2.1 Розробити плани роботи без залучення додаткових фінансових ресурсів (пролонгація строків сплати заборгованості, самофінансування, лізинг, продаж неефективних активів і придбання нових під ефективні нечутливі до кризи виробництва тощо);
2.2 Із залученням інвестицій (фінансова допомога, позики, які мають державне значення - державні кредити \ фінансова допомога);
2.3 Оптимізація податків (наприклад, висока інфляція поточного року дозволяє провести суттєву індексацію вартості основних фондів, за рахунок чого в наступному році можна буде економити при сплаті податку на прибуток);
2.4 Невідкладне скорочення витрат (у тому числі оптимізація персоналу);
2.5 Розробка дієвих заходів економії всюди і у всьому (конкретно для кожного міністерства, відомства, центрального органу виконавчої влади, персоналу тощо);
2.6 Затвердження заходів по енергозбереженню;
2.7 Пошук та формування фінансових ресурсів для проведення антикризових заходів.
3. Стратегічне планування та розроблення політики
Діяльність міністерства повинна здійснюватися на основі стратегічного плану. Стратегічне планування – це процес вироблення довгострокової стратегії розвитку галузі, що фокусується на довгостроковій перспективі діяльності міністерства (та уряду загалом) у певному секторі державного управління і визначає цілі та засоби, за допомогою яких цілі можуть бути досягнути, та очікувані результати розвитку.
Відповідно до стратегічного плану потрібно розробляти державну політику в певному секторі державного управління. Процес розроблення політики повинен проходити етапи:
3.1 Виявлення проблеми. На цьому етапі відбувається аналіз подій і фактів, що свідчать про існування суспільних проблем, їх осмислення та політичну інтерпретацію.
3.2 Розроблення можливих варіантів заходів для вирішення суспільних проблем. На цьому етапі повинно бути розроблено й розглянуто кілька якісних альтернативних варіантів політики.
3.3 Вибір, затвердження та організація виконання державної політики. Роль міністра у цьому питанні – ключова. Міністр (самостійно чи у складі уряду) повинен обрати оптимальний варіант вирішення проблеми і легітимізувати його.
4. Моніторинг і контроль державної політики.
Результати моніторингу є основою для оцінювання політики, тобто для визначення її корисності для суспільства загалом, окремих суспільних груп і галузей. Моніторинг та оцінювання дають змогу оперативно виявити нові суспільні проблеми, розробляти пропозиції щодо їх вирішення та організувати розроблення і затвердження нової державної політики або змін до наявної. Структурно-організаційна схема розроблення та здійснення державної політики міністерством повинна виглядати таким чином:
4.1 Аналітичні підрозділи апарату міністерства на основі моніторингу стану і змін у своїй галузі повинні виявляти проблеми, розробляти варіанти їх вирішення і за потреби організовувати їх обговорення, а також розроблення проектів політичних документів.
4.2 Міністр надає розроблені міністерством пропозиції на вищих рівнях державної влади (Кабінет Міністрів України, Верховна Рада) для ухвалення відповідних рішень або сам ухвалює такі рішення в межах своєї компетенції.
4.3 Апарат міністерства конкретизує ухвалені норми, перетворюючи їх на конкретні заходи, і організує здійснення цих заходів.
4.4 Система міністерства (передусім урядові органи) реалізовує державну політику, виконує закони та інші правові акти.
4.5 Контрольно-аналітичні підрозділи міністерства розробляють і здійснюють моніторинг змін, що відбувається у відповідній галузі в результаті виконання державної політики та, в разі потреби, звертають увагу на проблеми, що потребують вирішення.
Можна виділити такі основні складові економічної безпеки:
1. Фінансова складова вважається провідною й вирішальною, оскільки фінанси за ринкових умов господарювання є «двигуном» будь-якої економічної системи. До фінансової складової економічної безпеки входять такі елементи, за якими оцінюється стан загрози: аналіз загрози негативних дій щодо політико-правової складової економічної безпеки; оцінка поточного рівня забезпечення фінансової складової економічної безпеки; оцінка ефективності запобігання можливій шкоді від негативних дій, пов'язаних з антикризовими явищами; планування комплексу заходів і розробки рекомендацій щодо фінансової складової економічної безпеки за рахунок бюджетних та корпоративних ресурсів; оперативна реалізація рекомендацій національної програми з антикризових явищ в фінансово-господарській діяльності.
2. Інтелектуальна і кадрова складова визначає в першу чергу інтелектуальний та професійний склад кадрів. На початковій стадії цієї складової має здійснюватися оцінювання загроз негативних дій і можливої шкоди від таких дій. В подальшому має бути визначений можливий негативний вплив антикризових факторів за наявності працівників чи структурних підрозділів, які не здатні приносити максимальну користь своєму органу державної влади.
