Практичне значення отриманих результатів. Основні положення та пропозиції розроблені за результатами магістерського дослідження, доведені магістрантом до рівня методичних розробок і практичних рекомендацій. які можуть бути широко й ефективно використані в органах державної влади щодо ініціювання та запровадження антикризових програм , а також при вивченні дисциплін у вищих та середніх навчальних закладах економічного та управлінського профілю.
Розробки магістранта, які стосуються програми поетапного визначення та виведення України із кризи, а також їх практичне застосування допоможуть органам державної влади вирішити проблему корупції, збільшити повагу суспільства до законів, збільшити ефективність роботи уряду й подолати економічну та політичну кризи та вивести економіку України на новий європейський рівень.
Особистий внесок слухача. Магістрант самостійно сформулював й обґрунтував наукові положення, висновки та пропозиції діяльності органів державної влади щодо ініціювання та запровадження антикризових програм. У магістерському дослідженні науково обґрунтовані власні ідеї та підходи. які були викладені магістрантом в творчих роботах та аналітичних записках, зроблених під час навчання в Національної академії державного управління при президентові України. Внесок магістранта був не повний, якщо б йому не допомогли науковий керівник Івакін Едуард Олександрович та викладачі кафедри державного управління і менеджменту Національної академії державного управління при Президентові України.
РОЗДІЛ 1.
1.1 Історичний погляд на діяльність державних органів в Україні.Зарубіжний досвід державного управління
З моменту проголошення незалежності в Україні виникла очевидна невідповідність між потребами соціально-економічного розвитку країни в процесі запровадження механізмів соціально-ринкового господарства, державної розбудови на основі застосування принципів поділу влади, децентралізації і самоврядування з одного боку, та існуючою системою "всевладдя Рад" – з другого. Ця невідповідність набула характеру хронічного політичного протистояння між всіма суб'єктами політичного процесу. Отже, весь цей період в українському суспільстві відбувалася боротьба ідей, політичних поглядів, позицій кланів і особистостей, боротьба між владою, уособленою Президентом України і опозиційними силами, між гилками виконавчої, законодавчої та судової влади, центральної виконавчої влади та її регіональними представниками (назви фракцій, політичних партій та прізвища лідерів я не вказую навмисно аби хтось з їх прихильників не вважав себе забутим або ображеним).
По суті, всі ці роки український народ знаходився в стресовому стані, очікуючи перемоги правди, чесності, свободи, сподіваючись на наближення до справжнього громадянського суспільства (громадянський – прикметник від громадянин. Громадянин – особа, що належить до постійного населення якої-небудь держави, користується її правами і виконує обов'язки, встановлені законами цієї держави [18 с.199]). Проте раз за разом отримував невиконані обіцянки та зазнавав духовні і матеріальні збитки.
Починаючи від 1990 року й по теперішній час всі учасники політичного протиборства з самого початку діяли за класичним рецептом – "владу не віддають, владу беруть!". Від того всю історію сучасної української державності можна вважати історією боротьби за владу, точніше – за головні державні посади – Президента, голови Верховної ради, Прем'єр-міністра, генерального прокурора, міністрів. На цьому фоні всі інші колізії, наприклад, щодо демократизації влади, її децентралізації, або судової, бюджетної та податкової реформ, сприймалися і сприймаються суспільством як другорядні, розв'язання яких залежало й виписувалося з повноважень віщої влади, тобто, були похідними від неї.
В свій час, в стартовий рік свого другого президентства Л.Д. Кучма наголосів, що відтепер в Україні починається нова ера демократичного процесу і країна переходить від стратегії виживання до стратегії розвитку[55 с.2-7]. Його прогнозам не судилося бути виправданим. Саме в цей період в суспільстві загострився цілий комплекс проблем, названий політичною кризою. Ось він:
1. Верховна Рада (скандали, бійки, образи, боротьба за крісла);
2. Президент і парламент – протистояння. Президент і Уряд – перманентні кризи;
3. Президент і суспільство – "Україна без Кучми!", "Повстань Україно!";
4. Епопея з Генеральними прокурорами;
5. Ющенко, Мороз, Симоненко, Тимошенко, Янукович;
6. Резонансні вбивства політиків, бізнесменів, журналістів;
7. Плівки майора Мельніченко;
8. Україна і ЄС, СНД, ЄЕП, НАТО – дуалізм і непослідовність;
9. Міжнародні скандали – продаж зброї у Македонію, Китай, Грузію, "кольчужний скандал", знешкодження ізраїльського літака, Склинівська, Новобогданівська і регулярні шахтарські трагедії;
10.Україна – Росія (нафта, газ, взаємні обвинувачення) тощо.
