Кілька місяців, з кінця квітня до другої половини серпня 1925 року (окрім перерви-відпустки, що припала на першу половину літа і пройшла переважно в Одесі, у творчій роботі), М.Куліш працює в Зінов'євську (теперішньому Кіровограді), де редагує газету "Червоний шлях". Кропітку й виснажливу газетярську справу він виконував сумлінно, зосередивши зусилля на поліпшенні якості матеріалів, робкорівських та сількорівських дописів, підвищенні українськомовного рівня газети.
У листі до І.Дніпровського 12 травня 1925 року він відзначав: "А налагодити газету трудно" ( 3, 534). Сам Куліш писав для "Червоного шляху" передові. Журналістська справа забирала в нього практично увесь час, на драматичну творчість не залишалося ані годин, ані сил. Драматург відчував, що газетярська діяльність не реалізує його творчого потенціалу, не сприяє втіленню його художніх намірів, планів. Висловлюючи своє бачення стосунків між журналістикою та літературною творчістю, він зазначає:
"Казав я, що газета губить письменника - і це правда. На досвіді тепер бачу (чи як - за досвідом бачу).
Ані одної сторінки я не написав за цей час" ( 3, 534).
У Зінов'євську М.Куліш наполегливо шукає можливості для продовження своєї письменницької праці.
Феноменальний успіх драми ''97", що була поставлена у Харкові восени 1924 року, широка резонансність Кулішевого імені, художні надії, що покладаються на нього, активно сприяють тому, що керівництво "Гарту" ставить питання про переїзд Миколи Куліша до столиці України.
Наприкінці літа 1925 року драматург переїжджає до Харкова.
Олешки, Одеса, Харків - така географія становлення літературного таланту М. Г. Куліша. Харкову в цьому ланцюжку належить найзначніша роль.
У столиці Куліш потрапив до центру духовно-творчого буття.
Видатне письменницьке оточення - М.Хвильовий, Остап Вишня, В.Сосюра, Ю.Яновський, П.Тичина, І. Дніпровський, Г.Епік, дружні й творчі контакти з якими збагачували його художній світогляд. Літературні читання, зустрічі, бесіди. Безпосереднє знайомство з представниками різноманітних мистецьких й художніх напрямків, течій. Плідна багаторічна співпраця з трупою театру "Березіль" та його режисером-концептуалістом Лесем Курбасом. Пошук своєї мистецької позиції, власної художньої індивідуальності, полеміка з лідерами інших літературних орієнтацій, напружене дослідження життєвих явищ і тенденцій. Активізація драматургічної діяльності й створення низки різножанрових п'єс, серед яких психологічна "Зона", химерно-трагедійний "Народний Малахій", мовно-віртуозний "Мина Мазайло", лірико-симфонічна "Патетична соната", композиційно-експериментальний і гострофілософський "Вічний бунт".
Ім'я та постать Миколи Куліша швидко набирають ваги. Він стає однією з центральних постатей літературно-художнього процесу в Україні та безумовно головною постаттю в українській драматургії 20-х- початку 30-х років. Його п'єси ставляться театрами різних стилів та уподобань. Навколо його творів спалахують дискусії - завзяті, емоційні, різкі. Його персонажі виходять за межі суто літературних образів й осмислюються найбільш проникливими сучасниками як символи доби українського Ренесансу.
Навколо М. Куліша групуються письменники. Вони поціновують у ньому самобутність думки, свіжість погляду на оточуючі процеси, вміння відстоювати власні переконання. Вони визнають у ньому одного з найталановитіших, найяскравіших українських письменників. Куліша обирають другим президентом письменницької спілки ВАПЛІТЕ - чи не найпотужнішої літературної організації у Європі 20-х років XXстоліття. Він входить до складу редколегії провідного літературного часопису України "Червоний шлях", друкується в альманасі "Літературний ярмарок", пише концептуальну полемічну статтю "Критика чи прокурорськй допит?", де обстоює право митця на самобутність і внутрішню незалежність, зустрічається зі своїми читачами й глядачами.
У харківський період драматичний талант Миколи Куліша досяг свого апогею. В цей час його знала вся Україна. Він створює п'єси "'Народний Малахій", "Патетична соната", "Маклена Граса", що стали новим словом не тільки в українській драматургії, а й у художньому мисленні європейських
літератур.
На межі 20 - 30-их років для М. Куліша настають важкі, трагічні часи. Його твори, більшість з яких користувалися неабиякою популярністю, зазнають як політичної, так й естетичної критики. Його ім'я роблять символом негативних тенденцій в українській літературі. Куліша починають звинувачувати у скептичному тлумаченні сучасності. Драматургові закидають, що його п'єси сповнені ідеологічних вад, що вони зводять наклеп на радянську дійсність.
