна особа, якій до моменту вчинення злочину виповнилося 14 років і основна відмітна риса такого суб’єкта полягає в його негативній соціальній спрямованості, носіями якої є властивості особи, що називаються суспільною небезпечністю особи злочинця.
2.2.2 Суб’єктивна сторона умисного вбивства з обтяжуючими обставинами
Суб’єктивна сторона складу злочину – це внутрішня сторона складу злочину, що характеризує психічне ставлення особи по відношенню до вчиненого діяння та наслідків, які воно викликає, а також характеристики мотиву та мети, які обумовили вчинення злочину, та емоційного стану, в якому перебувала особа під час його вчинення. [41, c. 221]
КК України у ст. 23 визначає поняття вини – «психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності». [8]
Законодавче визначення прямого і непрямого умислу (ч. 2 і 3 ст. 24 КК України) свідчить, що вони мають багато спільного. Їх аналіз дає можливість виділити три розпізнавальні ознаки, що характеризують психічне ставлення особи до вчинюваного нею діяння і його наслідків. Це усвідомлення особою суспільне небезпечного характеру свого діяння, передбачення його суспільне небезпечних наслідків і бажання настання таких наслідків або свідоме їх допущення. Перші дві — усвідомлення і передбачення становлять інтелектуальні ознаки умислу, а бажання настання наслідків або свідоме їх допущення — його вольову ознаку. При вчиненні конкретних злочинів можливі два варіанта поєднання інтелектуальних і вольових ознак. Таке їх співвідношення і лежить в основі розмежування в законі і на практиці умислу на прямий і непрямий. [43, c. 218]
В теорії та судовій практиці прийнято виділяти інші види умислу, які мають значення для юридичної оцінки та кваліфікації деяких злочинів.
За часом виникнення і формування розрізняють умисел заздалегідь обдуманий і такий, що виник раптово. Залежно від спрямованості діяння і ступеня конкретизації винним наслідків, що передбачаються, намір прийнято розмежовувати на визначений і невизначений. [45, c. 132]
Друга форма вини – це необережність, яка поділяється на злочинну самовпевненість і злочинну недбалість. [44, c. 56]
Згідно з ч. 2 ст. 25 КК України злочинна самовпевненість має місце тоді, коли особа передбачала можливість настання суспільно-небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення. А ч. 3 тієї ж статті визначає злочинну недбалість, яка має місце в тому випадку, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоча повинна була і могла їх передбачити. [53, c. 149]
Від злочинної недбалості слід відрізняти невинне спричинення шкоди (казус), який має місце у випадках, коли особа не усвідомлює суспільно небезпечного характеру власної поведінки, не передбачає можливості настання суспільно небезпечних п наслідків і при цьому не повинна була і не могла це ані усвідомлювати, ані передбачати.
В абсолютній більшості випадків вчинений злочин характеризується однією формою вини. Однак існують ситуації, коли вчинений умисний злочин спричинює наслідки, які не входили в обсяг умислу і характеризуються необережним ставленням винного до їх, настання. Це має місце в тих випадках, коли виникає необхідність посилити відповідальність за умисні злочини, що спричиняють шкідливі наслідки, яким надається кваліфікуюче значення. [54, с. 25]
Мотив і мета є факультативними ознаками суб’єктивної сторони складу злочину, проте залежно від законодавчого опису суб’єктивної сторони конкретних злочинів вони можуть виконувати роль обов’язкових та кваліфікуючих ознак.
У кримінальному праві під мотивом злочину прийнято розуміти усвідомлену спонуку, якою керується винний при вчиненні злочину. Виходячи з цього визначення, мотив повинен розглядатись як рушійна сила, стимул людської діяльності, те, що штовхає особу на вчинення злочину.
Мета злочину – це уявлення особи про бажаний кінцевий результат власної діяльності, який формується у свідомості особи як ідеальний наслідок поведінки, до настання якого прагне винний, вчиняючи злочин. [43, c. 219]
Умисне вбивство може бути вчинене з прямим умислом, коли винний усвідомлює суспільне небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачає його суспільне небезпечні наслідки у вигляді смерті іншої людини і бажає її настання, або з непрямим умислом — коли винний хоча і не бажає настання смерті іншої людини, але свідомо припускає її настання. [38, c. 371]
Питання про умисел необхідно вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема, враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їхні стосунки. Якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що минув з моменту заподіяння ушкоджень до настання смерті потерпілого, для кваліфікації злочину як умисного вбивства значення не має. [46]