Накопичення та загострення всіх цих проблем призвело до того, що вони. певною мірою, стали передвісниками подій грудня 2004 року, які увійшли в нашу історію під назвою "помаранчева революція".
На думку багатьох науковців [14; 17; 20; 21; 27; 30; 31; 32; 34; 37; 50; 52; 53; 54; 58; 59] починаючи з грудня 2004 року Україна кардинально змінилася. Ознаками цього вважається демократично обраний Президент України, початок проведення політичної реформи, відкриті і чесні вибори в парламент в березні 2006 року, налагодження певного діалогу між різними політичними силами країни, спроби вийти на цивілізовані форми співпраці інститутів Президента, Верховної Ради і Кабінету Міністрів України. Можна продовжити цей перелік і вписати ще немало демократичних досягнень, але звертаючись до вищевикладеного списку проблем кожен з нас без зайвих зусиль може побачити, що більшість перерахованого в ньому залишається актуальним і зараз, а деякі й набули значно гострішого суспільно-політичного значення. Отже, навряд чи варто в теперішній ситуації похвалятися якими окремими, з точки зору діяльності органів державної влади щодо ініціювання та запровадження антикризових (та й любих взагалі) програм, локальними успіхами, бо рішучого перелому , той самої духовної революції (Вірю! Знаємо! Можемо!) і задекларованого стрибку у світ свободи від минулого, так поки не відбулося.
Очевидно, в своєму намаганні якомога швидше відхреститися від свого соціалістично-тоталітарного минулого і статусу республіки у складі колишнього СРСР та проголосити себе відкритим демократичним суспільством західного зразка, наші політичні еліти, органі державної влади та й ми разом з ними дещо помилилися.
На цей час Москва втратила важелі реального впливу на еліти колишнього СРСР, оскільки російські пріоритети є важкозрозумілими для самих росіян. Європейський Союз цілеспрямовано консолідує потенціал Старої Європи, використовуючи імпульс державотворення колишніх сателітів Кремля. Азійський світ зберігає традиційні етноконфесійні орієнтації, гуртується та займає позиції Китаю, Японії та Саудівської Аравії.
Ключовою характеристикою російської економічної системи залишається її орієнтація на використання сприятливої експортної кон'юнктури для сировинних галузей. Головною пересторогою на шляху російської економіки до постіндустріального світу є вкрай незначні внутрішні інвестиції в наукоємкі сектори національної економіки.
Значна частина експортного виторгу у 2007 році (близько 45 з 304 млрд. доларів) "осіла" у Стабілізаційному фонді [34, с.34]. Майже 60% реалізованих в Росії науково-дослідних розробок фінансувалися державою (в країнах ЄС – менше 30%). Суттєвим є відставання Росії за кількістю наукових публікацій на душу населення (2-3 рази менше ніж у Польщі, Індії, Бразилії та Південній Кореї, у 6 разів менше ніж в Німеччині та Іспанії). Після розпаду Радянського Союзу катастрофічно впала кількість запатентованих росіянами винаходів та відкриттів. Наразі кількість патентів на душу населення в Іспанії приблизно у 10 разів більша ніж в Росії, в Південній Кореї – в 60 разів, в Німеччині – в 100 разів [34, с.37].
Вище політичне керівництво Російської Федерації останнім часом дуже обережно становиться до залучення іноземних інвесторів в розробку нових родовищ вуглеводів, до того ж з огляду на логіку російської економіки ми бачимо:
- 1999-2001 рр. основним завданням Путіна було виведення країни з фінансової кризи – було збалансовано грошову політику, припинилися неплатежі;
- у 2001-2003 рр. було здійснено структурні реформи (використовуючи високі світові цини на нафту); знижено ПДВ, зменшена кількість податків, впроваджено 13%-ний податок на доходи фізичних осіб, в цілому податкове навантаження зменшилося на 5-5,5%;
- 2003-2004 роки Путін присвятив урегулюванню відносин з великим бізнесом;
- 2005-2007 роки характеризувалися посиленням ролі держави в економіці й спробам зробити бізнес соціально відповідальним.