Кожна з Кулішевих п'єс, що дійшла до нас, — явище непересічне в українській драматургії та заслуговує на те, щоб стати об'єктом ґрунтовного культурологічного, компаративістського, лінгвостилістичного дослідження. Кожна з них вимагає того, щоб її не тільки уважно читали, а й уважно перечитували. Зараз очевидно, що майже вся драматургічна спадщина Куліша входить до національної літературної класики, а п'єси "Народний Малахій", "Патетична соната", "Маклена Граса" складають європейську й світову художню скарбницю.
Контекстовий рівень оцінки художньо найпотужніших творів М.Куліша відрізнявся широкою історико-літературною проекцією. Досить пригадати, що в українській театральній і літературній критиці кінця 20-х років проводилися численні паралелі між п'єсою "Народний Малахій" та романом "Дон-Кіхот", між образами Малахія Стаканчика й Дон-Кіхота Ла-манчського. Ємну оцінку художнім якостям "Патетичної сонати" дав письменник Ф.Вольф, який у передмові до німецького видання цього твору на початку 30-х років XX ст. називав його "шедевром" і підкреслював, що "за формою... -цей донині найбільший витвір української драми - можна порівняти у світовій літературі лише з такими драматичними шедеврами, як "Фауст" і "Пер Гюнт" ( 3, 825).
Таким чином, створення "Народного Малахія" і "Патетичної сонати" поставило М. Куліша на один рівень з такими митцями, як М. де Сервантес, Й. Ґете, Г.Ібсен.
У своїй творчості Куліш, поділяючи фундаментальні художньо-світоглядні настанови Леся Курбаса, виходив з програмної естетичної домінанти, що "драматургія мусить весь час непокоїти, збуджувати, загострювати, навіть за іншого разу занадто загострювати деякі проблеми і ніколи не пристосовуватись до міщанських смаків глядача", як творець "Народного Малахія" та "Патетичної сонати" сформулював своє кредо у Харкові в червні 1929 року під час виступу на театральному диспуті щодо досягнень та перспектив українського сценічного мистецтва (3 , 459 ).
Цим пафосом занепокоєння життєвими проблемами, загострювання реальних, існуючих конфліктів пройняті всі його п'єси, що на сьогоднішній день дійшли до нас, причому не лише драми - "97", "Комуна в степах", "Закут", "Вічний бунт", "Прощай, село", але й комедійні твори - "Хулій Хурина" та "Мина Мазайло". В Кулішевих комедіях драматизм концептуально-сюжетної гостроти набуває у своїй художній основі зовсім не комічного звучання.
Творчість М.Куліша - це багатогранне, гранично загострене зображення побуту, психології, соціально-культурних процесів, інтелектуальної динаміки, світоглядних тенденцій в України перших десятиліть XXстоліття.
Доля українського села й селянина, духовні пошуки інтелігенції, пріоритети й цінності нової генерації держ-службовців, протестні явища в свідомості й почуттях митців, психологічні тенденції в робітничому середовищі, розмаїтість світоглядної палітри інтелектуалів, духовний стан столичного й провінційного міст, аспекти національно-історичного розвитку та перспективи України - таким виглядає зріз основних проблем Кулішевої драматургії.
Лише одна п'єса певною мірою вирізняється серед інших, оскільки її створено на польському фактичному матеріалі й пронизано польським національним колоритом. Йдеться про драму "Маклена Граса", у якій відтворено кризові процеси в Польщі початку 30-х років. Проте і в цьому творі відлунює українська проекція на трагічні події, що в той же самий час охопили й Україну. Цілком вірогідно, що й драму з сучасного польського життя Куліш писав, маючи на думці долю України та людини в ній.
Художня сила п'єс Миколи Куліша полягає в тому, що вони пройняті відчуттям незборимого трагізму людського буття, усвідомленням глибинних дисгармоній духу, суспільства, світу. У центрі Кулішевої драматургії перебуває трагедія особистості на тлі соціальних зламів і протиріч.
Микола Куліш був живописцем характерів в українській драматургії. Працюючи над п'єсою, він прагнув намалювати живий, колоритний, типовий, концептуальний, до нього не відкритий художній образ. Для цього митець ретельно вивчав життя, часто мандрував - їздив, ходив пішки Україною, намагаючись побачити й почути, чим живуть люди, про що думають, як розмовляють, чого прагнуть.
Ось звідки в його творах багата галерея виразних, самобутніх образів - Мусій Копистка ("97"), Хома Божий ("Хулій Хурина"), Антип Радобужний ("Зона"), Малахій Стаканчик ("Народний Малахій"), Овчар ("Закут"), тьотя Мотя і дядько Тарас ("Мина Мазайло"), Ілько Юга ("Патетична соната"), Семен Пархімча ("Проїдай, село"), Ромен і Байдух ("Вічний бунт"), Ігнацій Падур ("Маклена Граса"). Кулішева драматична спадщина - це концептуальна характерографія української національної історії та ментальності.
