Після повалення Гетьманату Директорія намагалася відновити судові установи, що існували за Центральної Ради. 1 грудня 1918 р. було прийняте рішення, що "суд на території УНР здійснюється іменем УНР". За законом від 2 січня 1919 р. поновлювалася діяльність Генерального суду, щоправда, під новою назвою Найвищий суд. Наприкінці січня Центральною Радою були поновлені апеляційні суди. Про намагання відновлювати діяльність низової ланки дореволюційної судової системи свідчить Закон від 19 лютого "Про вибори і призначення мирових суддів".
Однак в умовах громадянської війни набуло поширення надзвичайне судочинство. За наказом С. Петлюри від 22 листопада 1918 р. при всіх окремих військових частинах засновувалися військово-польові суди у складі прокурора, двох старшин, двох козаків та секретаря. Вони розглядали справи військових та цивільних осіб у злочинах проти Директорії та кримінальні справи (вбивства, розбій, пограбування, підпали, згвалтування тощо). Судові підлягали також особи, які брали участь у будь-яких маніфестаціях, скупченнях чи зібраннях без належного на це дозволу, особи, які з'являлися на вулиці після 10-ї години вечора, власники розважальних закладів, які не зачиняли їх о пів на десяту вечора. Застосовувалися розстріли, строкова або безстрокова каторга, ув'язнення терміном від 6 місяців до двох років, грошові штрафи. Вироки виносились, як правило, без попереднього слідства, оскарженню не підлягали і виконувалися негайно.
Військово-польові суди у грудні 1918 р. - січні 1919 р. використовувались для вчинення масових репресій проти противників нової влади. У Києві з 20 грудня діяли два суди у зменшеному складі (головуючого і двох членів), тому що раніше створений суд при штабі Осадного корпусу не встигав розглядати справи. За наказами командира корпусу Є. Коновальця та начальника штабу А. Мельника застосовувалися "негайні розстріли без слідства і суду" всіх, хто агітував проти існуючого державного устрою УНР.
Наприкінці січня 1919 р. замість військово-польових судів "у місцевостях, оголошених на воєнному стані або на стані облоги, а також на театрі воєнних дій" були створені надзвичайні військові суди. Фактично вони діяли без територіальних обмежень, бо на підставі Закону від 24 січня на всій території України оголошувався воєнний стан. Надзвичайний військовий суд діяв у складі голови та чотирьох членів. У його засіданнях брали участь прокурор та захисник з числа військових старшин (офіцерів), які мали вищу юридичну освіту або були знайомі з судовим процесом. Але діяв суд за скороченою процедурою. Вироки надзвичайного військового суду не підлягали оскарженню й виконувалися негайно. Засудженим до страти надавалося право протягом шести годин звернутися до Директорії, а в діючій армії до Головного отамана з проханням про помилування або пом'якшення кари.
Створюючи власну правову систему, Директорія змушена була визначитися щодо попереднього та "паралельного" (радянського) законодавства. Згідно із затвердженою 17 травня 1919 р. Головою Директорії постановою Ради Народних Комісарів на території України було анульовано чинність законів і декретів Українського Радянського та Російського Радянського урядів і поновлено чинність законів УНР. Однак реально Директорія діяла шляхом часткового поновлення законодавства УНР. Ціла низка законів УНР, які Директорія вважала "лівими", в тому числі й Конституція УНР, поновлені не були. Водночас не було скасовано в повному обсязі законодавство гетьмана П. Скоропадського, проти якого власне виступила Директорія. Не припинялась чинність і дореволюційного законодавства, якщо воно не суперечило новим українським законам.
Певні намагання впорядкувати законодавчу діяльність простежуються в Законі від 14 лютого 1919 р. "Про порядок внесення і затвердження законів в Українській республіці". Відповідно до нього підготовка законопроектів покладалася на міністерства. Після схвалення Радою Народних Міністрів вони виносилися на затвердження Директорії. У Законі від 12 листопада 1920 р. "Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці" містився окремий розділ "Законодавство Української Народної Республіки". За цим актом право ухвалювати законопроекти отримали Державна Народна Рада й Рада Народних Міністрів. Проекти законів, ухвалених одним із цих органів, мали подаватися на затвердження Голови Директорії УНР.
У сфері державно-правового регулювання діяли зазначені вище закони про форму влади в УНР від 28 січня 1919 р., про верховне правління та порядок законодавства в УНР, про Державну Народну Раду УНР від 12 листопада 1920 р.; 24 січня 1919 р. було поновлено дію закону УНР про національно-персональну автономію. Захисту прав особи був присвячений Закон від 28 лютого 1919 р. "Про відновлення гарантій недоторканності особи на території УНР". Але норми цих законів в умовах громадянської війни не могли бути реалізовані. Наприкінці жовтня 1920 р. було підготовлено проект нової Конституції, за якою в Україні мала встановитися президентсько-парламентська республіка. В основу розбудови держави за цим проектом покладався принцип поділу гілок влад: законодавчої через Державну раду, виконавчої через Голову держави і Раду Міністрів, судову через незалежні суди.
