Зміст
1. Виникнення міжнародного права і періодизація його історії
2. Міжнародне право давнього періоду
3. Міжнародне право середніх віків
4. Буржуазний період розвитку міжнародного права
5. Перехід до сучасного міжнародного права та утвердження основних його засад
Література
В науці міжнародного права існує безліч різноманітних визначень міжнародного права і його сутності. Іноді навіть складається враження, що майже кожен вчений або навіть юрист-практик має власне уявлення стосовно того, чим є за своєю суттю це право.
Розуміння будь-якого поняття починається з його визначення. У світовій юридичній літературі існують різні підходи до визначення міжнародного публічного права, які відображають філософські, концептуальні та наукові погляди його розуміння. Сам вираз jus gentium (право народів) використовувався ще у римському праві і означав сукупність норм, що регулювали відносини між народами. Слід підкреслити, що в дослідженнях римського права дуже часто правом народів називалося те, чого додержувалися тільки деякі цивілізовані народи, але воно не було основою будь-якої угоди. За висловом Г. Гроція, право народів періоду римського права являло собою лише предмет взаємного наслідування або ж випадкового запозичення одними народами в інших
Термін «міжнародне право» вперше був ужитий Ієремією Бентамом у 1780 p. в його праці «Introduction to the Principles of Morals and Legislation». Приблизно від 1840p. в англійських та романських мовах він змінив старішу термінологію «law of nations» (англ.) або «droid de gens» (фр.) (право народів»), яка походить від концепції jus gentium рим-ського права і праць Цицерона. Німецькою, голландською, скандинавськими та слов'янськими мовами стара термінологія вживається й досі («Volkerrecht», «Volkenrecht» тощо).
У будь-якому разі не зважаючи на те, що зростаюча глобальна взаємозалежність та поява нових гравців на міжнародному рівні принижують роль держави в міжнародних справах, міжнародне право й досі переважно робиться і впроваджується саме державами. Міжнародні організації повинні значною мірою залежати від цих територіальних одиниць та згоди їх урядів підтримувати їх. Лише держави можуть бути членами ООН, лише держави мають право скликати Раду Безпеки ООН у разі виникнення загрози миру та безпеці, лише держави можуть бути сторонами в спірних процесах у Міжнародному суді, і лише держави можуть подавати позов від імені своїх громадян, що потерпіли від дій іншої держави, за умови відсутності угоди про інше. Інакше кажучи, міжнародна юридична система й досі насамперед орієнтована на міжнародну спільноту держав, представлених урядами. Міжнародне публічне право покликане закріпити нормативну основу для міжнародного співробітництва його суб’єктів, насамперед держав. Тому, відповідно, цілі міжнародного публічного права слід виводити із основних цілей міжнародного співробітництва держав на сучасному етапі, закріплених ст. 1 Статуту Організації Об'єднаних Націй. Це такі цілі, як:
-підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою вживати ефективних колективних заходів для запобігання загрозі миру та усунення її, а також для придушення актів агресії або інших порушень миру і проводити мирними засобами згідно з принципами справедливості й міжнародного права улагодження чи розв'язання міжнародних спорів або ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.
-розвивати дружні відносини між націями на основі поважання принципу рівноправності і самовизначення народів, и також вживати інших відповідних заходів для зміцнення загального миру.
-здійснювати міжнародне співробітництво в розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного й гуманітарного характеру і в заохоченні та розвитку поваги до прав людини й основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови, релігії тощо
Зміст названих цілей визначає те, що їх можна досягти тільки шляхом спілкування між собою держав відповідно до принципів міжнародного права. Такі міжнародні відносини з приводу вирішення економічних, соціальних, гуманітарних та інших проблем зумовлюють появу їхнього регулятора: юридично обов'язкових правил, норм поведінки для учасників цих відносин. Відбувається процес виникнення норм міжнародного права, які в свою чергу регулюють відносини держав та інших суб'єктів міжнародного права між собою. При цьому не можна допускати ототожнення міжнародного публічного права як сукупності правових норм з суспільними відносинами, які ними регулюються. Міжнародне право є особливою системою права. Його особливості спричинені наступним. Не вирішене питання про те, чи може міжнародне право мати назву «права» у вузькому розумінні слова. Спір ґрунтується на обґрунтуванні відсутності санкцій у випадках порушення міжнародних правових норм у порівнянні з національним правом і часто зосереджується на питанні, чи є міжнародне право саме «правом» з огляду на проблеми ефективності та застосування міжнародного права. У поглядах на зовнішню політику прихильників школи «реалістів», яка особливого значення в міжнародних відносинах надає силі та національним інтересам і яка пов'язана з іменами Моргентау, Кеннана, а також знайшла відбиток в останній книзі Генрі Кіссінджера, ще й досі домінує зменшувальне уявлення про міжнародне право.
