Курсова робота
з курсу: Цивільно-процесуальне право України
На тему: "Особливості процесуального становища Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини"
Київ 2010 р.
Зміст
Вступ
Розділ І. Уповноважений Верховної ради України з прав людини як суб’єкт цивільно-процесуального права
1.1 Омбудсман у цивільному процесі
Розділ ІІ. Права та обов’язки Уповноваженого Верховної ради України з прав людини у цивільному процесі
Розділ ІІІ. Аналіз судової практики участі Уповноваженого ВРУ у цивільному процесі
Висновки
Список використаної літератури
В Україні на сучасному етапі її розвитку проходить вдосконалення правової бази, якою закріплено правове становище громадян і організацій і встановлені гарантії реалізації захисту їх прав і свобод, визначених Конституцією та іншими законами України. Конституційні норми, в яких закріплені ці права і інтереси, виступають основою для деталізації їх в галузевому законодавстві, регулювання всіх аспектів їх дії і для визначення юридичних гарантій реалізації, а також для встановлення процесуального порядку захисту суб’єктивних майнових та особистих немайнових (цивільних) прав, охоронюваних законом інтересів і свобод, в тому числі також засобами цивільного процесуального права.
Конституція України вперше замість проголошення фрагментарного набору прав і свобод, як це було у попередніх Конституціях, визначила систему прав і свобод у всіх основних сферах суспільного життя, підтвердивши цим визнаний людством постулат про те, що всі права - громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні - є універсальними, неподільними, взаємозалежними і взаємопов'язаними. Основний Закон України значно розширив коло конституційних прав і свобод та, істотно збагативши їх за змістом, закріпив гарантії їх реалізації. Крім матеріального закріплення прав і свобод, у ст.55 Конституції України уперше було закладено правові підвалини для реформування діючих і запровадження нових механізмів конституційної системи захисту прав і свобод людини, яка включає насамперед систему судів України як центральну ланку захисту прав людини, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, міжнародні судові та інші органи, членом або учасницею яких є Україна.
Сьогодні вже у 100 країнах світу, які прилучилися до демократичних форм правління, функціонують так звані інституції омбудсмана. Вони є неперевершеним набутком людства у захисті прав людини. Омбудсман, не підміняючи ані прокуратуру ані суди, має донести до державної влади примат принципів верховенства права й поваги до прав людини, протидіяти свавіллю влади, але при цьому не дублюючи, а доповнюючи існуючі правові механізми.
Поняття, роль та значення інституту омбудсмана у нашій державі.
Омбудсман (швед. ombudsman) - уповноважена особа, парламентський комісар з прав людини. Уперше інститут омбудсмана був створений у Швеції. Шведський риксдаг (парламент) у 1809 р. прийняв закон про правління, за яким законодавчий орган мав право обирати спеціального парламентського комісара (омбудсмана) для здійснення незалежного контролю за судами й адміністрацією, а також з метою урівноважити повноваження короля й риксдагу. Згодом омбудсмани появились у Фінляндії, Норвегії, Данії та інших європейських державах [16, с.265]. У країнах СНД вони почали діяти із середини 90-х років ХХ cт.
Створення в Україні конституційного інституту Уповноваженого з прав людини стало новацією державно-правової системи захисту прав і свобод людини. При розробці української моделі Уповноваженого з прав людини, враховувалися національні правові й культурні традиції, особливості системи державної влади в Україні, досвід функціонування таких інституцій в інших країнах, у тому числі скандинавських, а також тих, що стали на шлях реформ, зокрема Польщі та Угорщини. Відповідно до cт.101 Конституції України парламентський контроль за додержанням конституційних прав та свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (далі - Уповноважений). Закон України від 23 грудня 1997 р. "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" (далі - Закон) регулює правовий статус українського правозахисника [3]. Конституція України і прийнятий на її основі 23 грудня 1997р. Закон України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини передбачили створення в Україні сильної моделі омбудсмана, яка характеризується:
високим конституційним статусом Уповноваженого з прав людини;
незалежністю від будь-якого органу державної влади або органу місцевого самоврядування;
широкою юрисдикцією Уповноваженого, яка поширюється як на органи державної влади, так і на органи місцевого самоврядування;
гнучкістю й доступністю процедури звернення до Уповноваженого;
свободою його дій щодо відкриття провадження у тій чи іншій справі;
політичним нейтралітетом.
