Мовний дискурс (стр. 2 из 9)

Уцьому значенні дискурс може бути охаректиризованим як витвір мовлення і як знакове утворення, план вираження якого включає, у крайньому випадку, два шари: трансфастичний, що реалізується як впорядкована та інтегрована в єдине ціле послідовність утворюючих полотно текста висловлювань, синтаксис і семантика яких залежить від синтаксису і семантики сусідніх висловлювань, і текстономічний. Останній реалізується через семантичні і формально – граматичні відносини і зв’язки між словами чи сукупностями слів як компонентів текста, в о снові співвідношення яких лежить загальність їх функціонально – семантичної значимості в рамках дискурса.[14,121-127].

Продовжуючи аналіз дискурса, вважаємо за потрібне виділити слідуючі його аспекти: мовленнєвий та комунікативний, а також його дискурсивність.

Мовленнєвий аспект дискурса регулюється правилами міжфразового синтаксису, що включає прономінальну співвіднесеність, форичні зв’язки, узгодження часів, функціональну перспективу, пресупозитивну залежність та ін., котрі допускаючи варіювання, відносно жорстко обумовлені особливостями граматичної будови конкретної мови, характером дискурсивної залежності того чи іншого елемента і канонами побудови певного типу текста.[12,32].

Комунікативний дискурс – текст, що містить взаємозалежні роздуми кількох суб’єктів.[15,171].

Що стосується дискурсивності, то це логічна послідовність у рамках арістотелівської логіки. Якщо ж говорити більш конкретно,то це логічно обумовлена думка, тобто суворий перехід від одного твердження до іншого, що прослідковується у мисленні за допомогою логічних правил, що має за мету послідовне і систематичне розгортання думки.[16,240-241].

Судячи з вищесказаного, ми можемо стверджувати, що дискурс не є хаотичним утворенням; маючи певні особливості і характеризуючись певними аспектами, дискурс регулюється певними правилами. Вони повинні застосовуватись не до самих висловлювань, а до відносин між діями, що виконуються цими висловлюваннями, тобто у поточній мовній інтеграції акти співвідносяться з актами, часто, хоча не виключно маніфестованими в реальних висловлюваннях, і звідси витікають три типи правил:слідування, інтерпретації і породження.[6,134-135].

Правила слідування регулюють порядок слідування актів і зв’зують правила породження, контролюючі комунікативний “вихід” мовця, з правилами інтерпретації, що дозволяють слухачеві розуміти акти мовлення. Потрібно зазначити, що тут маються на увазі не висловлювання, а акти як мінімальні одиниці комунікації, так як, за словами Лабова [25], “не існує простих взаємооднозначних відносин між діями і висловлюваннями”. Центральним у пропозиції Лабова є положення про те, що кожний індивід має свою власну точку зору, особистісну орієнтацію у відношенні до світу, що грунтується на власному досвіді. Ця орієнтація частково відрізняється від орієнтації інших індивідів, але частково є і спільною для всіх.[6,136].

Отже, можна зробити висновок про те, що дискурс – це утворення цілком систематизоване і впорядковане, регульоване конкретними правилами та нормами хоча природним є і відхилення від цих норм. Аспектуальна сторона дискурса є також досить визначеною. Звернення до правил та аспектів такого явища як дискурс допоможе нам у дослідженні і вивченні інших його сторін.

Дискурс характеризується просторовістю, яка, в свою чергу, є його якісною ознакою.На нашу думку, доцільним буде розглянути його просторовість, що допоможе ще більш детально зрозуміти таке явище як дискурс.

Отже, специфіка семантичної просторовості дискурса визначається тим, що він, з одного боку, інтегрує семантичні, прагмасемантичні, прагма – і синтактикосемантичні особливості всіх висловлювань, які до нього входять, а з іншого, як інтегрована сутність співвідноситься з цілісним динамічним референтом і несе в собі відбиток соціального і особистісного комунікативного контексту текстопородження і передбачуваного сприйняття.[13,207-210]. Про дискурс як послідовність висловлювань можна сказати, використовуючи образний вислів Р. Барта, що він “проростає доверху, як зерно, але тягнеться вперед, як лінія.[3,315].

