Митців бароко цікавить не стільки зрима, зовнішня реальна сторона речей скільки відшукування духовної їх сутності, використання з повчальною дидактичною метою. Прагнення перетворити кожний предмет на джерело повчання, видобути мораль з кожного явища навколишнього світу, всеохоплюючий дидактизм,— все це знаходить для свого вираження ускладнені, вишукані форми — параболи, різні види притч, незвичайні зіставлення образів, гіперболи, парадокси, антитези, напружений метафоризм. Алегорично-символічному витлумаченню піддані різноманітні властивості рослин, звички й риси тварин тощо.
Уживопису й архітектурі важливими ознаками бароко вважають динаміку форм, декоративність, детальну обробку атрибутів. Ці ознаки по-своєму властиві й творам літературного бароко. Динамічність тут досягається завдяки стрімкому перебігу думки від одних предметів до інших, незвичайним зіставленням і протиставленням їх. Динаміка досягається й завдяки формально-стилістичним засобам, нагромадженню синонімів, епітетів, ампліфікацій, антитез, які утворюють своєрідний ритм, багатий словесний феєрверк.
Бароко якнайтіснішим чином спирається на схоластичну логіку і риторику і переносить прийоми й засоби ораторського красномовства в літературу. Митці бароко виявляли більше турботи про зовнішній стиль, ніж про зміст творів, їм властиве захоплення зовнішньою стороною мистецтва, майстерністю, віртуозністю форми. Але це не формалізм “чистого мистецтва” модерністських течій кінця XIX — поч. XX ст., що були свідомими спробами відірвати мистецтво від життя, а своєрідна складна форма відображення суперечливої дійсності на певному етапі історичного розвитку суспільної свідомості.
Питання про українське бароко не є новим. На початку XX ст. на сторінках української періодичної преси жваво велася дискусія щодо приналежності до стилю бароко визначних пам'яток давньої української архітектури та живопису, в ході якої народилася думка про те, що бароко і є найхарактернішим виразом українського національного стилю в мистецтві. В пожовтневий період, зокрема в 20-і роки, це твердження ще користувалося успіхом. Зокрема, твори представників школи українських монументалістів інтерпретувалися як продовження традицій бароко, а саме бароко розглядається як винятково національний стиль [13, 68]. У такій постановці питання було надзвичайно багато наївності і теоретичної плутанини, та розібратися в суті тоді не довелося, бо проблема ця була незабаром знята з обговорення взагалі.
Упереджений підхід радянських дослідників до спадщини XVII— XVIII ст., про який писав О. Білецький, сприяв тому, що розробкою цієї спадщини зайнялися націоналістичні історики літератури, намагаючись у проблемі українського літературного бароко знайти підтвердження ворожих українському народові поглядів та теорій. Саме в цьому дусі написані численні псевдонаукові праці сумно-відомого Д. Чижевського. Виходячи з позицій буржуазного націоналізму та формалізму, Д. Чижевський розглядає українську літературу XVII—XVIII ст. як несамостійне явище, як сліпе наслідування західноєвропейських зразків. В його інтерпретації епоха бароко постає як епоха реакції, контрренесансу, наголошується на аристократичному клерикальному характері спадщини XVII—XVIII ст.
Інтерпретація українського літературного бароко буржуазно-націоналістичними істориками літератури цілком справедливо викликала у радянських істориків-літератури рішуче заперечення. Але нерідко це було не тільки запереченням шкідливих і хибних концепцій бароко, а й відкиданням самої можливості застосувати поняття бароко і до характеристики української літератури. В літературознавстві виробився і закріпився погляд на бароко як на мистецтво реакції й занепаду. Одіозним, несприйнятним став навіть сам термін бароко, і у свідомості пересічного літературознавця чи вчителя літератури виключилась будь-яка дотичність цього поняття до української літератури XVIІ—XVIII ст. Всe це й спричинилося до повного заперечення або, принаймні, замовчування цієї проблеми в нашій естетиці та літературознавстві. Скептицизм щодо застосування терміну «бароко» зустрічається і в авторитетних спеціалістів з давньої української літератури.
Тільки в останні два десятиліття проблема бароко і його місце в історії українського мистецтва починає розглядатися з засад марксистсько-ленінської методології. Плідність підходу до пам'яток образотворчого мистецтва та архітектури з погляду бароко засвідчує, зокрема, вдумливо написана книжка про українське давнє мистецтво Г. Логвина [14].
Та все ж погляд на бароко як на щось чуже українській літературі продовжує тяжіти над свідомістю багатьох істориків літератури. Це досить виразно ілюструється у другому виданні «Словника літературних термінів» В. Лесина та О. Пулинця. Позиція авторів «Словника» дуже показова. У першому виданні (1961) статті про бароко не було взагалі. Подана у другому виданні стаття констатує факт застосування дослідниками Західної Європи поняття бароко до літератури, правильно критикує методологічно хибну концепцію українського бароко в Д. Чижевського, але питання про українське літературне бароко фактично обминає.
