У фронтовій обстановці він знаходить час для художніх вправ. Продовжуючи олешківські традиції, Куліш пише вірші й невеличкі драматичні сцени. Його гострі, актуальні поезії друкувалися в армійській газеті, а його одноактні п'єси залюбки розігрувалися солдатами. На війні він все настійливіше відчуває бажання жити заради того, щоб писати, багато писати, щоб творити - і знаходити в цьому радість.
Перша світова війна відбилася на Кулішеві пораненням, контузією та посиленням критичних настроїв. У березні 1917 року молодий офіцер робить вибір, що надовго визначив його соціальні й життєві шляхи. Він одним з перших серед офіцерів полку перейшов на бік революційного табору.
Революційні ідеї носилися тоді в повітрі й користувались популярністю серед різних верств суспільства. Цілком природно, що колишній юний бунтівник активно поділяв погляди на кардинальну перебудову існуючого ладу. М.Куліш, як і багато інших, пов'язував з ними надії на побудову гуманістичного й справедливого суспільства.
Після повернення з армії до Олешок військовий сюжет у житті Миколи Куліша незабаром знаходить нове продовження. Це було зумовлено тією ситуацією, що склалася на Херсонщині під час громадянської війни й безпосередньою участю М. Куліша у революційному русі в Україні.
У липні 1919 року, перебуваючи в Херсоні, він займається формуванням Дніпровського селянського полку (в складі червоної армії). З цим полком Куліш захищав Херсон і Миколаїв у боях з військами Денікіна. З цим полком, відступаючи, він дійшов до Києва. З цим полком він побачив Україну в огні. Побачене й пережите в ті часи пізніше відбилося в незавершених романі та кіноромані, а також у драматичній поемі "Патетична соната" - одному з найвищих творчих досягнень М. Куліша.
Завершав Куліш свою військову біографію начальником штабу групи військ Херсонського напрямку, а трохи пізніше -військовим керівником Херсонського та Дніпровського повітових військкоматів. За плечима залишилося дві війни, п'ять місяців в'язниці за гетьманського правління, створення революційних повстанських формувань, членство в повітовому ревкомі. Цими подіями був сповнений другий період життє-шляху драматурга.
З 1921 року Микола Куліш знову на цивільній службі. Розпочинається третій період його життя, у якому головне місце посідала так довго очікувана ним літературно-художня діяльність.
Певний час М.Куліш обіймає адміністративні посади в Олешках, редагує газету, віддається освітянській службі в Дніпровському повіті. Ант.Куліш у мемуарах про його суспільну й педагогічну діяльність цього періоду писала: "З новим запалом взявся він до праці: організовував школи, відкривав ті, що позакривалися під час війни, організовував дитячі садки, ясла й притулки" ( 2 , 721). Вона відзначала, що на початку 20-х років М.Куліш як освітянський керівник і педагог-практик "склав українську абетку (Буквар) для шкіл, назвавши її "Первинка". Це була перша українська абетка. Учителі українських шкіл, які приїздили з сіл, дуже дякували за неї складачеві" (2 , 721).
Абетка була не лише просвітницьки необхідною для південного регіону, але й літературно цікавою. Вона будувалася на класиці української художньої культури, містила й відбиток творчості самого М.Куліша. Важливим є такий аспект спогадів Антоніни Куліш: "Для цієї "Первинки" Микола використав той педагогічний матеріал, що я зібрала, працюючи у школі, - я мала вже шестирічну практику роботи по українських школах, -решту ж вибрав з Шевченкового "Кобзаря", додавши ще й своїх віршів та коротеньких оповідань" ( 2 , 721).
Організовуючи школи, дбаючи про учнів та вчителів, М.Куліш неодноразово пішки ходив хуторами, селами й містечками Херсонщини, знайомлячись зі станом педагогічних справ у рідному краї. У голодні 1921 та 1922 роки він доклав неймовірних зусиль, щоб урятувати багатьох школярів від смерті й зберегти від розпаду численні маленькі школи. Свої враження від цих років драматург відбив у значній літературно-публіцистичній роботі "По весям й селам" (російською мовою).
Це - цикл документально-психологічних нарисів про складні й драматичні проблеми сільської школи на півдні України. Перша частина "По весям й селам" має підзаголовок "Из записной книжки 1921 года", друга- підзаголовок "Из записной книжки 1922 года". У циклі нарисів М.Куліш з елементами художньої оповіді, публіцистичних міркувань, документалізованих спостережень розповів про наступ голоду в Тавріїта силу життя й людського духу, що протистояли цьому наступу.
Нариси й подорожні малюнки "По весям й селам" засновані на різноаспектних і різнорівневих контрастах -прийомі, що його Куліш невдовзі активно використовуватиме в драматургії. У нарисі "В немецких колониях" митець-педагог постійно актуалізовує контрастні факти й реалії. Він пише:
"Я проезжаю через немецкие колонии. Недавно еще богатые й хозяйственно крепкие, цементированние неметким трудолюбием, обильные всеми благами чернозема, они теперь выглядят иначе. Во всем видно запустение, уныние, упадок...
