Розгляд дискурсу був би неповним без виділення його видів.Традиційно дискурс поділяють на офіційний та неофіційний. Кожен окремий вид має певні характеристики та особливості, притаманні лише йому. Мова офіційного дискурсу – це мова офіційних та наукових текстів і документів. Офіційний стиль є неоднорідним у своїх маніфестаціях. Способи експресії варіюються в ному в залежності від сфери ділового та наукового спілкування.
Мова точних наук не допускає елементів емоційності, в той час як мова таких гуманітарних наук як історія, літературознавство допускає їх у масштабах, близьких художнім творам письменників-реалістів. Стильовою домінантою викладу в точних науках є точність, стислість, об’єктивність в рамках літературної норми з елементами, прийнятими стильовою нормою даної науки.[9,28] У цьому зв’язку мікробіологія та астрофізика є точними. Вони переважно аналітичні та структурні, займаються побудовою квантитативних моделей і аналізом досвіду для встановлення емпіричної однотиповості.[61,448].
Опозиції між мовою точних наук та поетикою реалізуються на основі літературної норми за наступними параметрами:
| Об’єктивність викладу | Суб’єктивність викладу |
| Інтелектуальна логічність викладу | Образна логічність викладу |
| Вплив висловлювання на інтелект | Вплив висловлювання на чутливе сприйняття, перш за все на уяву. |
Звідси випливають наступні часткові опозиції ознак:
| Відсутність індивідуальної творчості | Наявність індивідуальної творчості |
| Відсутність індивідуального використання слів | Наявність індивідуального використання слів |
| Відсутність індивідуального сполучення слів | Наявність індивідуального сполучення слів |
| Відсутність розвинутих синонімічних рядів | Наявність розвинутих синонімічних рядів |
| Відсутність контекстуальних синонімів | Наявністьконтекстуальних синонімів |
| Відсутність тропів | Наявність тропів |
| Відсутність стилістико-синтаксичних прийомів | Наявність стилістико-синтаксичних прийомів |
Поряд із вище переліченими ознаками, на нашу думку, тексти офіційного стилю характеризуються ще й лаконічністю, логічністю побудови думки у висловлюванні, розраховані на задоволення потреб інтелекту, а не естетичних.
Таке протиставлення є правомірним лише в тому випадку,якщо ми беремо за еталон наукового стилю мову точних наук. Мова офіційних документів має свої особливості, хоча також характеризується стислістю і конкретністю висловлювань, характерними скороченнями й формами-кліше.
Але незалежно від того, чи текст належить до офіційного, чи неофіційного дискурсу, він має свого певного адресата, який обумовлює в тій чи іншій мірі комунікативну природу мовленнєвого твору. Існування і важливість цього фактора визнається багатьма лінгвістами. [2,361;40,9]. Упроблемі вивчення мовленнєвої спрямованості твору є ще багато дискусійних та невирішених питань. Зокрема, нема єдності у визначенні об’єкта спрямованості мовленнєвого впливу, він іменується як “отримувач”, “рецептор”, “реціпієнт”, “адресат”, не виділені його функції в тексті, хоча він безпосередньо є невід’ємною складовою частиною акта комунікації.
Репрезентація фактора адресата забезпечується цілим рядом лексичних, граматичних, символіко-графічних,композиційних та структурних засобів. Крім цього, фактор адресата може імплікуватися й виражатись у загальній спрямованості мовленнєвого впливу для досягнення певного перлокутивного ефекту – інтелектуального чи естетичного впливу.
Усі засоби вираження фактора адресата можна розділити на засоби відкритого і прихованого впливу [26,139] з точки зору офіційного дискурсу, ми ж додамо до цієї класифікації і характеристики аналіз неофіційного дискурсу, виходячи з поданих нею характеристик.
Отже, до факторів відкритого впливу ми відносимо:
а) чітку сегментацію наукового тексту;
б) символіко-графічне оформлення наукової інформації;
в) створення чіткого заголовочного комплекса текста.
До факторів прихованого впливу на адресата ми відносимо:
а) інформативність текста;
б) його цілісність і зв’язність.
Що ж стосується неофіційного дискурсу, то визначення засобів впливу не є таким чітким, як у випадку офіційних повідомлень, але деякі особливості нам всеж вдалось визначити.
На нашу думку, до засобів відкритого впливу належать:
а) відсутність будь-якого символічного оформлення, так як художні тексти не базуються на гіпотезах, конкретно існуючих фактах чи тим більше, не включають у себе будь-які обрахування чи формули. Слово, саме по собі , набагато більше, ніж графік чи символ, воно вимагає суб’єктивного підходу, а отже і особистісної інтерпретації, а для такого виду мислення символи чи графіки не потрібні.
б) що ж до чіткого заголовочного комплексу, то його у такій форміяк він існує у науковому дискурсі, у художньому не знайти, хоча художній дискурс не відкидає заголовків взагалі.
До факторів прихованого впливу на адресата ми відносимо:
а) інформативність, але таку, що несе цю інформацію не на рівні інтелекту й знань, а на рівні почуттів чи суб’єктивного сприймання навколишнього світу. Це інформативність на рівні психіки, а не реальних знань.
б) поєднання на перший погляд абсолютно несумісних елементів, відмова від логіки і будь-яких законів цілісності, хоча й не категорична і не одностайна; наявність абсолютно випадкових та спантеличуючих епізодів у багатьох випадках абсолютно не пов’язані з попереднім і наступним ходом подій.
Для того, щоб проілюструвати вищезгадані моменти, слід, на нашу думку, звернутись до таких прикладів:
An investigation of different language units, their features and phenomena may also be performed with the help of the contrastive linguistic method, which is usually employed to investigate a restricted number of related or non-related languages.[62,12].
Some purely typological methods of contrastive investigation have been suggested…[62,12].
Система особових займенників редукована. Учасники мовленнєвого акту, так би мовити, відсутні у процесі повідомлення, і об’єктивність викладу матеріалу підкреслюється вживанням безособових форм. Для того, щоб зняти елемент суб’єктивності часто вживається перша особа множини займенників,наприклад:
Here we cannot discover any common sources in the original and its translation.[21,11]
Для структури речень характерними є речення двоскладові, поширені, складні, з вираженими засобами підрядності, прямий порядок слів, широке використання засобів логічного виділення, пасивні конструкції,наприклад,
Research articles and other channels of academic communication are sanctioned by a consensus among community members, which both constrains the use of particular discursive forms and authorities permitted variations within them.[61,448].
Будь-який твір офіційного та неофіційного дискурсу є конгломератом різних типів викладу з їх надзвичайно мінливою у залежності від змісту переплетеністю, переходом одного типу в інший. Однак, як би не варіювалися за об’ємом, сполучуваністю один з одним і чередуванням різні типи викладу в масиві тексту, це варіювання завжди є різним у функціональних стилях, що різко протистоять один одному (як це має місце у випадку офіційного та неофіційного дискурсів) і надає ряд ознак, що дозволяють розмежовувати ці стилі. Ці (наведені вище) лінгвістичні ознаки, які відображають лише осоособливості відбору та використання різних типів мовлення у різних функціональних стилях умовно можна назвати характерними лінгвістичними ознаками, на відміну від специфічних лінгвістичних ознак, що належать до однакових типів мовлення (розповідь, опис, роздуми).[43,45,49].
Отже, досліджувані нами матеріали дають нам право зробити слідуючий висновок: у кожній конкретній мові існує певний набір лексичних та граматичних одиниць,, що є характерними для того чи іншого стилю. Аналізуючи оіційний дискурс, очевидним є те, що у даному випадку прагнення до об’єктивного викладу матеріалу викликає більшу в порівнянні з літературно-художнім, неофіційним дискурсом потребу увикористанні пасивних конструкцій,. Імперсональних форм і т. п. Ці засоби надають науковому дискурсу конкретності та логічності. Специфіка ж художнього викладу відрізняється певним чином від вищезгаданої. Неофіційнийдискурс несе інші навантаження і переслідує інші цілі у порівнянні із офіційним.У випадку офіційного дискурсу під навантаженням ми розуміємо навантаження інтелектуальне, яке включає рівень тезурусу реціпієнта. Щож стосується неофіційного дискурсу, то його не можна назвати абсолютно безінтелектуальним, але інтелект відіграє тут другорядну роль. Звідси слідує, що за більшістю параметрів будь-яка сукупність текстів художньої літератури (неофіційний дискурс) буде досить чітко і помітно відрізнятись від текстів офіційного дискурсу.
Отже, у цьому розділі ми намагалися дати загальнгі оцінки і визначити лише характерні ознаки офіційного та неофіційного дискурсу. Аналіз підходів щодо самого поняття “дискурс” дав нам змогу по можливості об’єктивно дати своє визначення останньому. Аналіз дискурсу з точки зору найбільш важливих його аспектів зробив можливим більш глибоко пізнати суть дискурсу. Детальніший розгляд дискурсу та його видів розглянемо у наступних розділах нашої роботи.
Розділ 2
Адресованість в офіційному дискурсі.
Суттєвою (конститутивною) ознакою комунікації взагалі є направленість на адресата, який є обов’язковим структурним компонентом комунікативного акту і являє собою один із основних факторів у текстоутворюючій діяльності адресата. “Будь-яке висловлювання завжди має адресата (різного характеру, різних ступенів близькості, конкретності, усвідомленості тощо), адекватне розуміння якого автор мовленнєвого повідомлення шукає і передбачає.”[4,305].Ми користуємось терміном “адресат”, підкреслюючи свідому направленість мовленнєвого висловлювання до особи (конкретної чи неконкретної), яка може бути охарактеризована, при чому комунікативний намір автора мовлення має узгоджуватись із цією характеристикою [2,358]. Адресованість значною мірою визначає формування задуму інформаційного утворення, розрахованого на конкретний вплив у будь-якому типі дискурсів, іманентною властивістю семантики яких є єдність адресанта і адресата.