Нові твори драматурга викликають виключно різкі, недоброзичливі рецензії та відгуки. Після прем'єри драми "Маклена Граса" й різкого несприйняття вистави офіційною критикою у листі до О.Корнєєвої-Маслової митець передає атмосферу, що склалася навколо нього і Курбаса, який поставив
п'єсу в "Березолі":
"На все я ждав, всього сподівався, але такого, признаться, не ждав. П'єсу кваліфіковано як антихудожню, фальшиву, нікчемну, авторові нашито проповідь індивідуального терору, режисерові ціла низка обвинувачень за те, що він взяв цю п'єсу, - словом, сказано все те, про що не було сказано в попередніх перемовах з автором і режисером в реперткомі" (3, 643). Він різко й відверто формулює висновок: "Я розумію це так, що взято курс на знищення мене як художника" (3, 643).
Внутрішня драма Миколи Куліша позначилася й на посиленні критичних, опозиційних настроїв. У цей період драматург гостро відчуває невідповідність офіційної ідеології, І яка стверджувала й популяризувала тезу "подальшого розквіту України", реальному стану українського життя. Щоб самому побачити, що ж відбувається з людьми й суспільством, 1933
року він вирушає з Харкова додому, на Херсонщину.
Враження у нього були не просто гнітючими - вони були немислимо важкими. Ант.Куліш писала про нього: "...Поки добрався до рідного села, мало не захворів. Через два тижні повернувся до Харкова і був такий сумний та пригнічений, що я налякалася" (2, 738). І далі вона змальовує психологічний стан М.Куліша після подорожі.
" - Може, що трапилося в дорозі? Ти хворий?
Але він відповів мені:
-... Якби ти знала, якби бачила, що робиться по селах -це жах! Це страшний жах! Уяви собі - по дорогах лежать пухлі й мертві люди, по селах тихо, люди не ходять, бо не мають уже сил рухатися. Біля матері лежать мертві діти, а вона сама впала через поріг і конає. Навіть псів по селах не стало. І ця Україна цвіте, збіжжя красується по полях? Таж нема кому його сіяти і збирати! Багатюща країна, земля- як золото, трудолюбивий і здібний народ, що з ним зробили?!
Микола плакав, стогнав і захворів. Коли він зривався і кричав, я його заспокоювала, а він відповідав мені:
- Про це не лише писати треба, а кричати, бити у дзвони на сполох!" (2, 738).
Проти драматурга спрямовується ідеологічна кампанія, у ході якої стверджується, що з революційних позицій драми "97" Куліш перейшов на ворожі засади п'єс "Народний Малахій", "Мина Мазайло", "Патетична соната". Вона призвела до того, що на першому всесоюзному з'їзді радянських письменників (17 серпня- 1 вересня 1934 року) відбулося офіційне закріплення за Миколою Кулішем статусу буржуазно-націоналістичного драматурга.
19 серпня на ранковому засіданні І.Кулик у своїй доповіді про напрямки розвитку української літератури, розвиваючи тезу, що "в галузі драматургії у нас особливо була загострена класова боротьба, боротьба двох антагоністичних тенденцій" (4, 46), схарактеризував М.Куліша як митця, що є представником "виявів націоналізму" в драматургії, та як художника, "більшість п'єс якого є відверто націоналістичними і ворожими нам" (4, 46) і зазначив, що "на них базувалася робота театру "Березіль", коли ним керував Курбас" (4, 46).
Це вже було схоже на вирок. У грудні того ж року М. Куліш пішов на похорон свого друга Івана Дніпровського. Додому він не повернувся...
Обірвався життєвий шлях письменника З листопада 1937 року. Його було страчено на сорок п'ятому році життя.
Микола Куліш належить до того типу письменників, про яких можна сказати: художником слова він народився. Бо від народження в Куліша було єдине призначення - велике й непохитне - писати. З підліткового віку й до останніх своїх днів він сприймав, розумів і аналізував світ як письменник. Він ділився тим, що його радувало, захоплювало, бентежило, гнітило, з допомогою емоційного, барвистого, дотепного слова.
Куліш писав майже тридцять років. Навчався - і писав невеличкі твори сатиричного спрямування. Воював - і складав коротенькі п'єси, що мали успіх у солдатів. Працював у просвітницьких установах - і шукав себе в різних жанрах: від оповідань з життя дітей до циклу педагогічних нарисів та роману, А з якою наполегливістю й самовідданістю Куліш писав, коли переймався тільки творчою діяльністю! І навіть перебуваючи в ув'язненні, на (Головках, відчуваючи подих смерті, він теж сідав за папір - і надсилав листи, де відбивав свої настрої, почуття, турботи. Творіння було для нього не тільки радісним, емоційно насиченим процесом, а й внутрішнім станом, постійним відкриттям себе, головним смислом життя. Воно стало для нього внутрішнім, образно-художнім імперативом.
За одинадцять років безперервної драматургічної практики (1923-1934) М. Куліш створив майже півтора десятка п'єс. Це "97", "Комуна в степах", "Отак загинув Гуска", "Хулій Хурина", "Зона", "Народний Малахій", "Мина Мазайло", "Закут", "Патетична соната", "Прощай, село", "Вічний бунт", "Маклена Граса". (Текст однієї з перших п'єс - "На рыбной ловле", як і текст останнього драматургічного твору М. Куліша -п'єси "Такі", вилученої в драматурга під час арешту, вважаються втраченими).