Контрольна робота на тему:
Поезія та літературна творчість в Україні у другій половини XVII – XVIII ст.
Панівне становище в літературному процесі другої половини XVII— XVIII ст. займає поезія, чи точніше — віршована література. Разом з поетичним доробком попередньої епохи (кінця XVI — першої половини XVII ст.) вона творить величезний пласт давньої української силабічної поезії, багатство якої починає освоюватися тільки в нові часи. Бібліографія нотує понад дві тисячі оригінальних текстів віршів і пісень цього періоду, не рахуючи великої кількості варіантів. Лише незначна частина з них свого часу була надрукована: зразки етикетної, епіграматичної, панегіричної і духовної поезії, окремі книжкові видання польськомовної поезії Лазаря Барановича, кілька текстів Феофана Прокоповича, Михайла Козачинського. Основний масив поезії світського і духовного змісту, поетичний доробок провідних поетів того часу — Івана Величковського, Климентія Зиновієва, Семена Дівовича, Івана Некрашевича, Григорія Сковороди та ін. залишився в рукописах. Ця поезія поширювалася в численних списках, рукописних пісенниках і виконувала призначену їй роль.
Авторами поетичних творів були високі церковні ієрархи і рядові священики та ченці, вчителі, студенти, урядовці, мандрівні дяки, письменні селяни, для яких поетичне слово було засобом духовного самовираження й самоутвердження. В цілому це була масова поезія, що творилася в рамках, регламентованих бароковою естетикою образів і поетично-стильових структур, від високого, елітарного до козацько-селянського, низового бароко. Високе бароко представляли яскраві поетичні індивідуальності Лазаря Барановича (польськомовна поезія) та Івана Величковського. Низове бароко знайшло свій вияв у творчості Климентія Зиновієва, бурлескно-травестійній та сатирично-гумористичній поезії.
Величезний масив поезії XVII— XVIII ст. — громадсько-політичної, ліричної, бурлескно-травестійної та сатирично-гумористичної, як уже зазначалося, — анонімний. Окремі імена збереглися випадково і сьогодні важко визначити обсяг поетичної творчості, скажімо, Івана Пашковського, Федора Кастевича, Якова Семержинського, Романа Корецького, Петра Поповича-Гученського, Дмитра Левковського, Юліана Добриловського та інших, чиї імена приховані в акровіршах або значаться під одним твором. Очевидно, творчість кожного з них не обмежувалася одним-двома віршами. І. Франко високо цінував цю масову поезію XVII—XVIII ст., з повагою говорив про її творців — нижче духовенство, дяків, недоучених студентів, письменних селян — "народ бідний, робучий, покривджений долею". Він відзначав велику працю тих численних безіменних поетів, "які завдавали собі при писанні стільки труду, що нинішнім нашим віршописам подай, Господи, хоч десяту часть тої праці над формою і над поглибленням самої речі".
Невід'ємною ознакою культурного та літературного побуту України XVII— XVIII ст. були мандрівні дяки, або по-народному — "миркачі", "бакаляри", "бурсаки", "спудеї", "пиворізи", часто недоучені студенти, ченці-втікачі, що й стали основними творцями й носіями поетичної культури. Мандруючи по Україні у пошуках роботи й заробітків, вони по-філософському дивилися на світ, свої життєві незгоди забарвлювали гумором, перелицьовували на свій лад високі біблійні образи і сюжети, пристосовували релігійну літературу до потреб щоденного життя. Творчість мандрівних дяків завдяки своїй доступності, демократичності, життєрадісності, гумористично-сатиричному спрямуванню стала надбанням найширших мас, увійшла в народний побут.
До середини XVIII ст. в поезії панує ще силабічний вірш, далі зароджується й набуває прав силабо-тонічне віршування. Перехід на нову систему віршування відбувався під впливом народної тонічної поезії, а також російської поезії, яка після поетичних реформ В. Тредіаковського і М. Ломоносова вже у ЗО—40-х pp. перейшла на силаботонічну систему віршування.
Поезії цього періоду властиві жанрове і тематичне розмаїття, широкий діапазон стилів, багатство поетичних форм. Продовжують розвиватися духовна, релігійно-філософська лірика, панегірична, етикетна, церковно-історична, полемічно-публіцистична поезія. Досягають своїх вершин історична, громадсько-політична, лірична, гумористично-сатирична, бурлескно-травестійна силабічна поезія. Вся поезія умовно ділиться на два великі сектори — духовну і світську.
У XVIII ст. дедалі більше місця займає світська поезія, світський елемент проникає у поезію духовну. Посилюється дифузія між книжною силабічною поезією і народною пісенністю. Автори поетичних творів світського й духовного змісту користувалися образністю і поетичними формами народної поезії.
