ВСТУП
Поняття дискурсу є одним із основних понять сучасної прагматичної лінгвістики та лінгвістики тексту. Сучасні уявлення про дискурс віддзеркалюють увесь хід лінгвістичної науки. У першій половині ХХ століття мовознавство протягом досить тривалого періоду було зосереджене на вивченні однієї з двох діалектично зв’язаних сторін мови – мовній системі, але, починаючи з другої половини 60-х років, центр уваги лінгвістів переноситься на іншу сторону цієї діалектичної єдності – мовленнєву діяльність та її продукт – дискурс, формальні характеристики якого були отримані у 1952 році З. Херрісом.
Хоча проблема дискурсу широко висвітлюється як вітчизняними, так і зарубіжними лінгвістами, таке важливе питання, як адресованість у дискурсі все ще залишається поза межами дослідження.
Наша дипломна робота намагається заповнити цю прогалину, і тому, присвячена проблемі дослідження текстів офіційного та неофіційного дискурсу, що розглядається через призму їх адресованості. З цією метою, у роботі аналізується ті особливості оригінальних текстів художньої літератури, наукових текстів та офіційних документів, які обумовлені специфікою передбачуваного адресата і прогнозованим характером його інтерпретативної діяльності.
Аналіз поняття дискурсу через призму його адресованості є досить актуальним на даний час. Така актуальність зумовлюється зростаючим інтересом до лінгвістичного опису передбачуваного адресата у художній комунікації, а також специфікою адресованості офіційного дискурсу, як однієї із важливих проблем лінгвістики тексту, яка має своїм джерелом “введення у фокус лінгвістики розгляд феномена життя, в центрі якого знаходиться людина з усіма її психічними складовими і станами, формами соціального існування і культурної діяльності”.[2, 3-4]. Додатковим стимулом звернення лінгвістів до проблеми адресованості стало усвідомленнятого факту, що “у породженні мовлення ,-як відмічає Є. С. Кубрякова, виявляються сили, що виходять по суті не від мовця, а від його оцінки стану, знань, розуму,приналежності до того чи іншого соціального стану і т. п. тих, на кого мовлення розраховане”.[24,18 ].
Мета дипломної роботи: виявити особливості адресованості в офіційному та неофіційному дискурсі.
Предмет дослідження: адресованість.
Об’єкт: тексти офіційного та неофіційного дискурсу.
З основної мети випливає вирішення конкретних завдань дослідження:
1. Виявлення характерних рис та відмінностей офіційного та неофіційного дискурсу.
2. Встановлення характерних прагматичних особливостей адресованості в офіційному дискурсі.
3. Урахування фактора адресата в неофіційному дискурсі.
У вирішенні цих завдань ми керувалися методами:дискурсивного аналізу та порівняльним методом.
До офіційного дискурсу ми відносимо наукові тексти та тексти офіційних документів (у нашій роботі це тексти юридичних документів), а до неофіційного – тексти художньої літератури та анекдотичний жанр.
У якості базового у даній дипломній роботі використовується поняття адресованості, як категорії тексту. Такий підхід до моделювання текстової семантики вимагав звернення до більш загальних питань, пов’язаних із самим поняттям “категорія тексту”. Текст розглядається нами як полісистемне утворення, що складається із слідуючих підсистем: макрознак, комунікат, дискурс, що перебувають у постійному взаємозв’язку.До розгляду нами включені також правила, якими регулюється дискурс, що допомагають нам отримати більш систематизоване уявлення про таке явище як дискурс.
Але незважаючи на те, що дискурс трактується нами як системне утворення, ми не ігноруємо таких підходів до нього, як до комунікативної події чи комунікативного процесу.
Розділ 1.
Офіційний та неофіційний дискурс.
Трактування дискурсу в сучасній лінгвістичній науці.
Теорія дискурсу як прагматизованої форми тексту бере свій початок у концепції Е. Бенвеніста, який розмежовував план дискурсу (discоurs) – мовлення, яке привласнюється людиною, яка говорить і план оповідання (recit). Під дискурсом Е. Бенвеніст розуміє “усіляке висловлювання, яке зумовлює наявність комунікантів: адресата, адресанта,а,також, наміри адресанта певним чином впливати на свого співрозмовника”.[7, 276-279 ].
Усучасній лінгвістиці поняття дискурсу трактується неоднозначно. Для визначення нашого розуміння дискурсу всі існуючі підходи можна звести до наступних.
1. Дискурс визначається через текст або текст через дискурс .
2. Дискурс розуміють як когнітивний процес, пов’язаний із творенням мовленнєвої поведінки.[24].
3. Дискурс розглядається як послідовність взаємозв’язаних висловлювань, об’єднаних спільністю цільового завдання.[34 ].
4. Дискурс визначається як засіб бесіди та мислення, які, як і жанри можуть ставати ритуалізованими.
5. Дискурс тлумачиться як мовленнєве утворення, одиниця вищого, ніж речення, рівня.[66 ].
6. Дискурс розглядається як форма мовленнєвого спілкування, яка передбачає взаємозв’язок між мовцем та слухачем, як міжособистісна діяльність.
7. Дискурс розуміється як складна комунікативна подія. [2;14].
8. Дискурс тлумачиться як соціолінгвістична структура, яка твориться адресатом у конкретних комунікативних, соціальних та прагматичних ситуаціях.[36].
У рамках першого підходу спроба визначити текст через дискурс або дискурс через текст приводить до визначення первинності тексту/дискурсу. Так, В. О. Звєгінцев розуміє дискурс як елементарну одиницю тексту, тобто складне ціле або змістовну єдність, що вирізняється на рівні мови і, як правило реалізується у вигляді речень, пов’язаних між собою смисловими зв’язками.
