Але у суспільній практиці порушення прав і свобод людини, політичних партій, громадських організацій, сім'ї та інших суб'єктів суспільного життя є звичним явищем. Тому проблема взаємодії держави і громадянського суспільства в забезпеченні норм цивілізованого життя в українському суспільстві є надзвичайно актуальною і, мабуть, «вічною».
Україна - як суспільство і як держава має довгу і складну історію. В ній діють різні історичні тенденції розвитку, різні ідеологічні і політичні течії, існують різні орієнтації в економічному, політичному, соціальному і духовному житті. І незалежно від суб'єктивних намірів політиків у вільному суспільстві всім традиціям відкритий шлях. Тому в Україні буде побудоване симбіозне, синтезоване громадянське суспільство, яке і стане специфічною українською моделлю. І соціально-правова держава буде специфічно українською. В Україні співіснуватиме соціалізм (радянського і соціал-демократичного типів) і лібералізм,консерватизм і християнська демократія, націоналізм і космополітизм тощо. Тільки в закритому тоталітарному суспільствільстві можна насадити політичну, економічну, соціальну і духовну одноманітність. Але і в ньому в згорнутому вигляді існуватиме різноманість, опозиція, плюралізм, які в будь - який момент можут бути покликані до життя. І тоді політичні й соціальні права людини набудуть простору для реалізації.
Перехід від одного типу господарювання до іншого може суттєво не вплинути на політичні й соціальні права громадян.
В Україні перехід до соціально-правової держави є процессом багатоаспектним і багатоступеневим. Можна висунути гіпотезу, що ми поки що зробили два кроки: а) відмовилися від радянської системи соціально-правової держави: рівність у бідності і середньому (за радянськими критеріями) достатку, формально рівні права у політичній і соціальній сферах, жорсткий державний патерналізм особи, сім'ї, колективу тощо; б) проголосили перехід до соціально-правової держави «західного» зразка. Але і перший крок, і другий — це фактично ідеологічна і політична програми, «протокол про наміри» з боку нової «партії влади». Навіть нове законодавство для забезпечення цих двох кроків цілком вписується в ідеолого-політичну програму переходу, якщо воно не забезпечене економічно.
У сучасній науковій і публіцистичній літературі йде гостра дискусія про позитивні й негативні наслідки глобалізації. Навіть у країнах Заходу, які, за оцінками експертів, найбільше виграють від глобалізації, з'являється багато видань з критичною оцінкою глобалізації, з назвами на кшталт: «Глобалізація під питанням», «Пастка глобалізації», «Глобальна нестабільність», «Хижацька глобалізація» та іншими, не менш гучними. Що вже казати про країни, які стали «пасинками» глобалізації?
Окреме місце займають країни, які здійснюють перетворення етатистсько-патерналістських порядків на ринкові, маючи на меті побудувати соціально-правову державу. Деякі з них, в основному країни Центральної та Східної Європи і Балтії, зближуються з державами зони «золотого мільярда», хоча поки що значно відстають від них за показниками економічного й соціального розвитку. Інші, серед яких (будемо мати надію, що тимчасово) Україна, роблять відчайдушніші спроби здійснити модель наздоганяючої модернізації, а деякі зависли в «добі межичасся». Особливості соціальних відносин у цих країнах визначаються темпами політичних і економічних перетворень, типом політичного режиму, етнічними і громадянськими конфліктами.
Якщо, наприклад, не буде збудована національна держава, то й українська регіональна цивілізація не має історичних перспектив. Тому становлення в Україні демократичної, соціально-правової держави на національному грунті стає першочерговим завданням. Ця держава може відрізнятися у чомусь від так званих західних зразків, але має спиратися на національні традиції, національний менталітет, національну ідею, щоб стати «своєю» для народу України. Держава, відчужена від народу, як би вона не прикрашалася зарубіжними «іграшками», не зможе стати основою етнічної і політичної регіональної цивілізації в аспекті як економічного і політичного, так і культурного розвитку, а також на рівні забезпечення прав і свобод людини.
Цивілізації існують на різних основах: етнічній, політичній, релігійній, культурній. Найбільш життєвими є регіональні цивілізації на комплексній основі - етнополітичній, коли держава забезпечує розвиток наявних у ній етносів (етнічно цілісних держав, де б державу складав один етнос, дуже мало). Безумовно, існують і глобальні цивілізації, наприклад на релігійній основі - християнська, мусульманська, буддістська. Але ці цивілізації внутрішньо дуже суперечливі за характером, різницею інтересів тощо. Ще більш суперечливі цивілізації за типом культури, наприклад європейська.
