Вірші-травестії синтезували ту народнопоетичну стихію, яку так талановито відтворив І. Котляревський у своїй "Енеїді". Вільне поводження зі святощами не переступало меж народних уявлень про комічне. Побутові картини "раю" і "пекла" асоціювалися з селянським побутом, біблійні герої наділялись рисами, властивими людям: "старий", "кривий", "нечупара" тощо. Та межа, що відділяла "божественний" світ від реального земного життя, у віршах-травестіях розмита — творча уява народу наблизила до себе все те, що віками віддалялося від нього як недосяжний ідеал, опустила на землю, прибрала у свій одяг і змусила поводитися так, як це бачилось народній фантазії: працювати, їсти, пити, танцювати. У всьому цьому виявлявся історичний оптимізм народу, його стихійно-матеріалістичний світогляд.
Одним із кращих творів бурлескно-травестійного жанру XVIII ст. є гумористичне віршоване оповідання "Пекельний Марко", записане в 1835 р. від 76-річного чорноморського козака Василя Губи. Давня релігійна легенда про "великого грішника", який став простим козаком, тут пристосована до життя козацької сіроми XVIII ст. Весь інтер'єр пекла, звідки Марко визволяє запорожців, змальовано за зразком тогочасного побуту. Якщо порівняти "Пекельного Марка" з героїчним епосом — історичними піснями та думами, то насамперед впадає в око дегероїзація козацтва.
Образ Марка Пекельного відтворено і в новій українській літературі (повість Олекси Стороженка "Марко Проклятий", п'єса Івана Кочерги "Марко в пеклі").
У XVIII ст. продуктивним жанром стають віршовані сатири. Автори сатиричних творів переходять від критики окремих, часткових явищ до викриття суспільних вад, що надає цим творам широкого соціального узагальнення.
Автор "Сатиричної коляди", датованої 23 грудня 1764 р. і підписаної ініціалами "К. Р.", відштовхуючись від конкретного факту — заборони селянам винокуріння, переходить до викриття тих, хто "всякий день ходить п'яним од людської крові", — панів, козацької старшини, духовенства. Його обурює, що саме той, хто за свої вчинки "шибениці годний", одержує "чин благородний", і він підносить свій голос проти несправедливого суду, хабарництва, здирства, знущання панів над простим народом, неробства ченців та ін., із співчуттям говорить про знедолених і покривджених. Він вважає, що загальне зло породжене новими умовами розвитку феодально-кріпосницької системи:
Наприкінці XVIII ст. з'явилися сатиричні твори, в яких висміяно намагання частини козацької старшини і заможного селянства одержати дворянські грамоти, стати привілейованою частиною суспільства. Зверхнє, глузливе ставлення до козаків і багатих селян, що мріють стати дворянами, зловживання при одержанні дворянських грамот — тема кількох поетичних творів: "Доказательства Хама Данилея Кукси потомственні", "Плач дворянина", "Сатира на слобожан".
Головним об'єктом української сатири XVIII ст. виступає духовенство. Від поодиноких спроб висміювання конкретних явищ і фактів тогочасного життя духовенства сатира переходить до ширших художніх узагальнень. У XVIII ст. духовенство втратило колишню роль у національному і культурно-освітньому житті країни, перетворившись у стан, що захищає свої економічні та соціальні інтереси.
Серед сатирично-гумористичних творів XVIII ст. помітно вирізняється датована 1786 р. сатира на київських ченців — "Плач київських монахів", що збереглася у кількох списках. її поява викликана конкретним фактом — урядовим указом про секуляризацію монастирських маєтків, який починає діяти з 1 липня 1786 р. Зібравши вищу монастирську братію, архімандрит Зосима викладає зміст нового указу, за яким "всі деревні не наші уже". Реакція на це повідомлення присутніх "соборних отців" і складає зміст сатири. Невідомий автор, певно, вільнодумний чернець, вибрав поетичну форму полілогу, яка дозволила йому висміяти головних представників лаврського чернецтва. Один за одним виступають тринадцять представників верхівки Києво-Печерської лаври, і кожен з них захищає насамперед свої особисті інтереси; та, зрештою, ці окремі голоси зливаються в один, бо всі бояться втратити привілеї, сите безжурне життя.
Твір "Плач київських монахів" належить до найяскравіших зразків української демократичної сатири XVIII ст. Це був помітний крок на шляху української літератури до критичного відтворення й соціального осмислення дійсності.
Популярним твором давньої української сатирично-гумористичної літератури була "Вірша про Кирика". Твір відомий у двох версіях — як народна казка і як літературна віршована обробка. Сюжет "Кирика" належить до мандрівного фольклорного репертуару, використавши який, невідомий автор написав гостросатиричний твір, що пережив свою епоху. У вірші об'єднано фольклорну й літературну стихії. Із фольклору запозичено сюжетну схему, поетичну образність, від літератури йде близька до силабічної поезії структура вірша, поетична деталізація окремих сюжетних ходів, а також, що особливо важливо, чітка оцінка героїв. Виникнувши в одному ряду з іншими анонімними поетичними творами антиклерикального спрямування, вірш про Кирика зберігся в усній передачі. Він зазнав певного шліфування, скорочення, народної обробки, проте у своїй основі залишився індивідуальним поетичним твором.
На фольклорній основі написано також віршоване гумористичне оповідання про отця Негребецького. Невідомий автор опрацював мандрівний сюжет про спритного попика, який хотів погуляти за рахунок своїх довірливих парафіян, а потім знайшов спосіб дотепно викрутитися. Народна творчість знає чимало
Літературна сатира XVIII ст. послідовно освоювала сюжетотворчі та стилетворчі фольклорні засоби, вона дала зразки творів, які стали на межі літератури і фольклору. Народну сатиру в них використано і як сюжетне джерело, і як художній засіб для передачі антиклерикальних настроїв.
Наприкінці XVIII ст. із сатирично-гумористичними творами виступав Іван Некрашевич (1742 — після 1796). Це один із тих письменників XVIII ст., про яких можна говорити як про справді яскраву творчу індивідуальність.
Поетична спадщина І. Некрашевича невелика — нині відомо всього дев'ять його творів, але цікава вона і розмаїттям жанрів, і суспільно-побутовим змістом та формою. Це зразки "високої" поезії на філософські теми, побутові сцени на зразок інтермедій, "епістолії" — віршовані листи до знайомих. У його творчості помітно відбився літературний стиль доби — поєднання "високої1' серйозності з комізмом, з бурлеском. Слід відзначити сильний фольклорно-етнографічний струмінь у творах І. Некрашевича, ті народнопоетичні елементи, що активно прокладали собі дорогу в письменстві XVIII ст. і перейшли у нову літературу.
Українська книжна силабічна поезія другої половини XVII—XVIII ст. складає одне завершене ціле. її розвиток припинився в кінці століття. Останніми її представниками були Григорій Сковорода — на рівні високого бароко, Іван Некрашевич — на рівні низького бароко. Почаївський "Богогласник" (1790) був вершиною і останнім акордом духовної лірики. Вершинними постатями поетичного олімпу цього періоду молена вважати Івана Величковського, Климентія Зіновієва, Феофана Прокоповича та Григорія Сковороду. їхня творчість поширювалася в рукописах і разом з анонімною, громадсько-політичною, ліричною і етикетною поезією витворила й утвердила поетичний світ давньої України. Поезія українського бароко має значні здобутки, помітні у всьому слов'янському бароковому світі.