Відносини у цивільно-правовій сфері регулювалися дореволюційним законодавством (Х том Зводу Законів Російської імперії). Директорією вносилися зміни щодо права власності. Так, Законом від 8 січня 1919 р. "Про землю в УНР" було скасовано право приватної власності на землю.
У кримінально-правовій сфері за майже повної відсутності власних нормативних актів застосовувалися норми дореволюційного карного законодавства (Кримінальне уложення 1903 р., Військово-кримінальний статут та ін.). Нагальною проблемою була протидія єврейським погромам, про що йдеться у багатьох офіційних документах УНР; зокрема в Законі від 27 травня 1919 р. та наказі Головнокомандування військ УНР від 26 серпня. Низка законів спрямовувалася на боротьбу зі спекуляцією. Вищою мірою покарання була смертна кара. Також застосовувалися тюремне ув'язнення, строкова чи безстрокова каторга, конфіскація майна тощо. З літа 1919 р. внаслідок селянських заворушень Директорія вдавалася до беззаконня і репресій, визначаючи жорстокі покарання не на основі права, а керуючись революційною свідомістю.
Законодавство Директорії створювалося в режимі "швидкого реагування". Пріоритети законотворчості визначалися ситуацією в країні, яка була надто ускладненою. Саме цими обставинами пояснюється велика кількість законів, спрямованих на забезпечення виконання військової, хлібної та інших повинностей, вирішення низки поточних проблем.
Висновки розділу:
Директорія, прийшовши до влади завдяки народному повстанню, через конфронтацію політичних сил прагнула розробити компромісну програму дій. Намагання поєднати європейський парламентаризм і радянську владу проявилися в скликанні Всеукраїнського трудового конгресу з "робітників, селян і трудової інтелігенції". Тривалі коливання лідерів Директорії між соціалістичними й загальнодемократичними гаслами завершилися перевагою "антирадянської" орієнтації. Характерним у цей період було тяжіння Української держави до президентської республіки.
Розділ 4: Формування правової системи Західноукраїнської Народної Республіки
Революція в Росії, загострення соціально-економічних і національних суперечностей викликали хвилю революційного піднесення і в Австро-Угорський імперії. Намагаючись врятувати монархію, імператор Карл І 16 жовтня 1918 р. видав маніфест, за яким Австро-Угорщина перетворювалася на багатонаціональну федеративну державу. "Коронним землям" надавалося право створити власні представницькі органи - Національні ради. 18 жовтня у Львові відбулися збори всіх українських депутатів австрійського парламенту, галицького й буковинського сеймів, представників від основних політичних партій, а також від духовенства й студентства. Збори зі свого складу заснували Українську Національну Раду (УНРаду) на чолі з Є. Петрушевичем.
УНРада у Маніфесті від 19 жовтня проголосила Галичину, Північну Буковину й Закарпаття "одноцільною українською національною територією", що уконституйовується як Українська держава, щоправда у складі Австро-Угорщини. Планувалося виробити конституцію нової держави з правом національно-культурної автономії та з правом представництва в уряді національних меншин. Було утворено три комісії з функціями виконавчих органів УНРади: загальну на чолі з Є. Петрушевичем, для Галичини на чолі з К. Левицьким, для Буковини на чолі з О. Поповичем. Представництва Закарпатської України у складі УНРади не було, але від групи політичних діячів Закарпаття надійшло повідомлення, що закарпатські українці бажають приєднатися до Української держави.
Бажаючи узгодити програму своєї діяльності з австрійською владою, Українська Національна Рада направила до Відня повноважну делегацію. Однак австрійський уряд схилявся до створеної 28 жовтня 1918 р. У Кракові Польської ліквідаційної комісії, маючи на меті перехід Галичини до Польської держави. Був призначений генеральний комісар Галичини князь В. Чарторийський, військові коменданти Галичини та Львова. На 1 листопада було призначене офіційне передання влади в Галичині полякам. Це призвело до збройного взяття влади у Львові Центральним військовим комітетом на чолі з Д. Вітовським. На початку листопада в усіх містах і місцевостях Галичини влада перейшла до українців.
9 листопада УНРада визначила назву української держави - Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). З перших днів існування ЗУНР здійснювалися спроби возз'єднання зі Східною Україною. 14 грудня 1918 р. У Фастові делегація ЗУНР підписала з Директорією попередній договір. Акт злуки (соборності) урочисто відбувся 22 січня 1919 р. на Софійському майдані у Києві. Наступного дня його одноголосно ратифікував Конгрес трудового народу. Планувалося скликання парламенту об'єднаної України (Установчих зборів). До його скликання ЗУНР, що офіційно мала називатися Західною областю Української Народної Республіки, зберігала автономію, власні органи державної влади, збройні сили, законодавство тощо. Фактично ж вона продовжувала ДІЯТИ як окреме державне утворення.