Смекни!
smekni.com

Жанрові особливості низового бароко (стр. 8 из 9)

Дослідники давньої української літератури чи не найбільше вивчали поезію "мандрованих дяків", вбачаючи в ній предтечу нової літератури Ще І.Франко, який досить негативно відгукувався про книжну поезію високого стилю, вказуючи на її мінімальну літературну вартість, писав, що "віршовані новели і сатири складалися на вироблення того епічно-гумористичного тону, що творить характерну прикмету "Енеїди" Котляревського, і якпопередники цього твору, пам'ятного як початок нашого національного відродження, заслуговують на систематичне зібрання і детальніший дослід" [45, 361]. Стандартною в поглядах на творчість "мандрованих дяків" стала думка, що "вони несли елементарну просвіту в надра простолюду, навчали селянських та міщанських дітей початковій грамоті і співу, пристосовуючи "високу" шкільну науку до практичних потреб трудящих, розвивали в найнижчих верствах суспільства художні смаки, прищеплювали там естетичні потреби, творили і поширювали мистецтво на його низькому рівні, сприяючи цим його демократизації, зв'язку з фольклором, глибинній націоналізації" [46, 131].

Не відмовляючись від подібних тверджень і не заперечуючи їх, спробуймо все ж показати своє розуміння феномену вагантизму в українській культурі. "Мандрівні дякі" були тим своєрідним феноменом, що визначив весь подальший хід української літератури. Як вихованці "високої" шкільної науки, отримавши більші чи менші знання та навички, вони несли їх у глибину масової свідомості. При тому освіта, яку вони впроваджували серед простолюддя, не була вже такою й елементарною: базуючись на читанні Псалтиря і Часослова, а також даючи основи церковних наспівів на вісім голосів, вона заклала підвалини грамотності широким масам. Така система навчання продовжувала існувати і після занепаду Київської академії, зберігаючи спадкоємність епох. Досить згадати, що малий Шевченко, навчаючись у подібній школі в першій половині XIX ст., "списував Сковороду": поетична творчість видатного філософа була певною мірою сприйнятою серед учнів подібних шкіл.

Другим важливим моментом є, власне, сама специфіка українського вагантизму. В нашому літературознавстві на нього дивилися як на форму виявлення демократичності на перевагу високій елітарній культурі Київської академії - а отже, як на явище винятково позитивне. Хоча на відміну від західноєвропейських вагантів вони використовували народну мову і фольклорні мотиви, все ж не треба забувати, що їхня поезія писалася з прикладною метою - догодити слухачам, врахувати запити простонародної аудиторії і з чисто практичною метою: заробити гроші. Звідси й критичний елемент, де висміюється пияцтво, неробство та різні п'яні витівки. Варто не випускати з пам'яті і того, що звертання до народної мови ще не означало простоти змісту - будучи творами бароко, вони містили в собі і глибокий підтекст. На це є свідчення сучасника. О.Лобисевич у відомому листі до Г.Кониського високо відгукується про тих, хто "вміє під корою просторіччя знаходити дорогоцінності думок" [47, 388]. Отже, вміння відчувати глибинний зміст творів (зокрема, в даному листі мова йде про інтермедії) було втрачене певним чином наступними поколіннями.

Не можна відкидати і того обов'язкового факту, що так звана "нищенська поезія" була одним з явищ загальної культури бароко, хоч і в "низовій" формі. Тому не можна сприймати її одновимірно. Переважно це стосується віршів про шкільну науку, де сам процес її здобування описується жартівливо - адже бачимо тут сліди християнського поняття апології глупоти, простоти, що вважалося доброчинством. Відомий факт, як запорожці часто любили похизуватися тим, ніби всіляка писанина їм не бажана, відповідаючи: "Числа не знаємо, бо календаря не маєм, рік у книзі, а місяць на небі" [48, 90], але поряд з цим військові канцеляристи, та і взагалі освічені люди була на Запоріжжі у великій ціні.

Видимий демократизм нищенської поезії аж ніяк не означав творчість, близьку до народної. Та і сумнівним є питання, що впровадження низових жанрів було позитивним фактором, хоч воно і вплинуло на розвиток нашої літератури, бо значною мірою сприяло її спрощенню.

