УДК 811.161.2’373.2
Т.П. Беценко (Сумський педагогічний університет)
ОНОМАСТИЧНИЙ ПРОСТІР УКРАЇНСЬКИХ НАРОДНИХ ДУМ
У статті розглядаються особливості функціонування ономастичних одиниць в українських думах - самобутніх зразках народної творчості нашого народу. Зокрема, викликають інтерес різні види топонімів (ойконіми, ороніми, гідроніми та ін.), антропоніми (агіоніми, андроніми) як певні складники мовної системи, що фокусують в собі різні часово – просторові, ідейно-змістові, художньо – естетичні комплекси.
Увага зосереджена на систематизації та семантико-стилістичному аналізові названих одиниць у структурі поетичного тексту.
Українські народні думи, належачи до творів фольклорних і яскраво вирізняючись з-поміж інших зразків цього жанру багатьма тільки їм притаманними ознаками, характеризуються своєрідним ономастиконом, який, окрім того, що надзвичайно багатий за своїм кількісно-виражальним складом, виявив ще й певну специфіку, пов’язану з системою художньо-образних символів.
Своєрідність функціонування ономастичних одиниць у названих творах вбачається насамперед у певній виокремленості кола власних найменувань, що введене у словесну тканину: використовуються власні найменування не довільного, художньо вимисленого, безпідставного жанру з погляду інформаційної точності повідомлюваного тощо, а такі, що зіставлювані з окремими документальними подіями, постатями, зафіксованими в ході історичного розвитку. Фактично, власні найменування (у даному випадку ті, що виявлені в українських думах) є відправними точками певної доби, епохи, а отже – знаками національної пам’яті, яка сягає різних рівнів людської життєдіяльності: релігії, етики, естетики, мови, історії, культури...
Частотність функціонування власних назв, їх значне поширення в думах особливо помітне. Проте тут, поряд з чистою інформативністю, тяжінням до точності описуваних подій, простежується використання названих одиниць з власне художньо-образним задумом: часто досягається шляхом багаторазового повтору в контексті думи однойменних одиниць (напр., у думі “Богдан Хмельницький і Василь Молдавський” м. Чигирин уживається 2 рази, м. Сороки – 6 раз, м. Січава- 2 рази) своєрідна акцентуація на важливих моментах, спостережених у ході боротьби і відображених таким чином у поетичних творах героїчного змісту.
Чітка окресленість власних найменувань (насамперед, топонімів і антропонімів) виявляється в тому, що всі найменування , як правило, не вигадані, а такі, що реально й документально зафіксовані. Окрім того, вони позначають назви об’єктів і осіб історично значущих. Таким чином, їх уживання обумовлене насамперед точністю, достовірністю, правдивістю інформації, що подається. Можна сказати, що в даному випадку власні найменування, виконуючи свою первинну функцію, – інформативно-національну, створюють інформаційне поле. Наприклад, згадка в тексті думи “Втеча трьох братів з города Озова, з турецької неволі” Савор-могили вже свідчить про подальший хід подій, зокрема вказує на трагічний кінець, адже могила асоціюється зі смертю:
Про теє промовляв,
До Савор-могили прибував,
Од голоду, ран знемагав,
Під Савор-могилою спочивав.
В той час сизі орли налітали...
...................................................
...................................................
За час за годину Богу душу оддав.
[2, 156-157]
Звичайно, ономастичні одиниці в тексті поетичних творів не позбавлені емоціонального змісту, що є закономірним явищем. Художньо- зображальне, естетичне наповнення власних найменувань в українських думах – це вторинна функція названих одиниць, їх емоційно – експресивне, художньо–образне поле, що ґрунтується на сприйнятті цих лексем як певних символічних знаків (Запорізька Січ – символ козацької слави, мужності, нескореності, героїзму та ін., Дніпро – символ України, Чигирин – символ гетьманської влади).
Проте часом важко визначити, яка функція – інформативно-довідкова чи художньо-зображальна буде домінуючою: наприклад, коли текст думи фіксує антропонім Богдан Хмельницький. Не викликає сумніву, що це ім’я завше сприймалося українцям з вираженими позитивними емоціями, які обумовлені життєвою позицією цього ватажка повстанців, його діями, вчинками і прагненнями, скерованими високими патріотичними почуттями. Позитивні емоції, можемо стверджувати, були домінуючими: досить назвати це ім’я (навіть в тексті думи) і не подавати детальних описів його дій, вчинків, - і текст одразу набере певної емоційної тональності, адже ім’я цього героя ще за часів його життя є символом мужності, патріотизму, любові до народу України. Те, що Богдан Хмельницький - гетьман-ватажок, сприймається на другому плані, хоча цей, так званий другий план, і породив первинний емоційний фон, який домінує у сприйнятті цієї лексеми – власної назви.
Таким чином, ономастична одиниця передає подвійний заряд – художньо-естетичний і інформаційно-довідковий.
Отже, ономастичний ряд як такий з усіма його особливостями і визначає оригінальність цих творів. Іншими словами, самобутність дум прослідковується вже на прикладі ономастичного простору.
Найпродуктивнішими з-поміж ономастичних одиниць виступають топоніми. Кожен топонім, уживаний в думах, іменує певний (такий, що реально існував чи існує) географічний об’єкт. І в творах цього жанру народнопоетичної творчості на перше місце ставляться географічні об’єкти, а не самі по собі слова-топоніми. Наприклад, функціонування в думі “Плач невільника в турецькій неволі” [2,c.101-102] назв пристань Козловська, город Царьград, Червоне море, Чорне море слугує називанню об’єктів, які мають надзвичайну вагу для правильного, точного і повного розуміння оповіді: в XV-XVII ст. в Козлові (на Козловській пристані) був великий турецький базар, на якому продавали невільників; Царьград – турецьке місто; Червоне море та Чорне море асоціювалось з чужиною (отже, неволею)-з арабського та турецького землею – таким чином, знаючи це, не важко зрозуміти, чому бідний невольник згадує ці назви:
То не знатиме отець, либонь матерь,
У которої каторзі шукати:
Чи у пристані Козловської,
Чи у городі Царьграді на базарі,
Будуть ушкали, турки-яничари набігати,
За Червоне море у арабськую землю запродати...