Безумовно, зважаючи на вирішальну важливість військових, економічних, політичних та ідеологічних чинників держави, дійсні роль і спроможність міжнародного права в регулюванні відносин між державами не можна перебільшувати. Проте, слід прийняти до уваги, що через зростання глобальної взаємозалежності та зацікавленості держав у раціональному регулюванні їх взаємовідносин на підставі взаємності функція міжнародного права в структуризації міжнародної системи посилилася. Через це спори між державами звичайно супроводжуються посиланнями — у цьому випадку природно часто суперечними — на міжнародне право.
Як відомо, у процесі історичного розвитку право розуміли по-різному: як волю божу, як вимогу розуму, як вимогу справедливості, як приписи державної влади тощо. Ще й досі немає єдиної думки про те, чи охоплює право інші компоненти, крім норм, що мають юридично обов'язковий характер. При цьому воно завжди розглядалося як сукупність норм. Таке розуміння права перейшло і в науку міжнародного права, де міра визначеності змісту його норм трансформувалася від міжнародного звичаю як такого до міжнародних договорів, до резолюцій міжнародних організацій та інших міжнародних документів.
Походження міжнародного права є предметом спору серед вчених. Деякі автори починають розгляд відносин та угод між політичними правовими одиницями від давніх часів (III ст. до н.е.), включаючи до класичну давнину на Близькому Сході, Стародавні Грецію та Персію та римсько-елліністичний період. Домінуюча точка зору при вивченні міжнародного права полягає в тому, що воно виникло в Європі протягом періоду після Вестфальського миру (1648), який поклав край Тридцятирічній війні.
Щоб запобігти враженню про євроцентристський підхід і пояснити, що розвиток норм і засад міжнародного права був не тільки європейською справою, слід наголосити на регіональному розвиткові міжнародного права в Африці, на Далекому Сході, в ісламському світі, Латинській Америці та Південно-Східній Азії.
Як зазначив Р.П. Анаид, неслушно припускати, що міжнародне право розвивалось лише протягом чотирьох або п'яти сторіч і лише в Європі, або що монополія щодо установлення правових норм для регулювання міждержавної поведінки належала християнській цивілізації.
Як підкреслює Маджид Хаддурі, в кожній цивілізації людство прагнуло розвити в собі спільноту політичних правових, одиниць — сім'ю країн, взаємовідносини котрих регулювались низкою заснованих на звичаях норм і практик, а не бути однією країною з одним органом влади та однією системою права. Декілька сімей країн існували або співіснували в таких районах, як стародавні Близький Схід, Греція та Рим, Китай, ісламський і західний християнський світ, де принаймні одна відмінна цивілізація набула розвитку в кожному з них. У межах кожної цивілізації було розвинуто сукупність правових засад і норм, що регулювали поведінку країн у відносинах поміж ними за часів миру та війни
Однозначним є те, що виникнення міжнародного права пов’язане з періодами еволюції людської цивілізації і розвитком міжнародного спілкування. Як на Давньому Сході, так і в Стародавній Греції та Стародавньому Римі необмежено панував культ сили в поєднанні з проповідуваною виключною правосуб'єктністю – обраністю серед інших народів. Тому держави стародавнього світу перебували між собою більше у стані війни ніж у мирі.
Вважається, що міжнародне право виникло відтоді, коли почалися міжнародні відносини. Проте, важливо враховувати "психологічну рису первісного життя усіх народів", яка полягала у прагненні будь-якого народу того історичного періоду не до міжнародних відносин, а до облаштування внутрішнього життя своєї держави, яка б виключала будь-яке втручання ззовні (наприклад, спорудження у Великої китайської стіни). Така ж психологічна риса була властива стародавнім грекам і римлянам. Так, Арістотель, Демосфен та інші грецькі мислителі у своїх творах проповідували ідею самобутності й обраності грецького народу, який користується виключною правосуб'єктністю
У питанні про час зародження міжнародного права в доктрині немає одностайності. Існує три версії:
- період розвитку міжплемінних відносин (він характеризується вузьким регіоналізмом і локальним обсягом);
- одночасно з виникненням держав (у цей період регіоналізм значно розширюється);
- середина середньовіччя, конкретно - з Вестфальського миру 1648 р. (у цей період сфера дії міжнародного права ще більш розширюється.