Вступ .
Український народ завжди підтримував тісні взаємостосунки зі своїми сусідами. Ще в язичницькі часи наші пращури звертали увагу на Близький Схід, де в розквіті були астрономія, математика, медицина і література. Туди їздили наші дипломати, купці, допитливі мандрівники. Вони привозили на Україну ювелірні вироби, математичні приладдя, лікарські рецепти і, не менш цінне, - народну творчість у вигляді притч, казок, прислів’їв. Усе це стало невід’ємною частиною української культури.
Фольклор україни теж емігрував на Близький Схід. До нас приїжджали з неабияким зацікавленням, занотовували цікаві факти з життя нашого народу, його історії, побуту та культури.
Відвідавши україну в 1652році, антіохійський патріарх Павло Алепський писав, що по всій землі козаків усі вміють читати, знають порядок служби божої та церковні співи, а священики навчають сиріт і не дають їм тинятися неуками.
Великою мірою на дослідження відносин Україна-Схід вплинув великий сходознавець Агатангел Юхимович Кримський. У своїх фольклористичних дослідженнях про культуру сходу, зокрема про народну творчість, вчений дійшов висновку, що в культурному житті мусульман та християн дуже багато спільного, і що простий народ ніколи не проводив чіткої межі між різними релігіями. Іслам визнає багато святих людей Старого та Нового завіту. Старозавітні патріархи Аврам, Мойсей, Ісайя та інші - вважаються божественними пророками і в мусульман. Іса, тобто Ісус, - теж є для них великим пророком (але не богом).
Отже, ми можемо говорити про тісні взаємостосунки між Україною та Близьким Сходом. А як щодо взаємодії літератур, зокрема усної народної творчості, в наш час?
Для кожного народу усна народна творчість - цінний набуток. В ній знайшли втілення найзаповітніші мрії, помисли, сподівання багатьох поколінь. Серед розмаїття фольклорних видів і жанрів одне з найпомітніших місць займає казковий епос, який виник і розвинувся на основі тисячолітньої трудової і суспільної діяльності людей.
Казки досить повно й історично правдиво відображають шлях розвитку людини. В них яскраво висвітлюються ознаки матеріалістичного мислення людей, їхнє прагнення максимально пізнати навколишній світ, удосконалити знаряддя праці.
В історії будь-якого народу казка відіграла важливу роль у розвитку писемності, вплинула на багато жанрів художньої літератури (пригодницький роман, повість , новела, байка і таке інше).
Щодо української казки, то про неї існує велика кількість літератури, і, бодай раз в житті, кожен з нас тримав книгу “українські народні казки”.
Вище зазначалося про те, що взаємозв’язки літератур, культур України та Сходу існують. Я ж поставила собі за мету дослідити взаємини української народної казки та східної, зокрема перської народної казки.
Почну з того , що усна народна творчість Ірану дуже різнобарвна й багата. Здавна перси полюбили казку – ще великий Фердоусі (Хст.), автор відомого іранського епосу “Шахнаме”, залучив до своєї поеми багато казкових та легендарних сюжетів.
Іран – дуже багата казками країна, які з давніх-давен були розповсюджені не тільки в самому Ірані, а й великою мірою вплинули на фольклор та літературу багатьох країн, в тому числі й європейських. Але перські казки набагато гірше вивчені, ніж казки сусідніх країн, наприклад Турції та Індії, та фольклористи справедливо вважають , що підготовка наукового довідника по Ірану - одне з важливих завдань сучасного казкознавства. Навряд чи можна сподіватися на швидке вирішення цього питання - польові записи казок в Ірані проводилися епізодично, в основному європейськими вченими, і лише недавно самі перси почали досить серйозно займатися своїм фольклором.
Великою допомогою у цій справі буде вивчення фольклору інших народів, що розмовляють перською мовою і, в першу чергу, таджицького. Зараз в Душанбе обробляється величезний архів таджицьких казок, які зібрали вчені Таджикистану, а публікація цих матеріалів буде важливою подією у вивченні фольклору Ірану.
Основна мас перських казок має усне походження, їх розповідають у колі родини, їх виконують на площах, базарах і в кав’ярнях. Але досить значну кількість казок і анекдотів було вже давно записано самими персами та іншими народами, які входили до складу середньовічного халіфату, і ці казки, що також не досить добре вивчені, донесли до нас рукописи, які зберігаються в різноманітних сховищах багатьох країн.
Але збирання та публікація казок в Ірані почалися порівняно нещодавно. Як відмічав Є.Е.Бертельс майже усі записи казок в кращому випадку сягають кінця минулого століття. До того ж цих записів видано дуже мало. Лише в 30-роки з розвитком нової перської художньої літератури та національного літературознавства, зросла зацікавленість у збиранні та публікації творів усної народної творчості.
В 1931 році редактор газети “Насіме саба” Кухі Кермані видав невеличку збірку селянських народних пісень, так званих фахлавіят, що складалися з чотирьох напіввіршів (месра). Через 7 років він опубліковує нову збірку селянських пісень, яка за об”ємом була значно більшою і називалася “Сімсот селянських пісень Ірану”.