[2, 101]
У іншому випадку стає зрозумілим, чому саме топонім Кодима долина виноситься у заголовок думи: “Смерть козака в долині Кодимі”. Відомо з історичних джерел, що в Кодиній долині дуже часто проходили сутички з татарськими завойовниками. Тому саме це місце заслуговує на особливу увагу, яке так відчайдушно проклинає “козак простріляний, порубаний”, що перший раз тут “коня вороного втеряв”, другий раз –“товариша сердечного”, а третій раз-сам голову козацькую покладає. При цьому топонім Кодина долина набуває символічного значення і виступає синонімом до поняття смерть.
Знаючи, що город Килія – це місто, розташоване в Одеській області, яке в 1484р. захопила Туреччина і побудувала там укріплення –свій опорний пункт в гирлі Дунаю, стає зрозумілим, чому “Ой десь, ой десь за Килимом–городом козаченько гуляє, А з Килима–города татарин поглядає” [ 72]. Фактично, цим самим вказується на місце сутичок. А текст думи “Козак Голота”, часто фіксуючи топонім Килія, засвідчує значущість цього топографічного об’єкта як військового укріплення для тодішнього розгортання подій.
Топоніми як найчисельніші одиниці в думах представлені хоронімами: Украйна [с.167, с. 224,с. 231 та ін.], Туреччина (Турещина) [с.158, с.162, с.212, с.221], Брацлавщина [с.434], Білограбська земля [с.389], Вінниччина [с.с.434], Запоріжжя [с.248, с.312, с.315 та ін.], Карпатська Украйна [с.426], Польща [с.276, с.422, с.423], Грабська земля [с.386, с.388, с.393 та ін.], Поділля [с.434], Подністров’я [с.434] , Полтавщина [с.434], Прикарпаття [с.426], Чорномор”є [с.170], підгрупу цих топонімів утворюють природні хороніми, як-от: луг Базавлуг [2, 86], долина Кодина [2, 99,100], долина Кайнарська [79], Черкес-долина [2, 243, 245, 255], Черкень-долина [2, 224]; ойконімами(комонімами і астіонімами): Азов (Озов) [с.150, с.157, с.163, с.164 та ін.], Біла церква [с.263, с.267, с.271 та ін.], Богуслав [с.123,с.125 та ін.], Боровиця [с.260], Брайлов [с.237], Кам”янський Поділець [с.278], Кефа (Кафа) [с.135, с.141, та ін.], Килим-город [с.72-74], Килия [с.72, с.73, с.75 та ін.], Козлов [с.119, с.120 та ін.], Корсунь [с.224, с.231, с.246 та ін.], Крилов [с.232, с.236, с.337, с.247 та ін.], Кумейки [с.260], Мерефа [с.295, с.296], Пирятин [с.385, с.387, с.396], Ситники [с.277], Стеблів [с.277], Суботів [с.292], Сучава [с.279, с.281], Тор [с.295], Трапезунд [с.135, с.136, с.140], Цареград [с.101, с.102, с.104 та ін.], Черкаси [с.224, с.226, с.229, с.231 та ін.], Чигирин [с.254, с.262, с.263 та ін.], Ясси [с.279, с.281]; гідронімами, літонімами: Семенів Ріг [с.79]; пелагонімами: Чорне море [с.98, с.101-104, с.106-110 та ін.], Червоне море [с.101, с.103], Азовське море [с.424, с.427], Сиваш [с.427], потамонімами: Базавлуг [с.82, с.86, с.87], Буг [с.284], Вісла [с.287, с.289, с.434], Вітка [с.72], Волганка [с.221, с.223], Дніпро [с.83, с.86, с.147 та ін.], Дністр [с.167, с.169, с.223 та ін.], Дон [с.311, с.423, та ін.], Дунай [с.258, с.324 та ін.], Жовті Води [с.276, с.282, с.434], Кодима [с.99, с.100], Полтавка [с.169], Прут [с.276], Рось [с.259], Салтанка [c.166,167,218], Самара [с.89-97,153 та ін.], Сула [с.261], Супай(Супонь)[с.261], Ташлик [с.294], Хортиця [с.258]; гелонімами: болото Супій [с.261]; інсулонімами:Крим [с.426,427], Тендра [с.135,147,398]; дромонімами:Муравський шлях [с.152,156,185 та ін.]; оронімами:Осаур-могила (Савур-могила, Савір-могила) [с.171], Саура-могила [с.152], Осавур-могила [с.167,169], Савор-могила,Загребельна могила [156,186].
Майже всі топоніми в думах, що є прикметою цих творів, подаються приладковим словосполученням: як правило, до власної назви додається родове поняття: болото, луг, долина, город, село. Така конкретизація зумовлена припиненням якнайточнішої передачі інформації, визначенням точної локалізації описуваних подій, підкресленням значущості того чи іншого об’єкта у томі опису тощо.
Антропоніми дещо поступаються щодо частотності вживання перед топонімами. Проте їх функціонування також специфічне: переважає насамперед ????????????, ???????????, реальність зображуваного, що переплітається з возвеличенням -оспіванням чи (значно рідше) осудом, зневагою тієї чи іншої дійової особи, яка виноситься в епіцентр поглядів, подій з усіма своїми якостями.