У сучасній спеціальній літературі відсутня єдність поглядів на процес антикризового управління державою, тобто послідовність дії, які повинні бути здійснені з метою виведення держави зі стану кризи. Базуючись на викладених вище теоретичних засадах, проблемах та шляхах їх подолання, антикризове управління державою, на мою думку, має здійснюватись поетапно. Зміст кожного етапу процесу антикризового управління полягає у нижчезазначеному.
1 етап – діагностика кризового стану. Може здійснюватися безпосередньо співробітниками аналітичних підрозділів або зовнішніми незалежними експертами. Але найкращим варіантом я вважаю спільну комісію з державних службовців та незалежних недержавних аудиторів, бізнес-консультантів та інших професійних фахівців (бухгалтерів, фінансових аналітиків, тощо). При цьому спеціалісти та посадові особи держави повинні сприяти роботі експертів, створювати сприятливі умови роботи. Створена аналітична група повинна бути підпорядкована особі, що ініціює діагностику, і має відповідний правовий статус та визначені в Законі (наказі) повноваження. На цьому етапі роботи необхідно:
1) здійснити комплексний аналіз результатів політичної, економічної та фінансової діяльності уряду та реального стану справ в Україні, вивчити динаміку найважливіших обсягів (ВВП, доходів та витрат бюджету тощо);
2) оцінити розміри та періодичність виникнення дефіциту бюджету;
3) визначити обсяг, структуру і час погашення зовнішнього та внутрішнього боргу України;
4) визначити основні причини виникнення та поглиблення кризи;
5) оцінити масштаб і можливі наслідки подальшого поглиблення кризових явищ, ймовірність і терміни виникнення ситуації середини 90-х років;
6) здійснити аналіз і прогнозування розвитку ринкової ситуації для визначення сприятливого зовнішнього середовища для подолання кризи;
7) оцінити внутрішні можливості країни щодо локалізації та подолання кризових явищ.
2 етап – визначення мети і завдань антикризового управління. Результати проведеної діагностики дозволяють визначити глибину кризи , яка охватила державу, а от же визначити мету та завдання антикризового управління. Розрізняють поточні (актуальні) та наступні завдання антикризового управління. Поточне (актуальне) завдання визначається після проведення діагностики кризи та відповідає певній фазі кризи. Поточні (актуальні) завдання є головними або першочерговими, їх виконання свідчить про зменшення глибини кризи і припускає перехід до виконання наступних завдань антикризового управління (за ступенем черговості), аж до повного виходу з неї. Тобто кожне наступне завдання у наведеному ланцюгу завдань стає актуальним після реалізації завдань попереднього етапу.
3 етап – визначення суб'єкта антикризової діяльності. На цьому етапі роботи необхідно визначити суб'єкт, який бере на себе відповідальність за розробку і реалізацію антикризових процедур, встановити його повноваження стосовно розробки та впровадження антикризової програми. Проблематичною, на мою думку, визначається розробка заходів щодо виведення України з кризи тими ж особами (або командою осіб), діяльність або бездіяльність яких зумовила її появу. Тому, як правило, успішна нормалізація діяльності можлива за умови зміни вищого керівництва держави або, як мінімум, шляхом залучення до розробки антикризової програми людину яка вважається фахівцем, визначається своїм досвідом і професіоналізмом в сфері державного управління.
Антикризовий керуючий повинен володіти такими рідкісними якостями: високий професіоналізм; досвід практичної діяльності; спроможність до активних, не популістських рішень щодо виведення держави з кризи; мати високу відповідальність за доручену справу; вміння працювати в команді та прислухатися до думки фахівців. Крим особистих якостей, ефективність діяльності антикризового керуючого визначається певними чинниками, які мають бути створені для нього:
- повна передача повноважень і відповідальності за результати діяльності в період проведення антикризових процедур;
- доступ до всієї інформації, що стосується антикризової діяльності.
4 етап – оцінка часових обмежень процесу антикризового управління, які визначаються часом, наявним у країни до виходу з кризи і адміністративного обмеження повноважень існуючого керівництва (можливо навіть введення надзвичайного стану). Часові обмеження антикризових процедур визначаються інтенсивністю поширення кризових явищ. Розуміння цього обумовлює недопущення подальшого поглиблення кризи, оскільки подолання більш глибокої кризи пов'язане з більш значними витратами і труднощами.
5 етап – оцінка ресурсного потенціалу антикризового управління. Основними видами ресурсів є: технічні, технологічні, кадрові, просторові, інформаційні, фінансові тощо. Оцінюючи ресурсний потенціал держави у процесі антикризового управління, необхідно звернути увагу на таки його характеристики: