Водночас в українській та інших східнослов'янських літературах відбувається не менш важливий процес трансформації старих, "традиційних" жанрів, які поступово наповняються новим змістом, виконують нові завдання та функції і, зрештою, набувають нової структури. Цей процес був особливо складним та багатогранним. Цим шляхом відбувалося в українській та інших східно- й південнослов'янських літературах становлення новочасних епічних жанрів повісті (роману) й новели, які не визнавалися пануючою класицистичною теорією, але яким судилося велике майбутнє. Найбільш бурхливо цей процес відбувався у XVII ст. в російській літературі, де значного розвитку набрав жанр повісті, проте досить інтенсивно і в інших література православно слов'янського регіону, а також в українській.
Суспільно-історичну основу цього процесу становили такі, в сутності своїй ренесансні явища, як випадання людини із традиційного життєвого укладу і вивільнення її з-під феодально-церковної регламентації, як усе виразніші прояви індивідуалізму, особистісної поведінки. Герой повістей все далі відходить від "золотих воріт церкви", він хоче "жити, як йому любо", "весь світ відвідувати" і все "вільно по своїй волі робити". І якщо спершу особистісна поведінка в її осмисленні пов'язувалася з підступними діями злого духу, то згодом ставлення до неї міняється і дедалі виразніше вона усвідомлюється й оцінюється як природна та позитивна. Синхронно спостерігається загострення інтересу до побуту, до повсякденного життя і справ звичайних людей, до предметно-чуттєвої сторони буття, до всього того, що раніше уявлялося книжникам лише "суєтою суєт" та гріхом.
Процес трансформації відбувається в добу бароко у всій системі традиційних жанрів української літератури, правда, проявляючись у них з різною інтенсивністю. Вершиться він і у "великих жанрах", як-от житія, літописні повісті, подорожі (паломництва), історіографічна проза, і в "малих жанрах", як-от казання, проповіді, фацеції тощо. Ці структурні зрушення і зміни охоплюють різні рівні й компоненти творів, як їхню макро-, так і мікроструктуру, від принципів сюжетики й композиції до особливостей образності й стилістики. Якщо спробувати сумарно визначити суть і напрям структурних змін, що відбувалися в оповідних прозових жанрах, то слід сказати, що це передусім послаблення або й відмова від "ділових функцій" та голої дидактики і натомість посилення, зростання того, що становить сферу художності. Спостерігається посилення сюжетності й нарративності, дедалі більшу роль відіграє момент розважальності, емоційно насиченої розповіді і загалом авторської присутності в творі, переростання констатації фактів у художнє зображення подій, формування літературного персонажа, який приходить на зміну етикетному герою.
Як на позитивний факт слід вказати на те, що в сучасному українському літературознавстві розгортається вивчення названого процесу в широкому жанровому діапазоні, яке поступово охоплює традиційну систему давньої української літератури на етапі її переходу до новочасної [21;36;37]. В цих конкретних дослідженнях розкриваються на багатому фактичному матеріалі й такі два моменти це, по-перше, бароковий характер тієї нової художності, що народжувалася в процесі трансформації традиційних жанрів та жанрових форм, і, по-друге, зв'язок цієї художності з теоретичною літературною думкою, що розвивалася в стінах Києво-Могилянської академії, і пов'язаними з нею типами та формами літературної творчості, освоюваними поетичними й драматичними жанрами. Це важливі свідчення єдності жанрово-стильової системи української літератури доби бароко, її двох основних складових частин, які дещо умовно можна назвати традиційною і новостворюваною.
Відомо, що культура і література XVII - XVII ст. розвивалися під безсумнівним впливом Києво-Могилянської академії, яка продукувала культуру двох планів: ту, що витворилася безпосередньо в стінах академії і яку прийнято відносити до "високого бароко", і ту, що творилася за її стінами, але під безпосереднім впливом академічної освіти. Вплив Київської академії сягав на всю тогочасну літературу, її роль у виробленні і фіксації традицій української літератури була визначальною. Наука і література, які створювалися в Київській академії, виходили за її межі, випускники й учні, здобуваючи певну систему знань та естетичних навичок, несли їх по всій Україні. Виробляється своєрідна система української освіти, яка стояла на досить високому рівні.
У XVII - XVIIIст. на Україні було багато шкіл, практично у кожному селі. Як свідчить перепис 1740-1748 pp. сім полків Гетьманщини мали 866 шкіл, в Чернігівському полку було 143 школи на 142 села. На Чернігівщині в 1748 р. одна школа припадала на 746 душ населення, а через 150 років (в 1875-му) -одна школа на 6730 душ [38, 13].
Таким чином, під безпосереднім керівництвом Київської академії виробляється своєрідна система української освіти, яка вплинула на формування та розвиток і низових жанрів бароко. Не дарма П.Житецький зосереджував увагу на тому факті, що запроваджувані російським правлінням народні училища тривалий час не приживалися на українському ґрунті, бо не відповідали суспільним потребам українців, які мали значно вищі, ніж елементарні, навики грамотності. Житецький вказував, що у так званих "мандрованих дяках" була вся сила просвітницького руху, який почався за ініціативою народу і який не відривався від народного ґрунту. Ця взаємодія народних і книжних впливів у зв'язку з рухомим складом української школи багато пояснює як y світогляді українського народу, так і в постійному вираженні цього світогляду [39, 205].