Справа в тому, що так звана "висока" культура, яку виростила і підтримувала Київська академія в XVII- XVIIIст., існувала порівняно недовгий час. Далі, в силу ряду причин - занепаду державності України і самої державницької ідеї, постійного відкачування талановитих людей до Росії, де вони починали служити російській освіті і культурі, втраті національної аристократії, яка все більше орієнтувалася на Росію - київська культураелітарного плану і насамперед силабічна барокова поезія занепадає (в цей же період занепадає і драматургія, навіть більше, припиняється силовим методом - шкільні вистави просто було заборонено). Відбувається процес розшарування вищого стану українського суспільства - певна частина займає проросійську орієнтацію, а частина розчиняється у масі простолюду, чим, за висловом Є.Маланюка, "ушляхетнювала" наше селянство [49, 169], приносячи певну суму своїх знань і стремлінь, але це призводить і до того, що нація поступово втрачає свою інтелектуальну верхівку і стає "селянською". Таким чином, "висока" культура бароко поступово розгублювала людей, які б могли творити і сприймати її в усій повноті, і тому починає швидко відмирати, переходячи в низові жанри.

Навряд чи це позитивний процес для давньої української культури та і всієї культури загалом. Може, в дещо надто категоричній формі, але все ж справедливо це визначив Д. Донцов: "Культура орачів може бути симпатична і високоморальна, але абсурдно було б робити з неї формуючу засаду для культури людини взагалі. Культура, яка протиставляла... героїчній літературі Прокоповичів і "Слова о полку Ігоревім" - ідилії селянські або утопії Квітки XIXвіку... така культура вела б тільки до обниження загального рівня нашого культурного життя" [50, 89]. Отже, втрата творців та й аудиторії, яка б сприймала і розуміла давню поезію, неминуче призвела до приниження її і витворення низових жанрів, які були лише відгомоном елітарної культури XVII - середини XVIII ст. Як поступово втрачався інтерес до старої освіти, так переставали цікавитися і старою культурою: вона була надто складною для масового сприйняття: вимагала серйозної підготовки і напруженої роботи думки - а поруч існувала інша, чужа, однак доступна. І коли наприкінці XVIII ст. Іван Котляревський написав "Енеїду", повну дивовижних барокових пристрастей і глибокого болю за Україну, з візіями страхітливої братовбивчої війни, кінця якої автор не бачив, твір, цілком зітканий з мотивівсаме давньої літератури, - сучасники того не зрозуміли. "Енеїду" сприйняли як жартівливий твір, як бурлеск, малоросійське блазнювання, не помітивши в ній головного: великого болю за трагедію рідної землі.

Його сучасники вже розучилися бачити в алегоріях зміст твору – це було привілеєм старої академічної освіти, якої на той час фактично не існувало.

Таким чином, занепад національної академічної освіти і широкої і елітарної культури, що було здійснено насильницьким шляхом, перервало спадкоємність розвитку національної культури, а витворення так званих "низових" жанрів бароко, принаймні в другій половині XVIII ст., було лише однією з форм пристосування і літератури до складного і неодновимірного тогочасного життя.

ВИСНОВКИ

Отже, можна зробити такі висновки:

· Саме поняття літературного бароко ввійшло в науку лише недавно, після першої світової війни. Поняття „бароко” прикладали раніше лише до сфери пластичних мистецтв (архітектури, скульптури, малярства). Пізніше помітили, що й стиль інших мистецтв (музика, література) має спільні риси із стилем мистецтв пластичних. Та й досі наука не закінчила дослідження барокової літератури. Найменше зроблено в слов'ян; лише польська та чеська барокова література порівняно добре досліджена. Для освітлення української барокової літератури зроблено лише перші кроки, хоч матеріал зібрано почасти вже давно.

· Літературне бароко на Україні є явищем 17-18 ст. Бароко в сфері пластичних мистецтв іноді називали „козацьким бароко”. Без достатньої підстави: бо козаки зовсім не були єдиною культурно-продуктивною групою на Україні тих часів. Ще менше підстав називати літературне бароко „козацьким”: українські письменники тих часів були здебільшого не козаками, а ченцями. Та й споживачі літератури навряд чи були головне козаками. Але українське бароко — не таке універсальне явище, як бароко Заходу. В ньому значна перевага елементів духовних над світськими. Ще більше, мабуть, лише в чехів. Світських елементів не бракує цілком: є й світську лірика, і новела, і — хоч і лише випадкові — світські елементи в драмі, нарешті — є світська хроніка, лист, науковий трактат. Але „духовний” елемент переважає в змісті. Зовсім бракує типового для бароко природознавчого трактату: спочатку бракувало місця (високої школи), що плекала б цей ґатунок літератури, а пізніше (в 18 ст.) українці-природознавці знайшли для себе ґрунт лише в чужій (російській) науковій літературі.