Таким чином, інституція Уповноваженого в Україні є незалежним конституційним контрольним субсидіарним органом позасудового захисту, який сприяє поновленню прав людини, порушених органами державної влади чи органами місцевого самоврядування. Особливість статусу Уповноваженого з прав людини полягає у тому, що він не належить до жодної з гілок державної влади, а є органом sui generis, тобто особливого роду, з унікальним статусом. Реалізація його мандату в умовах сучасної України ускладнюється тим, що він не вписується у традиційно існуючу систему влади. Тому невідворотним на етапі становлення українського Уповноваженого є пошук оптимальних механізмів взаємодії з владними структурами водночас зі збереженням свого незалежного статусу.
Основні засади взаємодії Уповноваженого з прав людини з іншими установами та організаціями полягають у тому, що його діяльність не зумовлює перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод людини. Уповноважений діє притаманними лише йому засобами й методами, а рекомендаційний характер його звернень не применшує можливості його впливу на поновлення порушених прав і свобод, що можливо лише за умови високого рівня правової культури відповідних посадових осіб. Крім функції безпосереднього розгляду звернень про порушення прав людини, що надходять до Уповноваженого, модель цієї інституції в Україні передбачає також проведення моніторингів дотримання прав і свобод людини органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності та їх посадовими і службовими особами, які своїми діями (бездіяльністю) порушували права та свободи людини і громадянина. Результати таких моніторингів, комплексна оцінка стану додержання й захисту прав і свобод людини подаються до Верховної Ради України у вигляді щорічних та спеціальних доповідей Уповноваженого з прав людини.
Першого Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в Україні було призначено на посаду в травні 1998 р. Як зазначає О.В. Марцеляк, Уповноважений призначається Верховною Радою України, є незалежним, політично-нейтральним одноособовим органом державної влади, уповноваженим за власною ініціативою, зверненнями громадян України, осіб без громадянства чи їх представників або народних депутатів України здійснювати на постійній основі контроль за дотриманням конституційних прав та свобод людини і громадянина й захист прав кожного на території України й у межах її юрисдикції, керуючись у своїй діяльності Конституцією й законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України [10, с.38].
Юрисдикція Уповноваженого, як зазначено в cт.2 Закону, поширюється на відносини, що виникають при реалізації прав та свобод людини і громадянина лише між громадянином України (незалежно від місця його перебування) іноземцем чи особою без громадянства (які перебувають на території України) й органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами. У правовій науковій літературі зазначалося, що юрисдикція Уповноваженого не поширюється на права солдатів та інших військовослужбовців - громадян України [13, с.102].
Важливим питанням у визначенні правової природи Уповноваженого є його функціональна характеристика, тобто окреслення основних напрямків діяльності, які випливають з його завдань. Згідно зі cт.3 Закону такими є:
1) захист прав та свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією й законами України та її міжнародними договорами;
2) додержання прав та свобод людини і громадянина й повага до них з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових і службових осіб;
3) запобігання порушенням прав та свобод людини і громадянина або допомога їх поновленню;
4) сприяння приведенню законодавства України про права та свободи людини і громадянина у відповідність із Конституцією України й міжнародними стандартами в цій галузі;
5) поліпшення й подальший розвиток міжнародного співробітництва у сфері захисту прав та свобод людини і громадянина;
6) запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод;
7) сприяння правовій інформованості населення й захист конфіденційної інформації про особу.
Перелічені функції реалізуються в передбачених законодавством формах, однією з яких є участь Уповноваженого в цивільному процесі. З огляду на важливість врегулювання питання процесуального статусу учасників цивільних правовідносин, можна із впевненістю стверджувати, що однією з умов формування суспільства була потреба в створенні соціальної-правової безпеки, впевненості та довірі осіб до правосуддя заснованої на інституті самозбереження, хоча в даному випадку відсутнє єдине розуміння змісту самої процесуальної діяльності учасників цивільного судочинства, її форм і методів проведення, безпосередньої взаємодії з судовою діяльністю та ефективністю реалізації передбачених прав Конституцією України. Головною метою інституту захисту прав інших осіб у цивільному процесі є надання допомоги та сприяння у судовому захисті особам, які самостійно неспроможні в силу стану здоров’я, непрацездатності, віку це зробити. Безумовно, що тут присутній і суспільний, і державний інтерес. Суспільство та держава зацікавлені в тому, щоб надавати допомогу особам немічним та непрацездатним. Цього вимагають не тільки моральні засади суспільства. Тому існування права на участь у процесі таких осіб є виправданим і доречним у соціальній державі.