За рахунок його лінійності в дискурсі особливу значимість набувають семантико-синтаксичні категорії тексту. З формальної точки зору в ньому спостерігаються дві різновидності категорій тексту: трансфрастичні, що будуються на взаємозв’язках між висловлюваннями і виявляються як щеплення, кореференція, подільність, фокус уваги, тема-рематична (комунікативна) прогресія, топікальність [31,17], і текстономічні, виявлення яких детерміноване збільшенням граматики, її виходом за межі висловлювання в текст.До останніх можна віднести темпоральність, означеність/неозначеність, модальність, суб’єктивність/суб’єктність, предикативність, фінітність та ряд інших категорій тексту, що відбивають взаємодію семантично чи функціонально-семантично рівнозначних елементів дискурса.[12,52]. В структурі текста, як в мовленнєвому аспекті дискурса, обидві різновидності текстових категорій виявляються як номінаційні, ізотропні або, за іншою термінологією, тематичні ланцюги чи сітки елементів.[47,315], які,володіючи специфічною структурою, так би мовити, накладаються на дискурс і об’єднують його в тому чи іншому ракурсі. Вказані ланцюжки та сітки формуються відповідно до особливостей граматичної будови конкретної мови, специфікою мовленнєвої побудови певного типу текста, його семантикою.

Враховуючи особливості категорій тексту, змістове ядро останнього може бути описане як багатовимірний семантичний простір, в якому спостерігається прояв категорій тексту трьох його основних підсистем. Відносини між макрознаком, комунікантом і дискурсом ієрархічні, але не зводяться до суворої ієрархії і можуть бути визначені як конгруенти, що означає співрозмірність порівнюваних об’єктів, співпадання їх меж при зміщенні, але передбачає їх різне “розміщення” у просторі текста.[8,623].

У семантичному плані, відносини між макрознаком і дискурсом у ракурсі текстових категорій можуть бути охарактеризовані як відносини включення чи розгортання, повного чи часткового, що передбачає дві форми своєї реалізації. Одна з них, в свою чергу, передбачає послідовну інтеграцію підсистем з більш високим ступенем узагальненості текстових підсистем з більш низьким ступенем узагальненості і зворотній процес їх послідовного розгортання. Наприклад,

Відносини такого роду відбиваються також у характері моделювання семантичної просторовості текстових підсистем і тексту вцілому, оскільки фрейми, як основу семантичного уявлення можна розглядати як згорнуті семантичні сітки, що складаються з деяких вершин і відносин, а семантичну сітку, як форму семантичної репрезентації дискурсу, можна уявити у вигляді фрейма.[46,26,57].

У мовленнєвому аспекті текста виявлення взаємовідносин текстових підсистем припускає, з одного боку, можливість участі окремих елементів дискурса не лише текстономічних і трансфрастичних категорій текста, але й текстемних і глобальних текстових категорій, проходячи повз проміжний рівень, а з іншого боку – можливість виходу глобальних категорій тексту в структуру тексту, минаючи етапи його послідовного розгортання в комуніканті чи / і в дискурсі.[12,53].

Перехід до семантичної просторовості комуніканта, а від неї (або частково минаючи її) – до семантичної просторовості макрознака, вписується у загальні тенденції скачковидних змін в організації системних об’єктів, що передбачають “зняття” попереднього рівня, виникнення і прирощення нової якості – тенденції, що описуються Т. ван Дайком і В. Кінчем за допомогою поняття “каскада”, на відміну від поняття суворої ієрархії.[55,25].

Доповнюючи наведені вище особливості слід підкреслити, що специфіка кожної з них детермінує характерний тип сприйняття текста: через макрознак – розпізнавання, ідентифікація текста, в ході якої наші мовні очікування пристосовуються до особливостей того типу текста, який сприймається саме у даний момент; через комунікант – розуміння, інтеграція текста; через дискурс – його декодування, розшифровка.[12,54].

Аналізуючи вищесказане, слід зазначити, що дискурс – це лише один із рівнів тексту, складної ієрархічної системи, його невід’ємна підсистема, що взаємодіючи з двома іншими підсистемами (макрознак і комунікант), надають тексту цілісності. Розгляд цих двох підсистем ми не вважаємо за доцільне, оскільки це не є нашим завданням. Але потрібно визнати незалежність кожного рівня і його здатність функціонувати лише у тісному зв’язку з іншими.

Характерні риси офіційного та неофіційного дискурсу.