«Юридичний обов'язок має три основні форми: утримання від заборонених дій (пасивна поведінка); здійснення конкретних дій (активна поведінка); обмеження в правах особистого, майнового чи організаційного характеру (заходів юридичної відповідальності)». [1, с. 204]
Права і обов'язки суб'єктів правовідносин тісно пов'язані між собою: не можна одержати які-небудь права, щоб одночасно не виникли певні обов'язки. Набуваючи права на земельну ділянку, наприклад, ми водночас беремо на себе ряд обов'язків, зокрема, «використовувати її відповідно до цільового призначення» [19, с. 37] (під городництво, будівництво тощо). Придбавши право власності на автомобіль, людина зобов'язана дотримуватись правил вуличного руху, приписаних автомобілістам, користуватися автомобілем, тільки маючи права водія, та інші.
«Юридичний обов'язок, як і суб'єктивне право, окреслений певними правовими нормами, тобто представляє собою міру належної, необхідної поведінки. Вимагати виконання обов'язків поза встановленою мірою є порушенням закону. Наприклад, при купівлі товару продавець не має права вимагати від покупця сплатити більше встановленої суми, батьки зобов'язані утримувати своїх дітей і піклуватися про них, громадяни зобов'язані поважати і виконувати закони. За порушення юридичних обов'язків настає юридична відповідальність. Юридичний обов'язок є гарантом виконання суб'єктивних прав, він встановлюється в інтересах уповноваженої особи». [13, с. 416]
Отже, суб'єктивне право — це гарантована правом і законом міра можливої або дозволеної поведінки особи, яка належить суб'єкту незалежно від того, перебуває він у правових відносинах , з іншими суб'єктами чи ні. Саме тому до суб'єктивних прав належать фундаментальні демократичні права і свободи особи.
2.2 Суб¢єкти правовідносин
Суб'єкти правовідносин — це учасники. Ними є особи, серед яких розрізняють фізичні і юридичні особи.
Фізичні особи є суб'єктами правовідносин тому, що закон визначає за ними здатність мати суб'єктивні цивільні права й обов'язки. «Поняття «особи» — родове, тобто охоплює всіх суб'єктів, як індивідуальних, так і колективних». [20, с. 105]
Людина — суб'єкт безлічі прав і обов'язків, в тому числі, цивільних. Однак нове цивільне законодавство дає поняття фізичної особи, що є більш широким поняттям і містить в собі поряд з поняттям «громадянин» також поняття «іноземні громадяни» і «особи без громадянства».
Треба сказати, що в раніше чинному цивільному законодавстві не використовувався термін «фізичні особи», тоді як поняття юридичних осіб існувало. Так, наприклад Цивільний кодекс у другому розділі передбачає як осіб – суб'єктів цивільного права – просто громадян і юридичних осіб.
У новому ж Цивільному кодексі України «людина як учасник цивільних правовідносин вважається фізичною особою». [21, с. 12]
«Юридичні особи — це самостійні підприємства, установи і організації, які можуть виступати учасниками правовідносин. Суб'єктом правовідносин є суб'єкт права, тобто особа, яка має правосуб'єктність». [14, с. 648]
«Правосуб'єктність — це передбачена нормами права можливість бути учасником правовідносин. Вона являє собою складну юридичну властивість, яка складається з двох елементів — правоздатності і дієздатності». [5, с. 367]
«Правовий статус — це визнана конституцією чи законами сукупність вихідних, невідчужуваних прав і обов'язків людини, а також повноважень державних органів і посадових осіб, що закріплюються безпосередньо за тими чи іншими суб'єктами права». [2, с. 448]
У відповідності зі статтею 25 ЦК України, «Здатністю мати цивільні права й обов'язки (цивільною правоздатністю) володіють всі фізичні особи». [21, с. 16]
Під дієздатністю у відповідності зі старим цивільним законодавством України було прийнято розуміти «здатність фізичної особи своїми діями здобувати права і створювати для себе цивільні обов'язки». [22, с. 5] Однак, як відзначав О.О. Пушкін, це визначення не зовсім повне. «Дієздатність містить в собі, як це випливає зі змісту закону, і здатність особи своїми діями здійснювати права, виконувати обов'язки, а також здатність нести відповідальність за протиправне поводження». [20, с. 79]
Стаття 30 ЦК України визначає цивільну дієздатність, як здатність громадянина, що усвідомлює значення своїх дій, здатність ними керувати. «Цивільною дієздатністю фізичної особи є його здатність своїми діями здобувати цивільні права і самостійно здійснювати їх, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно виконувати їх і нести відповідальність у випадку їх невиконання». [21, с. 15]
Правоздатність фізичних осіб настає з моменту їх народження і припиняється моментом смерті.
