Отже, практика переконує в тому, що витоки політико-правової конфліктності необхідно шукати в недосконалості, потворності інституту публічної влади, через який, по суті, блокується реалізація принципу народовладдя (оскільки не діє демократичний механізм здійснення влади народу як безпосередньо, так і через державу та місцеве самоврядування). Недосконалість механізмів виборів і референдуму, конфліктна практика формування державної влади і, як наслідок, внутрішньо суперечлива конституційно-правова модель її організації і недотримання правової форми її здійснення, спотвореність і немічність місцевого самоврядування - незаперечне підтвердження такої характеристики публічної влади в Україні.
Тож перший принциповий висновок полягає в тому, що найактуальнішою політико-правовою проблемою в Україні стала проблема формування ефективної установчої влади.
Звичайно, є багато чинників, які впливають на розв'язання проблеми формування установчої влади та правового забезпечення її реалізації, однак серед них безпосередньо визначальним стає законодавчий процес, у якому виробляються правові основи національного законодавства - законодавчі акти, що закріплюють юридичний механізм організації влади та порядок її здійснення.
Саме законодавчий процес є концентрованим виявленням усіх інших чинників (політичних, економічних, соціальних, ідеологічних, культурних, міжнародних тощо), від яких залежить якість правотворчості. Якщо в кінцевому підсумку вдосконалення законодавчої бази потребує підвищення рівня одночасно всіх таких чинників, то при цьому законодавчий процес відіграє узагальнюючу, орієнтуючу роль, бо щодо нього інші чинники мають значення передумов. Тільки системно змінюючи політичні, управлінські, економічні та інші відносини в контексті законодавчого процесу, реформуючи водночас цей процес, можна досягти цілеспрямованого впливу на поліпшення якості законів як продукту законодавчого процесу [7].
Цей принциповий висновок - теоретична складова розроблення нашою юридичною наукою теорії законодавчого процесу. Можна впевнено стверджувати, що вітчизняна юридична наука має в розпорядженні необхідний методологічний інструментарій для вирішення актуальних прикладних завдань реального законодавчого процесу в Україні.
Насамперед нагадаємо, що сучасний законодавчий процес в Україні відбувається у формі конституційного та ординарного (парламентського) процесів. Внесення змін до Конституції у грудні 2004 року - лише незавершений фрагмент конституційного процесу, що триває [2].
Передусім у рамках конституційного процесу здійснюється законодавче забезпечення формування установчої влади. Тому головне завдання конституційного процесу в Україні полягає, не у виробленні нової редакції Конституції України (до чого схиляється юридична думка останнім часом), а насамперед у розробленні та прийнятті конституційного закону "Про установчу владу в Україні".
По суті, йдеться про формування правових передумов для наступного вироблення та ухвалення нової редакції Конституції України. Очевидно, що на існуючих конституційно-правових засадах підготувати та прийняти оптимальний варіант нової редакції Конституції довгострокової дії неможливо, бо ці засади ґрунтуються на хибній основі компромісу між парламентом і Президентом щодо поділу влади.
Закон "Про установчу владу в Україні" повинен визначити принципові положення щодо того, який орган (органи) та в який спосіб розроблятиме й ухвалюватиме (затверджуватиме) нову редакцію Конституції, коли і як вона буде введена в дію; які принципові ідеї установчої влади народу як єдиного джерела влади в Україні повинні бути закріплені в новій редакції Конституції, як конкретизувати в ній принцип народовладдя.
Цей закон, звісно, не може бути конкурентом чинної Конституції. Він узагалі має стосуватися лише її майбутньої нової редакції; його положення мають бути відтворені в новій редакції Конституції, а після ухвалення останньої він має бути визнаний таким, що втратив чинність. Себто, цей закон має відіграти роль будівельних риштовань для майбутньої Конституції.
На мій погляд, найоптимальнішим було б ухвалення нової редакції Конституції у двох читаннях (за основу, а після доопрацювання - у цілому) Всеукраїнськими установчими зборами, склад, статус і порядок роботи яких можна було б передбачити в законі "Про установчу владу в Україні". Вочевидь, у цьому процесі мали б брати участь парламент і глава держави, але, звичайно, не як керівні органи цих зборів, а на проміжних етапах.
