Особливі прикмети – це різні анатомічні або функціональні аномалії організму людини (І.Ф. Пантелеев), що рідко зустрічаються та відзначаються високою стійкістю. Ю.П. Дубягін визначає особливі прикмети як особливості зовнішності, що рідко зустрічаються та різко виділяють одну людину від інших внаслідок своєї неповторності та незвичності. До них належать невідповідності розміру окремих частин тіла (рук, ніг, голови, носа, вух та ін.); кольорові аномалії, тілесні нарости, шрами, татуювання, викривлення хребта, горб, родимки, бородавки, особливості ходи, жестикуляції, мови, голосу тощо.
Особливі прикмети у свою чергу можуть бути помітними, тобто такими, що очевидно спостерігаються, кидаються в очі. Тобто помітні ознаки – це особливі прикмети, які розташовані на відкритих частинах тіла та привертають увагу з першого погляду своєю незвичайністю (форма, розмір, колір). Помітні ознаки дозволяють одразу ж виділити окрему особу із групи людей.
І.Ф. Пантелеев особливі прикмети та помітні ознаки поділяє на анатомічні (статичні) та функціональні (динамічні).
Супутні ознаки – це предмети одежі, що знаходяться у постійному користуванні особи в момент її відображення як то: куртка, піджак, брюки, сукня, головний убір, взуття; а також різні носильні речі: портфель, дипломат, парасолька, сумка, годинник, окуляри, сережки, персні, запальнички, слухові апарати тощо [5].
Ці ознаки також індивідуалізують зовнішній вигляд особи але їх ідентифікаційна значущість є менш суттєвою, так як вони можуть бути змінені.
Опис людини за ознаками її зовнішності є здавна відомим та широко використовується як дієвий інструмент для розшуку та розслідування. Однак тільки у кінці XIX ст. дякуючи науковим дослідженням французького криміналіста-антрополога Альфонса Бертильона опис розшукуваної або встановлюваної людини перетворився у спеціальну поліційну систему під назвою "Словесний портрет", яку до цього часу успішно застосовують у своїй практичній діяльності працівники правоохоронних органів усіх держав світу.
При застосуванні методу словесного портрета повинні бути дотримані такі вимоги:
1. Повнота опису. Виконання цієї вимоги досягається за рахунок всебічного дослідження всіх частин тіла та елементів зовнішності людини. Опис здійснюється з усіх позицій, описуються: форма, розмір, контур, колір; вказується вага та інші особливості людини. Опис необхідно здійснювати в фас і в профіль (спереду, ззаду та з боку), так як частину елементів можна спостерігати тільки спереду, а частину – тільки з боку.
2. Системність або послідовність опису. Для виконання цієї вимоги необхідно дотримуватись принципу – опис від загального до окремого. Це дозволяє зробити опис таким, що легко запам'ятовується і містить необхідну сукупність ознак зовнішності. Спочатку описуються у логічній послідовності анатомічні, потім функціональні і супутні ознаки.
3. Використання під час опису спеціальної термінології та єдиних понять. Дотримання цієї вимоги дозволяє досягти застосування єдиної термінології опису зовнішності та усунути їх різночитання. Наприклад, при описі зовнішності людини різними суб'єктами – слідчим, оперуповноваженим, дільничним інспектором міліції, експертом, доцільно використовувати загальноприйняті довідкові посібники [5, 238].
Для успішного застосування методу словесного портрета необхідна також наявність єдиного понятійного апарата. У методі словесного портрета користуються такими поняттями:
– ознака зовнішності – характеристика людини у цілому або властивість окремих її елементів;
– елемент зовнішності – соматична частина людини – в ділянці носа, верхні або нижні кінцівки тощо.
Ознаки зовнішності людини за об'ємом класифікуються на:
– загальні (характеризують людину в цілому);
– окремі, часткові (детальні).
За ідентифікаційним значенням:
– групові (однаковий зріст, одна національність, загальний вік);
– індивідуальні.
За умовами прояву:
– статичні (колір волосся, очей);
– динамічні (хода, міміка, жестикуляція).
За своєю природою:
– постійні – ознаки, що можуть виникнути у людини від народження та зберігатися протягом усього життя;
– тимчасові – ознаки, що виникають у людини та зникають з різних причин (волосся, зуби);
– необхідні – ознаки, що притаманні певній етнічній групі або статі (вуса, борода – у чоловіків, коса – у жінок);
– випадкові – ознаки, що виникли внаслідок певних обставин;
– природні – ознаки, що характеризують різні етапи розвитку людського організму (молочні зуби, постійні зуби тощо);
– штучні – ознаки, що з'явилися як результат свідомої або іншої зміни зовнішності (шрами, рубці, татуїровки).
