Сучасні парламентські республіки: Німеччина, Італія, Австралія.
У Президентській республіці глава держави (президент) одноособово або зі схваленням верховної палати парламенту формує склад уряду. Президент обирається всенародно; є главою уряду; законодавча влада належить парламенту. Найбільш поширені у США, Аргентині, Мексиці, Венесуелі.
Президентська форма правління в різних країнах має свої особливості. В Франції президент вибирається загальним голосуванням. Обраним вважається кандидат, який отримав абсолютну кількість голосів.
Характерним для всіх президентських республік, незважаючи на їхню розмаїтість, є те, що президент об’єднує в собі посади глави держави і глави уряду і, бере участь у формуванні кабінету чи ради міністрів (Франція, Індія). Президент наділяється й іншими важливими повноваженнями: як правило, він має право розпуску парламенту, є верховним головнокомандуючим, оголошує надзвичайний стан, затверджує закони шляхом їхнього підписування, нерідко головує в уряді, призначає членів Верховного суду.
У цивілізованих країнах президентську республіку відрізняє сильна виконавча влада, нарівні з якою, за принципом поділу влади, нормально функціонують законодавча і судова влади.
Президентська республіка має свої переваги і недоліки. Переваги: президент обирається окремо від парламенту, має ”прямий мандат народу”; президент діє без особливої залежності від парламенту; виконавча влада має оперативний, дійовий і гнучкий характер; президент має право відкладного вето на закони парламенту; чіткий поділ державної влади з визначеним колом повноважень. Недоліки: диктатура президента.
Дедалі більшого поширення дістають змішані форми (різновид форми правління, в якому поєднується ознаки різних форм).
Президент пропонує склад уряду; парламент разом з президентом здійснює нагляд за урядом (подвійний контроль) ;президент має право головувати на засіданнях уряду; президент обирається позапарламентським шляхом.
Їх можна поділити: президентсько-парламентські і парламентсько-президентські. Для першої характерно те,що глава держави пропонує склад уряду, який підлягає затвердженню парламентом. За президентом зберігаються широкі повноваження по керівництву урядом. У певних випадках президент має право дострокового розпуску парламенту і призначення нових виборів.[1] Наприклад, Україна, Франція тощо.
3. Форми державного устрою
Державний устрій – це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складові частини з метою найкращого управління суспільством, це взаємозв‘язок окремих складових частин держави між собою і її спільними вищими (центральними) державними органами.[2]
Історично склалося три „класичних” форми державного устрою: унітарна держава, федеративна держава (федерація) і конфедерація.
Унітарна держава – це цільна держава, частини якої є тільки адміністративно-територіальними утвореннями, які не мають ознак суверенітету. У цих утворень немає свого законодавства і своєї судової системи, органи адміністративного керування або підлеглі безпосередньо центральним органам влади, або мають подвійне підпорядкування – „центру” і місцевим представницьким органам.
Унітарна форма характерна для невеликих держав (тому що невелика територія легко керується за допомогою звичайних адміністративних методів), одно-національних (із-за відсутності необхідності здійснення права кожного народу на самовизначення і самостійне державне будівництво), а також для монархічних держав (у зв’язку з традиціями). Прикладами можуть служити Польська республіка, Італія, Японія й ін. Крім того, унітарна форма державного устрою характерна для державних утворень, що є суб’єктами будь-якої федерації. Так, будь-яка республіка в складі Російської Федерації є державою з унітарною формою правління.
З погляду організації публічної влади унітарні держави можна розподілити на децентралізовані і централізовані.
У децентралізованих унітарних державах існує конституційний розподіл повноважень між центральною владою і територіальними одиницями вищого рівня. Це зближає їх з федеративними державами.
Розходження ж з централізованими державами полягає в тому, що вони (централізовані) – є державами, у яких немає місцевої автономії взагалі, а функції влади, на місцях, здійснюють тільки призначені „згори” адміністратори. Це держави з вираженими авторитарними політичними режимами. У ряді країн Тропічної Африки значна роль, у здійсненні влади на місцях, належить родоплемінним вождям. Утім, зараз рідко можна зустріти держави, де на місцях відсутні виборні органи. Однак у країнах з однопартійною системою, формальна наявність місцевих виборних органів влади є не більш ніж ширмою для всевладдя на місцях.
Ознаки унітарної держави:
1. Єдина конституція;
2. Єдина система вищих органів державної влади;
3. Єдине громадянство і єдина державна символіка;
4. Єдина система законодавства і єдина судова система;
5. Відсутність політичної самостійності в адміністративно-територіальних одиницях;
6. В міжнародних відносинах виступає як єдиний суб’єкт.