У сучасному цивілізованому суспільстві немає і не може бути людей, які не наділені загальною правоздатністю. Це дуже важлива передумова і невід¢ємний елемент політико-юридичного і соціального статусу особи. «Правоздатність — не природна, а суспільно-правова якість суб¢єктів, яка носить абсолютний, універсальний характер. Вона випливає з міжнародних пакетів про права людини, принципів гуманізму, свободи, справедливості. Обов¢язок кожної держави - повним чином гарантувати і захищати цю якість». [10, с. 695]
10 грудня 1948 року Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята і проголошена Загальна декларація прав людини. У відповідності зі статтею 1 Декларації «Всі люди народжуються рівними в своїй гідності і правах». [23, с. 14]
Згідно ст. 2 Загальної декларації прав людини, кожній людині надаються всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією. Тому здатність мати цивільні права й обов¢язки повинна бути визнана в цілому за фізичними особами, а не тільки за громадянами України.
Головне в правоздатності — не права, а принципова можливість чи спроможність їх мати. А це дуже важливо через те, що нам відомо, в історії далеко не всі і не завжди наділялись такою можливістю (наприклад, раби) чи наділялись лише частково (кріпаки). І це офіційно — «відповідно до закону».
«Власне, правоздатність сама по собі ніякого реального блага не дає. Це тільки «право на право», тобто право мати право, а вже останнє відкриває шлях до володіння тим чи іншим благом, здійснення відповідних дій, пред'явлення домагань. Не можна на підставі лише однієї правоздатності що-небудь вимагати, крім домагання рівноправності членів суспільства». [24, с. 386]
«Відмінність правоздатності від суб'єктивного права полягає в тому, що вона:
- не відокремлена від особи, неможливо відібрати її від людини, обме-жити її;
- не залежить від статі, віку, професії, національності, місця проживання, майнового стану і інших життєвих обставин;
- не передається, її не можна делегувати іншим;
- стосовно суб'єктивного права первинна;
- абстрактна, а суб'єктивне право конкретне». [25, с. 206]
Правоздатність існує там, де є правове регулювання, правове поле. Ця якість не міняється, її не можна зробити більшою ані меншою. Раз суб'єкт наділений правоздатністю, то у повному об'ємі і до кінця своїх днів.
«Розрізняють загальну, галузеву і спеціальну правоздатність. Загальна являє собою принципову можливість особи мати будь-які права і обов'язки, що передбачені чинним законодавством, хоча фактично володіти ними вона може лише за відомих обставин.» [4, с. 376]
«Галузева правоздатність — можливість набувати права в тих чи інших галузях права. Наприклад, сімейна, виборча, трудова.
Спеціальна (фахова, посадова) правоздатність — це така правоздатність, для якої необхідні спеціальні знання чи талант. Наприклад, судді, лікаря, артиста, музиканта і т. д.». [26, с. 392]
«Правоздатність організацій, юридичних осіб також належить до спеціальної. Вона визначається цілями і завданнями їх діяльності, які зафіксовані у відповідних статутах і положеннях, виникає в момент утворення тієї чи іншої організації і припиняється разом з її ліквідацією.
Змістом дієздатності є здатність: своїми діями набувати прав і обов'язків; самостійно здійснювати свої права і обов'язки; нести відповідальність за свою протиправну поведінку» [13, с. 249]
Дієздатність залежить від віку і психологічного стану особи, в той час як правоздатність не залежить від вказаних обставин. Причому у різних галузях права цей вік різний. Наприклад, у конституційному праві - 18 років, в адміністративному праві — 16 років. У відповідності зі статтею 12 Кодексу України про адміністративні правопорушення, «адміністративній відповідальності підлягають особи, що досягли до моменту вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку». [27, с. 47]
У кримінальному, за загальним правилом, «кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років». [28, с. 102], а при скоєнні злочинів підвищеної суспільної небезпечності — 14 років.
«На відміну від правоздатності, дієздатність тісно зв'язана із самостійним здійсненням фізичною особою вольових дій. Це припускає наявність визначеного рівня психічної зрілості. Закон як критерії такого рівня передбачає вік і стан здоров'я». [29, с. 238] Тому повною дієздатністю за загальним правилом володіють душевно здорові повнолітні особи, що досягли 18 років, не визнані судом недієздатними і не обмежені судом у дієздатності.
З цього правила існує виключення, відповідно до якого в повному обсязі цивільна дієздатність визнається також за особами, які хоча і не досягли повноліття, але вступили в шлюб. Дієздатність у них стає повною з моменту укладення шлюбу. У відповідності зі статтею 22 Сімейного кодексу України «Шлюбний вік для жінки встановлюється в сімнадцять років, а для чоловіка – у вісімнадцять років». [ 30, с. 11]
Відповідно до ЦК України існує як часткова, неповна цивільна дієздатність, так і повна цивільна дієздатність, а також цивільна відповідальність неповнолітньої особи. Отже, статус суб'єкта цивільних правовідносин визначається обсягом його дієздатності.