Важливою умовою застосування словесного портрета є опис ознак зовнішності з урахуванням їх величини (розміру), форми, положення, а у ряді випадків і кольору.
Величина (розмір) – це кількісна характеристика людського тіла, його частин, елементів, до яких належать висота, довжина, ширина, глибина. Величина (за виключенням зросту) подається у відносних вимірах шляхом порівняння її з іншими частинами тіла і, як правило, визначається за допомогою три-, п'яти- або семичленної градації. Тричленна градація здійснюється за допомогою 3 термінів: малий, середній, великий; п'яти – за допомогою 5 термінів, шляхом додавання до термінів тричленної градації термінів дуже малий, дуже великий; семичленна – за допомогою додаткових термінів нижче (менше) середнього і вище (більше) середнього.
Форма – це загальний вид елемента або ознаки зовнішності, що визначається за допомогою відповідних геометричних понять – квадратний, шароподібний, випуклий, зігнутий, хвилястий, циліндричний, трикутний, ромбовидний. У ряді випадків цю ознаку називають ще контуром або конфігурацією.
Положення – це розташування окремої частини обличчя відносно інших частин тіла людини. Своїм розташуванням характеризується кожна ознака зовнішності людини, що описується. Розташування характеризується відносно вертикального або горизонтального напрямку.
Колір – це спектральна характеристика ознаки зовнішності (волосся, очі, шкіра).
При описанні анатомічних (анатомо-морфологічних) ознак Ю.П. Дубягін рекомендує дотримуватися такої послідовності: фігура у цілому; голова у цілому; волосся; обличчя у цілому; лоб; брови; очі; ніс; рот та губи; зуби, підборіддя; вуха; шия; плечі; груди; спина; руки; ноги.
Під час опису власних та супутніх ознак людського тіла та скелета у померлих, загиблих, убитих та живої людини необхідно враховувати чинники, що впливають на точність спостерігання та опису зовнішності за методом словесного портрета [5, 240].
При характеристиці загальнофізичних зовнішніх даних описуються стать (чоловіча, жіноча) та вік (визначається за документами, на вигляд або шляхом освідування). Демографічні дані охоплюють відомості про расу, національність, народність, етнічну групу. При характеристиці анатомічних даних використовуються такі показники, як розміри, контури (форма), положення, колір. Розміри вказуються зазвичай не в абсолютних цифрах, а щодо інших частин (деталей) тіла і передаються через такі поняття, як малий, середній, великий; низький, середній, високий; довгий, середній, короткий; вузький, середній, широкий; глибокий, середній, дрібний; товстий, середній, тонкий. Контур описується за подібністю з геометричними фігурами, а форма – щодо форм поверхні (або за аналогією з загальновідомими предметами) [15, 160].
З точки зору вирішення ідентифікаційних завдань, стосовно ототожнення особи людини, яка вчинила злочин або безвісти зникла, особливі прикмети цієї людини, до числа яких належить і татуювання, є найбільш цінними й інформативними серед інших ознак зовнішності людини, а їх значення для вирішення завдань ідентифікації є загальновідомим і не потребує додаткового обґрунтування та розгляду. Однак шляхом криміналістичного дослідження змісту татуювання може бути отримана також і суттєва інформація про властивості особи її носія [5, 239].
Серед існуючого розмаїття видів татуювання для отримання криміналістичне значимої інформації про особу злочинця насамперед становить інтерес так зване "кримінальне" татуювання, а не інші його види, як то "побутове", "пам'ятне", "декоративне" тощо, так як загальновідомо, що наявність у особи "кримінального" татуювання в першу чергу пов'язується з її кримінальним минулим і її криміногенною орієнтацією, які в свою чергу, як правило, пов'язані з відбуванням покарання у виді позбавлення волі. Одним із перших на широке розповсюдження татуювання серед злочинців звернув увагу ще Чезаре Ломброзо (1835-1890 pp.), італійський лікар-психіатр, який розглядав татуїровку як прояв атавізму і як ознаку морально-дефективних, неповноцінних людей. На його думку татуювання у злочинців тісно пов'язане з розумовими здібностями носіїв, а у більшості випадків ними є природжені злочинці та повії. Ч. Ломброзо наводить типову фразу засуджених про татуювання: "Татуювання для нас як фрак з орденами, чим більш татуйовані, тим більшим авторитетом користуємося серед товаришів, тоді як нетатуйований, навпаки, не користується ніяким впливом". Ю. П. Дубягін називає кримінальне татуювання "наглядним хронічним тавром судимості", а саме явище татуювання відносить до формування злочинних типів особистості у місцях позбавлення волі. Крім цього, він звертає увагу на сувору біографічність татуювання, його відповідність даним особової справи засудженого і зазначає про наявність кореляційного зв'язку між вибором засудженим зображення татуювання з психологією його особистості.