3 занепадом друкованої книги на Україні, що здійснювався силовими методами, поезія продовжує розвиватися через рукописну традицію, у своєрідних збірниках концентрується лірична, сатирична і духовна поезія. Поширюється такий тип письменника –людини освіченої, яка жила чи в своєму маєтку, чи займала певну посаду, чи була священиком, знала основи віршоскладання, культивовані в Київській академії або в її училищних колоніях. Серед таких творців можна згадати Івана Некрашевича, Захара Дзюбаревича, автора "Героїчних віршів" Івана. Зрештою, переважна більшість поетів, твори яких містяться в різноманітних поетичних збірниках, так і лишилася безіменною. Таким чином, не треба ігнорувати роль книжної поезії, яка виливалася внародну ісвідомість, перетворюючись на народну пісню. Народ легко сприймав її, тому що в основній масі був грамотним, тому нерідко важко провести межу між народною піснею і твором літературного походження. Не дарма в пісні, що її використав у "Наталці Полтавці" І.Котляревський як народну - "Ой, під вишнею, під черешнею", виразно прочитується акровірш "Йосип", а відомо, що вчення про акровірш як частини курйозної поезії неодмінно входило до всіх барокових поетик.
Поезія, що культивувалася і практикувалася в стінах Київської академії, широко вкорінювалася на українському ґрунті. Через випускників академії, а такожчерез так званих "мандрованих дяків" вона впливала на широкі верстви народу, адже вони, як люди освічені, поєднували поезію книжну і народну. М.Петров відзначав, що знамениті українські думи складалися не без впливу і безпосередньої участі школярів, та й багато пісень писано силабічним складом, тобто вони несуть в собі яскравий відбиток книжної поезії [40, 33].
Проте найголовнішим моментом є те, що через цих поетів йшло засвоєння версифікаційної системи та естетичних критеріїв, отже, і духовності загалом, а це означає, що київська освіченість поширювалася по Україні, творячи феномен загальнонаціональної культури і через це об'єднуючи українську націю, якій в колоніальних умовах загрожувала втрата національної самобутності і ментальності.
Але зупинимося детальніше на так званій "традиції вагантній", тобто українській мандрованій поезії. Відомо, що учні Київської академії, щоб заробити собі на прожиття, ходили по Києву, співаючи пісень переважно духовного змісту. А на канікулах студенти розходилися по Україні, об'єднавшись в артілі, поповнюючи ряди "мандрованих дяків". Вони "співали по церквах приходських служби, а по домах всілякі канти, а також говорили промови, виставляли діалоги, комедії, трагедії та ін" [41, 215].
Традиція мандрів не є власне українською, адже подібне явище було широковідоме в Західній Європі - там в епоху середньовіччя існували ніби два пласти поезії: висока поезія, носіями якої були соціальні верхи духовенства, і низька, поширена серед учнів соборних шкіл [42, 430]. Вагантами називали священиків, які не мали парафій, і ченців, що кидали свої монастирі. Саме слово "вагант" означає "бродячий, мандрований''. Тому неодноразово вказувалось на близькість "мандрованих дяків" до західноєвропейських вагантів, адже, крім схожого способу життя, була в них і подібність освіти, спільна тематика творчості, бурлескний елемент, однак була і суттєва різниця: ваганти писали свої твори латинською мовою, тоді як наші віршувальники - переважно рідною, цим самим створюючи передумови для літератури, писаної народною мовою, яка широко запанувала вже в XIX ст. - і ставали ніби посередниками між культурою книжною і народом.
Про мандровану поезію писано і сказано багато, але спробуємо подивитися на неї саме через призму бароко - як на явище складне і багатомірне, а також не зовсім зрозуміле для сучасного читача. Мав рацію Д.Чижевський, коли твердив, що "барокове мистецтво і барокова поезія, зокрема, призначені не для людей іншого часу, а саме для людей барока" [43, 45]. "Нищенська поезія" лише крок вперед у розвитку сатиричної та гумористичної літератури. Вона перш за все була закономірним породженням свого часу, тому слушними видаються слова Д.Горбачова, який проводить паралель між сатиричними творами "мандрованих дяків" і тогочасною дійсністю: "Дисгармонія земного життя, виповненого шахрайством і чварами (міжнаціональними, міжвіковими, становими, міжстатевими), сміху варта. Українське бароко перетворювало трагедію буття на рятівний гумор" [44, 183]. Таким чином слід пошукати новий підхід в оцінці цього різновиду поезії як найбільш типового для "низового бароко". Адже це все-таки була поезія кола Київської академії, породжена її естетичною програмою і створена носіями тієї суми знань і навичок, що викладалися в академії.