Щодо невідкладних завдань конституційного процесу, то тут, звісно, не слід чекати нової редакції Конституції, а варто, на мій погляд, на основі чинної Конституції внести необхідні (тобто реально можливі за цих умов) зміни до тих її статей, які не забезпечують врегулювання юридично конфліктних ситуацій, що ми їх маємо нині. Зокрема, треба змінити порядок формування Конституційного Суду та посилити гарантії його діяльності; удосконалити важелі стримувань і противаг між парламентом і Президентом, найперше в частині здійснення законодавчих повноважень; бодай мінімально уточнити конституційне визначення судоустрою, а також гарантії незалежності суддів і посилення їхньої відповідальності; нарешті, конкретизувати конституційні вимоги до виборчої системи України, зокрема встановивши мажоритарну систему як обов'язкову для формування місцевого самоврядування на базовому рівні, тощо.
Звісно, за нинішніх умов розраховувати на якісне вирішення цих невідкладних завдань не доводиться. Однак внести згадані зміни потрібно, щоб перевірити на практиці запропоновані ідеї до розв'язання юридичних конфліктів і врахувати їхні позитиви та негативи під час підготовки нової редакції Конституції [13].
Очевидно, що основним завданням ординарного (парламентського) законодавчого процесу на найближчий період стає законодавче забезпечення конституційних новацій шляхом прийняття законів щодо виборів, діяльності Верховної Ради, Президента України, уряду, місцевого самоврядування, судоустрою й судочинства тощо.
Разом з тим було б нераціональним відмовлятися від невідкладного запровадження елементів стабілізації законодавчого процесу навіть за цих юридично нестабільних умов. Мається на увазі потребу прийняття такого стратегічного закону, як "Про закони і законодавчу діяльність", законів, що регламентують підзаконну правотворчість, розробку нової в концептуальному плані редакції Регламенту Верховної Ради тощо. Одне слово, треба законодавчо упорядковувати сам законодавчий процес. Без цього ми щоразу стикатимемося із ситуацією, коли на догоду так званим політичним інтересам окремих політичних сил законодавчий процес підпорядковуватимуть під скороминущі потреби, продукуючи черговий правовий брак у вигляді недолугих (як потім з'ясовується) рішень законодавчого й навіть конституційного характеру. Наслідки таких рішень відчувалися не раз [9].
За великим рахунком варто зазначити про необхідність переходу до свідомого управління законодавчим процесом в Україні, проблеми формування комплексної системи управління законодавчим процесом у рамках здійснення широкомасштабної правової реформи, що запропоновано в науковій літературі. Проте головна проблема поточного моменту - відсутність єдиного суб'єкта реформ, єдності державної влади, що перешкоджає здійсненню послідовного реформування політичних і державних інститутів, зокрема удосконалення законодавчого процесу.
Таким чином, правотворчість - це специфічна, державно-владна діяльність уповноважених на це суб’єктів по розробленню нових, зміні і відміні старих правових норм, яке здійснюється шляхом надання юридичної сили вже існуючим у суспільстві правилам поведінки, або шляхом надання (делегування) громадським організаціям повноважень безпосередньо приймати і видавати нормативні акти з метою встановлення оптимального варіанту правового регулювання суспільних відносин. Як і адміністративний, кримінальний громадянські процеси, правотворчий також носить офіційний характер і починається з того моменту, коли створення нормативного акту опирається на нормативну основу, коли виникають правовідносини, юридичні права і обов’язки.
Із змісту Конституції випливає, що Верховна Рада може приймати закон з будь-якого питання за винятком тих, які вирішуються виключно всеукраїнським референдумом.
Підвищення ефективності законодавчої діяльності Верховної Ради як єдиного органу законодавчої влади в державі, забезпечення покращення її якості - особливо відповідальний напрямок парламентської реформи в Україні. Досвід роботи Верховної Ради України в умовах незалежності свідчить, що законодавчій діяльності вищого представницького органу не може бути дана однозначна оцінка. Позитивним є те, що значно розширилося коло суспільних відносин, які регулюються безпосередньо законами, а негативним - що деякі з цих законів досить далекі від досконалості.
Законодавчий процес - це процес прийняття закону, який розпочинається із ініційованої парламентом законодавчої ініціативи або внесення законопроекту до парламенту, охоплює реалізацію законодавчої ініціативи у парламенті і завершується введенням в дію закону.
У зв'язку з цим, особливого значення набуває критичне осмислення проблем прийняття законів, як з точки зору підтримання позитивного досвіду, так і з позиції виправлення недоліків і помилок у законодавчому процесі на всіх його стадіях.