Водночас у працях багатьох літературознавців вже наявні моменти позитивного ставлення до бароко, від яких слід відштовхуватися при розгляді цієї важливої проблеми. Проблема українського літературного бароко якнайтісніше пов'язана з проблемою бароко в російській літературі XVII — початку XVIII ст. Вперше поняття бароко до аналізу фактів східнослов'янських літератур було застосоване І. Єрьоміним та О. Білецьким [5;6].
В останні десятиліття проблема східнослов'янського, зокрема російського, літературного бароко стала предметом дискусії в радянському літературознавстві напередодні IV з'їзду славістів у Москві. Предметом полеміки було питання про зміст поняття бароко та про обсяг явищ, які воно охоплює. З тих, хто взяв участь в обговоренніпроблеми, лише один П.М.Берков беззастережно виступив проти вживання цього терміну при визначенні деяких стильових особливостей російської літератури. Решта авторів (І. Голєніщев-Кутузов, І. Єрьомін, О. Морозов) обстоювали правомірність і необхідність застосування терміну бароко до характеристики явищ російської та української літератури XVII—XVIII ст. [15].
У ґрунтовних статтях О. Морозова ставиться питання про російське літературне бароко, як універсальний стиль, розвиток якого пов'язаний з аналогічними процесами в усіх слов'янських літературах. Д. Лихачов виявляє значно вужчий погляд на бароко, як на явище, характерне для російської літератури лише XVII ст. Різні аспекти—східнослов'янського бароко знаходять висвітлення в працях дослідників-славістів братніх соціалістичних країн, зокрема, угорця А.Андьяла, німця І. Тетцнера та словацької дослідниці С. Матхаузерової та інших [16;17;18]. Значне місце проблеми бароко посіли і у матеріалах останнього п'ятого з'їзду славістів.
У названих дослідженнях у зв'язку з проблемою російського літературного бароко зачіпаються і питання українського бароко. Простежуючи генезис барочного стилю в Росії, дослідники звертаються до фактів української літератури. При цьому наявність бароко на Україні, на думку більшості, є значно менш проблематичною, ніж російського. Так, І. Голєніщев-Кутузов твердить, що “бароко виявляється в українській літературі XVII — і кінця XVIII ст.” [12]. О. Морозов вважає, що на Україні і в Білорусії напрям бароко дожив до кінця XVIII ст., аж до того моменту, коли тут почала формуватися національна література рідною мовою, на думку І. Єрьоміна, бароко набуло значного поширення в XVII ст. на Україні і в Білорусії [15,79], І. Серман також прийшов до висновку, що для України характерним було «тривале існування та інтенсивний розвиток барочних форм і жанрів» [9,43]. Отже, для російських радянських дослідників, попри їхні різні погляди на суть стилю бароко, факт існування українського літературного бароко XVII—XVIII ст. є безсумнівним.
При розгляді спадщини XVII—XVIII ст. неодноразово зверталися до поняття «бароко» такі визначні літературознавці, як О. Білецький та С.Маслов. О.Білецький застосував поняття бароко ще в 1948 р. Дослідник багато в чому дотримувався скептичного погляду на бароко, коли торкався цієї проблеми у зв'язку з критикою Д. Чижевського. Спочатку О. Білецький неодноразово висловлював сумнів у тому, чи правомірно застосувати термін бароко, вироблений для аналізу явищ архітектури і живопису, до словесного мистецтва, але, зрештою, визнав загально-естетичну значимість цього стилю [8,57]. В посмертно опублікованій статті О. Білецький, критикуючи тлумачення Чижевським української літератури XVII—XVIII ст., визнавав можливість і потребу застосування поняття бароко до української літератури, хоча й застерігав, чи здатне бароко пояснити всю складність художніх явищ і чи правомірно втискати всю різноманітність української літератури в рамки цього одного стилю. Наголошуючи на спірних сторонах проблеми, О. Білецький все ж говорив про необхідність дати чіткішу характеристику літератури XVII—XVIII ст., «не жахаючись терміну бароко, але й не приймаючи його як щось непорушне, встановлене наукою». Дослідник закликав «докладно обговорити питання про українське літературне бароко, щоб дійти, врешті, незалежно від Чижевського, до наукового розв'язання проблеми» [19,128].
Сам О. Білецький зробив успішні спроби застосування поняття бароко до української літературної спадщини XVII ст., зокрема до ліричної і драматичної поезії, ораторської прози. Надзвичайно цінні міркування вченого про особливості барочної поетики розсипані в його невеличких передмовах у «Хрестоматії давньої української літератури», котрі чомусь досі привертали мало уваги дослідників. Слід відзначити, що О. Білецький виходив переважно з погляду на літературне бароко, виробленого в 30-і роки, і поділяв думку про його Консервативно-аристократичний та елігійний характер.