Наприклад, республіки Бєларусь, Польща, Болгарія. Є прості унітарні держави, які мають автономні утворення. До таких держав відносяться. України, Іспанія, Італія, Португалія.
Складна держава — це така держава, яка об'єдналась з окремих державних утворень, що мали всі ознаки держави, в тому числі і суверенітет, але певну частину своїх суверенних прав, як правило, добровільно передали вищому центральному органу союзної держави.
Проявами складної форми держави виступають: федерація та конфедерація.
Федерація – цесоюзна держава, частини якої мають державний суверенітет, що, однак, не порушує цілісність усієї союзної держави. Ці частини прийнято іменувати суб’єктами федерації. Вони мають своє законодавство, власну судову систему, органи самоврядування. Разом з тим на території суб’єктів федерації діють також загально-федеральні державні інститути, що забезпечують функціонування федеративної держави як єдиного цілого.
Існує також розмежування повноважень між центральними органами влади й органами влади суб’єктів федерації. Це сприяє (разом з розподілом державної влади на три „ланки”) децентралізації і „розподілу” влади, що попереджає її концентрацію. Як правило, до відання загально-федеральних органів влади відноситься зовнішня політика, оборона країни, економічна, соціальна та ідеологічна політика, прийняття загально-федерального законодавства; у компетенцію органів влади, суб’єктів федерації, входить вирішення питань про формування органів влади на своїй території, прийняття свого законодавства, іноді податкова політика.
Ознаки федерації:
1. Складається з суб’єктів федерації;
2. Двохрівневий державний апарат;
3. Наявність двох рівнів законодавства;
4. Наявність громадянства як всієї федерації так і її суб’єктів;
5. Єдність економічного простору;
6. Наявність у суб’єктів федерації власної судової системи;
7. Двохпалатний парламент.
8. Можливість федерації і її суб’єктів бути учасником міжнародних відносинах.
9. Основну загальнодержавну зовнішньополітичну діяльність у федераціях здійснюють союзні федеральні органи. Вони офіційно представляють федерацію у міждержавних відносинах (США, Бразилія, Індія, ФРН та ін.).
Федерації будуються за територіальними та національними ознаками, що значною мірою впливає на характер, зміст та структуру державного устрою.
Територіальні федерації характеризується значним обмеженням у державному суверенітеті суб’єктів федерації. Національні ж федерації виділяються більш складним державним устроєм. Основне розходження між територіальними і національними федераціями виражається різним степенем суверенності їхніх суб’єктів. Центральна влада, в територіальних федераціях, має перевагу, відносно вищих державних органів членів федерації. Національна держава обмежується суверенітетом національних державних утворень.
Зараз ця форма державного устрою характерна в основному для великих і середніх, по території, демократичних держав, особливо багатонаціональних, де принцип суверенітету кожної нації може знайти відображення в наданні державності в рамках федерації.
Конфедерація – це тимчасовий союз суверенних держав, які об’єдналися для досягнення певних цілей. Основою утворення конфедерації являється договір між її членами. Конфедерація виникає, як правило, на недовгий термін, для вирішення певних суспільних цілей ( об’єднання зусиль у тій чи іншій сфері людської діяльності: зовнішній чи внутрішній політиці, військовій справі, чи культурі мистецтві, економіці і т.д.). Як правило, конфедерація не має власних органів управління; найчастіше створюються консультативні, наглядові чи контрольні органи.
Ознаки конфедерації:
1. Союз суверенних держав, які об’єднались для досягнення певних цілей;
2. Тимчасове утворення;
3. Відсутність загальної для всієї конфедерації єдиної території, державного кордону і громадянства;
4. Відсутність загальних законодавчих органів, конституції, системи законодавства і судової системи;
5. Відсутність єдиної фінансової системи;
6. Наявність права вільного виходу із складу конфедерації у кожного з її суб’єктів.
Федерації ставлять перед собою кілька цілей:
· захист від тиранії центрального правління;
· створення умов для участі населення в політичних процесах на декількох рівнях влади;
· головною ціллю є – всебічне забезпечення процесу вільного розвитку різноманітних національностей і народностей, принцип плюралізму та демократії, гарантія прав та свобод громадян.
Конфедерації мають, як правило, нестійкий, перехідний характер: вони розпадаються (Швеція, Австро-Угорщина) або еволюціонують (США, Швейцарія, Німеччина). Союзу держав, як форми, які зберігають свій суверенітет у повній мірі, на сьогоднішній день ніде не існує. На різних етапах історії утворювалися конфедерації, проте, після короткочасного існування вони розпадались, або набували федеративної форми державного устрою.