У характерах М.Куліша узагальнено характерні "больові точки" свого часу. Його герої помирають від голоду, розділені ходом історії на "багатих" і "бідних"; будують комуну, тягнучись до світла життя; перетворюються з учорашніх незаможників на адміністраторів-бюрократів; переймаються національними проблемами й питаннями; грають у кохання й виконують у житті рольові партії; змінюють не тільки власне прізвище, але й своє національне єство, прагнучи просування в кар'єрі; кохають і залишаються нещасними в своєму коханні; пристосовуються до нових умов і бунтують проти конформізму; шукають смисл свого й загальнолюдського існування; божеволіють та кінчають життя самогубством; зраджують, зневірюються й знаходять у собі сили протистояти трагічним перипетіям долі; розмірковують над соціально-духовною долею України та світу.
Кулішеві характери певною мірою історичні, бо в них осмислені провідні тенденції національної та вітчизняної історії.
Вагоме місце у спадщині Миколи Куліша посідає комедія "Мина Мазайло".
Твір було закінчено наприкінці 1928 року. Він миттєво викликав зацікавленість й здобув широку підтримку з боку широких верств українського суспільства. Лесь Танюк слушно підкреслював з цього приводу: "П'єсу відразу ж - винятковий для М.Куліша випадок! - було оцінено реперткомом дуже високо й рекомендовано до показу в усіх театрах України..." (З, 772).
Уже весною, в березні та квітні, 1929 року комедію було поставлено в низці театрів - у Дніпропетровському театрі імені Шевченка, Курбасовому "'Березолі" (Харків), театрі імені Франка, яким керував Г.Юра (Київ). Н.Кузякіна, детально аналізуючи сценічну історію п'єси, зазначала: 'Трали комедію Куліша досить широко - в Дніпропетровську, Житомирі, Херсоні, Одесі, Вінниці, Маріуполі. У Києві, поруч із виставою франківців, "Мина Мазайло" жив на сцені обласного пересувного театру (ОРПС)... Гастролі Київського театру ОРПС по Україні засвідчили значну популярність "Мини Мазайла" (1, 289).
Протягом року комедію "'Мина Мазайло" було видруковано. Спочатку в одному з найбільш самобутніх і "європеїстських" українських видань кінця 20-х років XX століття - гумористично-сатиричному альманасі "Літературний ярмарок" (шосте число за 1929 рік), навколо якого, як відомо, об'єдналися колишні члени ВАПЛІТЕ, серед яких були М.Хвильовий, О.Досвітній, М.Куліш, Ю.Яновський, Г.Косинка, В.Сосюра, Г.Епік, І.Дніпровський, П.Панч, М.Бажан та ін. А пізніше, все у тому ж 1929 році, п'єса вийшла в Харкові окремою книжкою.
Після постановки на театральному коні й публікації комедія стрімко одержала визнання. Проблематика, художні реалії твору жваво обговорювалися у пресі, стали предметом дискусій, у процесі яких висловлювалося чимало високих і дуже високих оцінок. Так, масштабний естетик М.Хвильовий оцінював комедію "Мина Мазайло" як "епохальне" для української літератури художнє явище. Тонкий Остап Вишня говорив про п'єсу як про "надзвичайної краси річ", рівень же художньої довершеності Кулішевої роботи у цій комедії вважав недосяжним не тільки для критики, але й для колег- письменників, і відзначав: "Про автора не говоритимемо: це вище за нас".
Репліки та афоризми, мізансцени та пасажі комедії різноманітно цитувалися й обговорювалися різними представниками українського суспільства. Образи, характери п'єси "Мина Мазайло" активно проектувалися на сучасну українську дійсність і трактувалися як живі й оригінальні типи з навколишнього життя. Проблематика, художні реалії твору жваво й палко обговорювалися у газетах й часописах, і це дало підстави дослідникам наголошувати на тому, що "важко перелічити все друковане у тогочасній пресі про "Мину Мазайла"; це було б кілька сотень назв" (3 , 773). Лесь Танюк, характеризуючи популярність "Мини Мазайла", писав: "Одне слово, це був тріумф, загальнонародне визнання, довгожданий успіх" (3 , 772).
Комедія "Мина Мазайло" - цікавий і вдячний художній матеріал для вивчення у школі. П'єса відрізняється оригінальним сюжетом, у якому переплетено культурно-соціальний та родинно-інтимний аспекти, містить галерею виразних характерів з індивідуалізованим культурним і національним світоглядом (Мина Мазайло, Мокій, Уля Розсохина, Баронова-Козино, тьотя Мотя, дядько Тарас), насичена дотепними, пародійними, карикатурними, фарсовими сценами.
У творі активно використано широкий діапазон живої і тому колоритної мови, що рельєфно відбиває специфіку духовних та національних цінностей основних персонажів. Комедія характеризується широкою палітрою інтонацій та мелодійних візерунків - веселих, ніжних, мажорних, романтичних, елегійних, сумних, трагікомедій них і навіть фантасмагорійних.
Для аналізу "Мини Мазайла" часто використовують принципи й методику, що застосовується під час аналізу некомедійних жанрів, наприклад, драми, роману, новели тощо. Але ж "Мина Мазайло" - це комедія, і тому в процесі розгляді цього шедевру доцільно виокремлювати й аналізувати ті моменти, що, власне, й надають цій п'єсі рис комедії, беруть участь в організації суто комедійних якостей твору.