Смекни!
smekni.com

Правова основа діяльності Державної виконавчої служби України (стр. 1 из 9)

Зміст

Вступ

Розділ 1. Загальні поняття щодо статусу Державної виконавчої служби України

1.1 Правова основа діяльності Державної виконавчої служби України

1.2 Юрисдикція органів Державної виконавчої служби України

1.3 Органи Державної виконавчої служби України: правовий статус, функції, повноваження

Розділ 2. Правове становище державного виконавця

2.1 Правове положення державного виконавця

2.2 Повноваження, обов’язки, права державного виконавця

Розділ 3. Працівники органів державної виконавчої служби

3.1 Правовий статус працівників органів державної виконавчої служби

3.2 Порядок призначення працівників органів державної виконавчої служби

3.3 Правовий та соціальний захист державного виконавця

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Вдосконалення національного законодавства, творення національної правової системи, яка б відповідала європейським стандартам, потребам захисту прав і свобод громадян, суті та природі нових соціальних і економічних відносин, – складне і одне з найактуальніших питань.

Правова держава характеризується не тільки недопущенням порушень законодавства, прав і свобод людини, а ще й створенням відповідних гарантій для відновлення цих прав. Кожен громадянин країни має відчувати себе під захистом держави. І значна вага створення умов для цього захисту лягає на судову владу. Без гарантій чіткого і своєчасного виконання судових рішень і рішень інших державних органів саме існування і діяльність судів і органів, продукуючих рішення, втрачає всякий сенс.

До 28 березня 1998 року в Україні не існувало єдиного державного органу, основним завданням якого було б виконання рішень судів, владних інститутів, а також рішень інших органів, що, згідно з законом, підлягають виконанню. Виконання судових рішень було покладене на судових виконавців.

Закон України «Про державну виконавчу службу від 28.03. 1998 року ознаменував початок нового етапу розвитку вітчизняного виконавчого провадження, а саме, було ліквідовано інститут судових виконавців і створена нова державна служба з наданням їй організаційної, фінансової і процесуальної самостійності.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів, що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначено Законом України «Про виконавче провадження».

Саме державна виконавча служба, відновлюючи порушені права та свободи, має забезпечити невідворотність майнової та іншої юридичної відповідальності несумлінних боржників у цивільному та економічному обігу.

Завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених законом.

Не слід також забувати і про ще одну важливу функцію державної виконавчої служби – виховання суб’єкта будь-яких правовідносин, громадянина держави і суспільства у цілому в дусі законослухнянності та поваги до рішень органів державної влади. Саме з поваги до закону і до власної держави починається виховання так занедбаних в Україні якостей патріотизму і державництва.

Між тим становлення державної виконавчої служби в Україні до рівня, визначеного Законом, просувається досить важко, долаючи неузгодженість та протиріччя законодавства, протидію інших державних структур. З моменту видання останнього навчального посібника минуло небагато часу, але за цей термін Закони «Про державну виконавчу службу» і «Про виконавче провадження» зазнали важливих змін і доповнень.

Це свідчить про серйозну роль, яку надає законодавець примусовому виконанню судових і інших рішень як одній з найважливіших функцій і обов’язків держави.

Розділ 1. Загальні поняття щодо статусу Державної виконавчої служби України

1.1 Правова основа діяльності державної виконавчої служби України

Головним критерієм дієвості будь-якої гілки державної влади, безумовно, є повне і своєчасне виконання її рішень. Спроможність влади ліквідувати розрив між проголошеним і здійсненим - це не тільки найкоротший шлях завоювати повагу власного народу, але й вагомий аргумент наведення належного правопорядку в державі. Безсумнівно, що серед чинників, які спонукали законодавців до прийняття 24 березня 1998 року Закону України "Про державну виконавчу службу" (далі – Закон) мали місце і вищенаведені твердження.

Правовий статус і повноваження нового органу виконавчої влади визначені ст. 1 «Завдання державної виконавчої служби» Закону України «Про державну виконавчу службу»: "Державна виконавча служба входить до системи органів Міністерства юстиції України і здійснює виконання рішень судів та інших органів відповідно до законів України".

Завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і не упереджене примусове виконання рішень, передбачених законом [3; 2].

Положення Закону про те, що Державна виконавча служба входить до системи органів Міністерства юстиції означає, що усі організаційні питання щодо формування штату і створення умов праці, фінансування нової служби, а також безпосереднього керівництва і контролю за діяльністю останньої здійснює Міністерство юстиції України.