Цікавлячись піснями , Кухі Кермані під час своїх мандрівок по Ірану звертався і до народних казок.
В 1936 році він опубліковує в Тегерані деякі з них під назвою “Чахарда асфане аз асфанехає Іран” (“чотирнадцять селянських казок Ірану”).
Велика заслуга у вивченні та збиранні перського фольклору належить майстрові іранської новели Садеку Хедаяту.
В 1931 році він видає збірку народних віршів, пісень, загадок, ігор і називає її “Аусане” (“Казки”). В передмові до збірки Хедаят закликає людей приділяти якомога більше уваги збиранню, вивченню творів усної народної творчості.
З великою любов”ю Хедаят збирав народні казки. Частина з них - “Пан мишка”, “Шангул і Мангул”, “Каміння терпіння” - вперше була опублікована в тридцятих роках в тегеранському журналі ”Маджалете мусікі” (“Музичний журнал”).
Садек Хедаят уважно вивчав, обробляв та готував до програми по радіо записи казок, що надходили з різних куточків країни.
У зв”язку з демократизацією країни та поширенням передових ідей в перській літературі та літературознавстві в 40-х роках значно зросла зацікавленість у вивченні усної народної творчості.
Визначною подією в матеріальному житті Ірану слід визнати появу однієї за іншою трьох збірок перських народних казок (1945-1949), які зібрав відомий іранський казкар Мохтаді Собхі. він же вперше видав збірку казок-легенд про Абу-Алі Сіна - великого філософа і лікаря середньовіччя.
Зараз формою казки користуються і сучасні іранські письменники. Характерною в цьому відношенні є збірка розповідей Насера Хедаяра ”Аввалін барг” (“Перший лист”),яка була видана в Тегерані в 1956 році. Вони постають перед нами у вигляді казок про тварин, ці розповіді, як пише сам автор у передмові, -“правда про наше з вами життя. Правда зрозуміла та чітка, розповіді про страждання, створені у формі казки, щоб звернути увагу на біль, заспокоїти, і, можливо, вилікувати їх.”1
Цікавість до запису й обробки казок давно прокинулася в країнах ісламу. Є відомості про те, що вже в кінці VII - на початку IX століття в Арабському Халіфаті (750-1258), до складу якого входив і Іран, великої популярності набули два види казок:
- так звані “хурафат”, або незвичайні історії про чарівні події;
- та “асмар” –нічні розповіді, які розповідалися вечорами для розваги .
цікаво, що ці казки записувалися, а перські перекладалися арабською.
Російською мовою перські казки почали перекладати давно, але кращі переклади було опубліковано за радянського часу.
В першу чергу слід відзначити збірку казок, зібраних та перекладених відомим іраністом А.А. Ромаскевичем. Він доповнив видання цікавою статтею про перські казки2.
В 1956 році А.З. Розенфельд опублікувала переклади перських казок, які були записані та зібрані іранським збирачем Собхі3. У передмові дана характеристика іранських видань казок, які побачили світ з 1930 по1946 роки.
В 1958р. А.З. Розенфельд видала ще одну книгу перекладів перських казок, в основу якого лягла третя збірка, випущена в Ірані теж Собхі в 1949р.4
В цьому ж році вийшли перські казки, перекладені з різних джерел Р.Алієвим, А.Бертельсом та Н.Османовим.5
Окремі казки публікувалися в різноманітних збірниках6 та періодичних виданнях.
1..Насер Хедаяр. Аввалін барг.-Тегеран,1956.-С.7.
2..Персидские народные сказки. Подбор, перевод и вступительная статья А.А Ромаскевича. - М.-Л.,Academia, 1934.
3..Персидские сказки. Предисловие и перевод А.З Розенфельд. - М., ГИХЛ, 1956.
4.. Персидские народные сказки. Перевод и предисловие А.З Розенфельд.- Ташкент, ГИХЛ УзССР, 1958.
5. Персидские сказки. Перевод Р.Алиева, А.Бертельса, Н.Османова.- М.,1958.
6.. Плутовка из Багдада. Перевод Ю.Борщевского, Н. Османова, Н.Туманович.- М., ИВЛ,1963.
· Загальні поняття про перську народну казку. Казкарі Ірану.
Звичайними термінами, якими зараз називається в персії казка, є “киссе”(повість, розповідь), або “накль”(легенда), звідки розповідачів творів називають “киссе-хон”(співець, декламатор) або “наккаль”(передавач).
Професіонали розповідачі майже завжди належать до малозабезпечених прошарків населення. Серед них часто трапляються ремісники та дрібні торгівці, деякі з них теслярують або займаються столярством, інші торгують овочами на базарі, треті займаються плетінням шкарпеток.
Усі вони користувалися в очах суспільної думки феодальної Персії відомою долею прихильнолсті, і дехто з них, хто найбільш обдарований, досягав відомості при шахському дворі, і вважався придворним казкарем (наккаль-баші).
У переважній більшості випадків він був грамотним, письменним та начитаним, і тому дуже часто казкар ще до величезної кількості казок, які він отримує усним шляхом, приєднує деякі епізоди з літератури.