Школы в безнадёжном состоянии, занятия идут с перебоями, детская аудитория редеет с каждым днем. Пробовал говорить с двумя учителями о перспективах, но, кроме тоски, ничего не получилось. Немецкого учителя, спаянного с обществом кровно, материально й духовно, в зтом году ожидает голод й одиночество в борьбе за своё существование...
И тем более становится больно и обидно, когда слышишь, что в зтих колониях, махнувших безнадежно на свои школи, две недели уже шатается халтурная группа подозрительных артистов, ставит пьесьі из цикла миниатюр, стяжает славу балетньши номерами й собирает плату "натурой".
Полный успех, полные сборы!" (З, 373 - 374).
Завершуючи розповідь про антитетичні ситуації, з якими він стикався, М.Куліш у нарисі-розділі "В немецких колониях" вивершує свої спостереження таким характерним узагальненням: "Балет, театр миниатюр, антрепренер с тросточкой, умирающие школы, голодные люди, везущие в степи повозку, -ну разве зто не контрасти, о которых нужно писать, говорить й сигнализировать во все концы советской земли" ( 3 , 374) .
У документально-нарисовій повісті "'По весям й селам'" чимало колоритних сцен, парадоксальних епізодів, характеро-графічних реплік. Це все часто подасться малюнком, пракгично без коментаря, майже без будь-якої логічної чи дидактично-публіцистичної інтерпретації. Такі сцени, епізоди, репліки стали прообразом колоритної ситуаційності, парадоксальної сюжетики, стислої та виразної діалогізації, що особливо майстерно втілилися в Кулішевих драматичних творах.
Нарис "В детском доме" відкривається яскравим як у прозовому, так і в драматургічному планах фрагментом, просякнутому синтезом інтонацій гіркого суму та самоіронії:
"Меня везут: лошадь, мальчик й два колеса. Я сижу на перекладинке и держусь за мальчика. Ноги мерзнут: ночью бьш первьш мороз. По дороге трупы павших от бескормицн лошадей. Голод близится.
- Ты грамотний? - спрашиваю мальчика.
- Ні.
- А почему в школу не ходить?
- Хай вона згорить... Ніколи, - отвечает мальчик, крутит цигарку и раскуривает ее с видом серьезного й взрослого человека. Этот мальчик выглядит куда серьезнее, чем наши школы, - философствую я на двух колесах й прикуриваю у мальчика папиросу" (3,369).
Мандруючи степами й селами Таврії, Куліш зустрічається з різними людьми, конфліктами, ситуаціями. У його творчій уяві поступово складається задум майбутньої драми "97". Він робить перші ескізи до неї. Однак його ім'я як літератора ще нікому не відоме.
Наприкінці 1922 року Куліш одержав підвищення по службі й перебирається до Одеси. На новому місці - турбот з ранку до ночі. У системі губернської освіти, де він працює інспектором шкіл, безліч проблем, засідань, термінових завдань. У листі до І.Дніпровського від 23 жовтня 1923 року Куліш повідомляє, що "немає хвилинки присісти" (3, 490), а в листі до нього ж від 9 червня 1924 року ділиться спостереженнями про свій стан: "Стомився я. Хитаюсь, тіні немає" (3, 492).
І все ж таки М. Куліш викроює нічні години, щоб писати. Портрет Миколи Куліша одеського періоду виразно й з гумором намалював Юрій Смолич у мемуарно-портретному дослідженні "Розповідь про неспокій". Характерним є той композиційний нюанс, що, розповідаючи про специфіку українського літературно-мистецького процесу 20-30-х років XX століття та аналізуючи її, мемуарист змалював у виокремлених розділах портрети семи письменників, митців. Розділ "Куліш" розташований у книжці другим, після портету-спогадів про одного з провідних організаторів національного художнього руху В.Блакитного.
Описуючи свою зустріч з Миколою Кулішем, що сталася в 1924 році, Ю.Смолич згадував, що Куліш, про якого вже починали говорити як про "молодого драматурга", "виявився, проте, не таким вже й молодим - мав добрі вуса і виглядав за тридцять років. Зодягнутий був у довгу білу сорочку, підперезану тонким очкуром, та галіфе хакі у стоптані чоботи. Професією - вчитель.
- Куліш, - рекомендувався він. - Микола, - додав по короткій паузі і якось хмикнув собі у вуса, - щоб, бува, не сплутали з Паньком Кулішем: той давно вмер, а я ще живий, той був з панків, а я -з мужиків, той був письменник, а я тільки так собі... маракаю...
Видно було, що він ніяковіє і, як усі соромливі люди, гнівається на себе самого за свою сором'язливість, а щоб її якось заховати, - костричиться" (5,51).
Перебування в Одесі внесло у літературний розвиток М.Куліша нові якості та нюанси. Він стає членом письменницької спілки "Гарт", відвідує засідання її художньо-літературної студії, стежить за мистецькою динамікою в Україні. Саме в Одесі, незважаючи на величезну зайнятість, Куліш закінчує п'єсу "97" і з маловідомого літератора стає знаменитим драматургом. Про нього пишуть провідні митці, літературознавці, журнали, газети. Про нього говорять на творчих вечорах і в державних колах. До нього звертаються режисери, театри, актори.