В межах цієї цивілізації йде постійна конкуренція субкультур, що призводить до перманентних конфліктів. Варто нагадати, що Перша і Друга світові війни виникли в рамках європейської цивілізації, здетонувавши глобальні конфлікти
Українська регіональна цивілізація функціонує на етнополітичній основі, втіленням якої є Українська держава, тому всі сильні й слабкі сторони функціонування держави відбиваються на перспективах розвитку українсько-регіональної цивілізації. Відсутність моделі (програми) розвитку держави на перспективу, особливо в умовах постійних прагнень до зміни Конституції України, негативно впливає на оцінку перспектив розвитку цієї цивілізації, на перспективи реалізації прав і свобод людини. Тому необхідна довгострокова модель розвитку держави, пов'язана не тільки з цивілізаційним вибором між Сходом і Заходом, а й з орієнтацією на розвиток української цивілізації.
Головними орієнтирами такої моделі можуть бути:
- розробка економічної і науково-технічної програми сталого розвитку України з окремими кількісними і якісними показниками для різних галузей народного господарства;
- створення і реалізація науково обґрунтованої програми регулювання народонаселення в тісному зв'язку із заходами охорони здоров'я та соціальними заходами заохочування дітонародження і виховання;
- розробка і здійснення програми недопущення генетичної деградаціїнації;
- прогноз підвищення якості життя людей відповідно до можливостей країни і цивілізаційного вибору в економічній і політичній сферах;
- здійснення програми реалізації прав і свобод громадян України згідно з документами ООН і зобов'язаннями перед Європейським Союзом.
Дослідження взаємодії держави і громадянського суспільства завжди виходить як на проблему перспективи розвитку кожного елемента взаємодії, так і проблему гармонізації їх взаємовідносин. Справді, розвиток демократичної соціально-правової держави багато в чому залежить від паралельного розвитку громадянського суспільства. І тут треба визнати факт недосконалості, «недооформлення» політичної системи і нерозвиненості інститутів громадянського суспільства в Україні; низького рівня політичної і громадської участі населення в суспільних справах. Недостатньо динамічний розвиток держави і громадянського суспільства взаємно посилюють стагнацію політичного і духовного життя в країні, вповільнюють реалізацію прав і свобод людини.
2.2 Громадянське суспільство: тенденції до зміцнення
Ренесанс ідеї громадянського суспільства в Україні розпочався в 90-ті рр. XX ст. разом із становленням вітчизняної школи політичної науки. Звичайно, що саме поняття було певною забаганкою і спокусою для всіх, хто вмів мислити, говорити і творити. А науковців, які розпочали досліджувати цей феномен, вважали мрійниками. На практиці ж опрацювання форми, змісту та процесу, що супроводжує формуваннята розвиток громадянського суспільства, виявилося надзвичайно плідними. Адже світова політологія, зокрема і європейська школа, створили тут чималий теоретичний доробок.
Політична наука в сучасній Україні визначає громадянське суспільство як суспільство громадян із високим рівнем досягнень в економічній, соціальній, політичній і культурній сферах, яке спільно з державою утворює розвинені правові відносини; суспільство рівноправних громадян, яке не залежить від держави, але взаємодіє з нею заради суспільного блага.
Певний праобраз громадянського суспільства властивий менталітету українського народу від часів віча, громадянських общин тощо. Але прагнення приватного впорядкування міцно перепліталося з відчуженістю частини людей від засобів виробництва. Деклароване народовладдя далося взнаки, навіть перші демократичні вибори вже не всі сприйняли як реальну можливість обирати. Люди тоді ще не усвідомили себе сповна громадянами, тому формування громадянського суспільства виявилося складним завданням.
Феномен громадянського суспільства відрізняється від людського суспільства взагалі певними якісними характеристиками. Для нього визначальною є така система зв'язків та інтересів, яка забезпечує вільну реалізацію кожною людиною її природних прав: на життя і гідне існування, на родину, на свободу будь-якої діяльності, яка не заважає іншим; на власність, рівність перед законом, толерантність тощо.
Громадянське суспільство означає стан упорядкування суспільства з точки зору інтересів кожної людини. Звідси випливає і саме поняття «громадянин» - не просто людина або індивід, особистість, а суб'єкт власних прав, своїх законних повноважень, які встановлюються всім суспільством.
Соціальна роль такого суспільства полягає в тому, щоб реалізовувати цінності громадянського життя, політичної та соціальної свободи людей їх об'єднань в асоціації, групи, партії тощо. Громадянське суспільство не віддільне від юридично оформленого плюралізму соціально-політичної діяльності, її матеріальних основ тощо. Генезис ідеї громадянського суспільства лежить в об'єктивно існуючій потребі індивідуальної свободи, самооцінці кожної окремої особистості.