Однією з вартих уваги рис тексту є те, що його інтерпретація здіснюється через речення, при чому речення розглядаються як члени дискурсу. Наявність змістовної надбудови, спроможної з’єднати окремі речення в єдине ціле і призводить до утворення зв’язного тексту або дискурсу. Смислова інтерпретація зв’язності дискурсу є причиою схеми розгортання тексту.
Б. А. Зільберт стверджує, що текст – одиниця мовлення, явище системи комунікації, тобто явиище соціально-мовленнєвого рівня. Фактично, текст ототожнюється з дискурсом і розглядається як комунікативна одиниця, де мовні елементи і структури використовуються для реалізації певних комунікативних цілей, задач і установок..
В. В. Красних зробив спробу поглянути на дискурс з точки зору когнітивних структур, які лежать в основі мовної компетенції. На протилежність В. О. Звєгінцеву, текст(за В. В. Красних) є “елементарною( тобто базовою, мінімальною та основною) одиницею дискурсу” – явищем не тільки лінгвістичним, а й екстралінгвістичним. Текст володіє формально-змістовою структурою, яка допомагає вичленити його в дискурсі. Текст є продуктом як мовлення, так і мислення, продуктом, який вперше з’являється в момент породження його автором і може переживати наступні переродження при сприйнятті його реціпієнтом. На формування концепту тексту здійснюють вплив два фактори: ситуація та індивідуальний мовний простір автора.
На мотивованість дискурсу вказує В. Кох, на думку якого дискурс – це “будь який текст ( або частина тексту ), в якому є ознаки одного й того ж конкретного мотиву.
О. Т. Ішмуратов ототожнює дискурс з певним видом тексту. Так, дискурс – це текст, який містить міркування, тобто текст, в якому фіксується певний хід думки, а комунікативний дискурс – це текст, що містить взаємозалежні судження деяких суб’єктів.[15,171].
Англійські дослідники Р. Ходж та Дж. Кресс розглядають текст і дискурс як такі, що доповнюють один одного, акцентуючи при цьому або соціальний, або мовний рівень.
Дискурс трактується як складне комунікативне явище, що включає в себе соціальний контекст, інформацію про учасників комунікації, знання процесу продукування та сприйняття текстів. Дискурс за Т. ван Дейком,-це складна комунікативна подія,”суттєва складова соціокультурної взаємодії, характерні риси якої – інтереси, цілі та стилі.[14].
Н. Д. Арутюнова визначає дискурс як “зв’язний текст у сукупності з екстралінгвістичними, соціокультурними, прагматичними, психологічними факторами; це – текст, узятий в аспекті подій; мовлення, що розглядається як цілеспрямоване соціальне явище, дія, як компонент, що приймає участь у взаємодії між людьми і механізмах їх свідомості. Дискурс – це мовлення, занурене у життя.”[2].
Дискурс також розуміється як текст,”представлений у вигляді особливої соціальної даності”.[42,44] і ”утворений в результаті мовленнєвої діяльності представників певної лінгвокультурної спільноти, який розглядається у сукупності його лінгвістичних параметрів та соціокультурного контексту”.[45,262].
Отже, аналізуючи все вищесказане, ми можемо зробити слідуючий висновок: хоча теорія дискурсу вже досить тривалий час опрацьовується і досліджується вченими-лінгвістами, загальновизнаного підходу та універсального визначення поняття “дискурс” ще досі не існує. Воно (поняття) розглядається з точки зору найрізноманітніших аспектів: і як комунікативний процес, і як текст, і як система, і як комунікативна подія. Але , не дивлячись на те, що всі ці підходи і базуються на різноманітних рисах та харектеристиках, вони не виключають одне одного. Тому, на базі вищенаведеної інформації ми вважаємо за доцільне спробувати дати узагальне визначення дискурсу. Дискурс – це комунікативна подія,що обумовлюється взаємозв’язком між мовцем та слухачем і передбачається мовленнєвою поведінкою останніх.
Основні характеристики дискурсу.
Дискурс розглядають і як підсистему текста. У нашій роботі ми будемо досліджувати дискурс як одну з підсистем (макрознак, комунікант, дискурс) у просторі текста. Текст – більш загальне поняття, ніж дискурс. Дискурс – це “мовлення, занурене у життя”, тому термін “дискурс”, на відміну від терміна “текст”, не застосовується до древніх текстів, зв’язки яких із живим життям не відновлюються безпосередньо. Якщо під текстом розуміють “абстрактну, формальну конструкцію, то під дискурсом – різні види її актуалізації, що розглядаються з точки зору ментальних процесів і в зв’язку з екстралінгвістичними факторами.” [2,136-137]. І, якщо дискурс – категорія, яка постає як особлива соціальна даність, то текст – категорія, яка належить і черпає свої сили у мовній сфері. Як про дискурс можна говорити про текст оповідання, вірша, виступу, але цього не можна сказати про текст вправи з граматики, яка є набором речень, правила, що ілюструє якесь граматичне явище. Дискурс – це текст, що містить роздуми, тобто текст, у якому фіксується деякий хід думок.[15,171]. Більше цього, дискурс можна уявити як таке складне комунікативне ціле, у якому мовлення – осмислені роздуми, представлені у вигляді тексту і звернене до іншого, виступає у єдності об’єктивних та суб’єктивних сторін, а знання, об’єктивуючи інтерсуб’єктивний досвід, замкнуте на суб’єкт комунікації і включає інтенційні структури останнього.[16,121-127].