Положення Закону стосовно того, що державна виконавча служба виконує рішення судів та інших органівпредставляє собою визначення юрисдикції нового органу виконавчої влади.

Нарешті, положення про те, що державна виконавча служба "здійснює власну діяльність відповідно до законів України"є не чим іншим як визначенням принципу законності в діяльності створеної структури. В цьому випадку слід враховувати, що ця норма підлягає розширеному тлумаченню, оскільки примусове виконання рішень судів та інших органів в Україні регулюється не лише законами,але й підзаконними нормативними актами, в цьому відношенні – повністю приєднуюсь до думки автора.

Таким чином, Закон поклав початок діяльності в Україні нового за суттю правового інституту - єдиного виконавчого органу, на який покладена одна з найважливіших функцій держави - виконання рішень судів і інших органів.

Існує така думка що, якщо прискіпливо підходити до вимог щодо редакційного викладу статті 1 Закону, то уявляється, що викладеному вище формулюванню, на наш погляд, не вистачає кількох слів, щоб зробити цю норму максимально наближеною до ідеальної: державна виконавча служба входить до системи органів Міністерства юстиції України і є єдиним державним органом по здійсненню примусового виконання рішень судів та інших органів відповідно до законодавстваУкраїни [9; 27-29].

Це уточнення дозволяло б сконцентрувати виконавчу діяльність в одному відомстві, з одного боку, і чітко окреслювало бажання запобігти дублюванню подібних структур в майбутньому, з другого.

Завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень судів і інших органів, передбачених законом. Своєчасність, у цьому розумінні, означає виконання рішення в граничні строки, встановлені законом. Повнота виконання рішень не допускає корегування працівником державної виконавчої служби рішення суду чи іншого компетентного органу щодо обсягів стягнення (зменшення їх чи збільшення), розширення чи звуження змісту способу та порядку виконання, передбаченого виконавчим документом, або надання державним виконавцем правової оцінки рішенню, що виконується. Неупередженість, слід розглядати як абсолютну сумлінність посадовців органів державної виконавчої служби у цій надто скрупульозній і болючій процедурі.

Правову основу діяльності державної виконавчої служби становлять Конституція України, Закони України "Про державну виконавчу службу" і "Про виконавче провадження", інші закони та нормативно-правові акти, зокрема, Інструкція про проведення виконавчих дій, що прийняті на їх виконання. Таким чином, з цього положення формально випливає, що нормативно-правові акти, в преамбулі або тексті яких не зазначено, що останні прийняті саме на виконання Конституції України та Законів України "Про державну виконавчу службу" та "Про виконавче провадження", не можуть бути підставою для вчинення державним виконавцем виконавчих дій.

Разом з тим, правову основу діяльності органів державної виконавчої служби становлять нормативні акти, які мають силу Закону, та прийняті набагато пізніше Закону України "Про виконавче провадження", і в яких не зазначено, що вони прийняті на виконання останнього, а саме:

• Цивільний Кодекс України;

• Цивільний процесуальний Кодекс України;

• Господарський Кодекс України;

• Господарський процесуальний Кодекс України;

• Сімейний Кодекс України.

Зокрема, Д.П. Фіолевський, вважає, що норми зазначених нормативних актів не тільки регулюють окремі питання виконавчого провадження, але й в окремих випадках і вступають у конкуренцію з нормами Законів України "Про виконавче провадження" та "Про державну виконавчу службу". У цьому випадку пріоритетним є застосування Законів України "Про виконавче провадження" та "Про державну виконавчу службу", оскільки норми останніх у процедурі примусового виконання рішень носять спеціальний характер.Зазначеної думки дотримуємось не тільки ми, а й законодавець, який в статті 349 ЦПК України та статті 115 ГПК України зазначив, що виконання рішень судів (у т.ч. господарських) здійснюється відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" [12; 21].

Однак на практиці може виникати ситуація, якщо закріплені законом правовідносини, які безпосередньо стосуються процедури виконавчого провадження, жодним чином не врегульовані нормами Закону України "Про виконавче провадження". Наприклад, статтею 754 Цивільного Кодексу України передбачено, що на майно, передане набувачу за договором довічного утримання (догляду), не може бути звернене стягнення протягом життя відчужувача. Такі норми мають застосовуватися державними виконавцями як такі, що розширюють та доповнюють зміст процедури виконавчого провадження.