У другій половині XVII ст. продовжували з'являтися вірші про події Національно-визвольної війни, у яких високо підносилися перемоги козацтва, уславлювалися козацькі вожді, найперше Богдан Хмельницький ("Висипався хміль із міха", "Оттак пиха наробила лиха", "Похвала віршами Хмельницькому", "Дума козацька про берестейське звитяжство", "Плач російський", "Про гордих і гнівливих ляхів" та ін.). Ці вірші за поетичною структурою близькі до народних історичних пісень та дум. Розуміння й тлумачення у них подій недавнього минулого майже збігаються з народним. Були поетичні відгуки й на інші історичні події — Чигиринські походи 1667—1673 pp. ("Побудка... християнським воям" Олександра Бучинського-Яскольда), австро-турецьку війну і битву під Віднем у 1683 р. ("Піснь о образі Клокочевськом"), цикл поезій про Полтавську битву 1709 p., спрямованих проти гетьмана Івана Мазепи ("Епінікіон" Феофана Прокоповича) та ін. Якщо події Хмельниччини і опір турецько-татарській агресії оцінювалися із загаль-нонародних позицій, то вірші про події початку XVIII ст. і спробу гетьмана Мазепи вибороти волю Україні за допомогою шведських військ мають проросійську ідеологічну орієнтацію.
У багатьох віршах громадсько-політичного змісту відтворено боротьбу народу з конфедератами, трагічні події найбільшого народного руху XVIII ст. — Коліївщини (1768—1769). Анонімні віршовані твори позитивно оцінили героїчну боротьбу повсталого народу проти шляхетської сваволі, уславили ватажків повстання — Залізняка, Ґонту, Швачку, увічнили образи жертв конфедератів — Данила Кушніра, Івана Зубчевського та ін., протистояли офіційним прошляхетським оцінкам народного руху як "хлопського бунту", збіговиська "гільтяїв" і "різунів".
Окремі вірші останньої чверті XVIII ст. присвячено таким історичним подіям, як зруйнування Запорозької Січі, закріпачення селян, переселення запорожців на Кубань. Автором двох відомих пісень ("Ой, Боже наш, Боже милостивий", "Ей, годі нам журитися, пора перестати") був отаман Чорноморського козацького війська Антон Головатий (1744—1797), який, імітуючи народні пісні, зумів передати типові настрої козацької старшини у зв'язку зі створенням Чорноморського війська на Кубані.
Поети звертаються до історії козацтва, шукають у ній відповіді на злободенні питання, намагаються перенести козацьку славу і бойові традиції на сучасне становище козацтва, обґрунтовуючи таким чином його права і привілеї.
Семен Дівович, перекладач Генеральної канцелярії у Глухові, написав у 1762 р. великий поетичний твір на історичну тему — "Разговор Великороссии с Малороссиею". Зміст діалогу зводиться до викладу військової історії козацтва, його тривалої боротьби з іноземними поневолювачами. Головне джерело, яке використав С Дівович у змалюванні подій, було "Краткое описаніе Малоросии", складене у 1734 р. невідомим автором на підставі літопису Г. Грабянки. В центрі уваги твору — події Національно-визвольної війни і образ Богдана Хмельницького. Показано також героїзм народного улюбленця Семена Палія.
Про історію козацтва розповідають "Героїчні стихи о славних воєнних действиях войськ запорозьких" (1784) якогось Іоанна, очевидно, священика з Уманщини. У них відтворено козацькі битви і перемоги, уславлено Національно-визвольну війну середини XVII ст. Автор поетизує постать Богдана Хмельницького, завдяки якому Україна "іго лядське" скинула і "под російським кровом мирно отдохнула".
Історична, громадсько-політична поезія другої половини XVII—XVIII ст. була активним життєвим чинником, втручалася в події, описувала їх, давала оцінку, висловлювала думки і сподівання козацтва. У ній немає бунтарських настроїв, їх затінює лояльне ставлення до Росії, іноді принизливе бажання одержати більший шматок від царського двору і стати на вірнопіддану службу.
Особливим сервілізмом пройнята етикетна поезія — панегірики, вірші до дат, до різних урочистостей, на честь сильних світу цього — царів, гетьманів, вельмож, високих посадових осіб — світських і духовних. Такі вірші писали майже всі поети, у більшості випадків їх поява була виправдана, зумовлена конкретними подіями. Панегірики Лазарю Барановичу (Лаврентія Крщоновича), Іванові Самойловичу (О. Бучинського-Яскольда, Івана Величковського), численні "чувствованія муз" Іванові Мазепі, Петру І, Єлизаветі Петрівні, Катерині II, митрополиту Ієрофею та іншим можновладцям є цікавим документом доби, розвивають літературний жанр і водночас виказують принизливе становище автора, його намагання випросити щось. Для тогочасного суспільства панегіризм був нормальним явищем, та часто втрачалася міра, а з нею і людська гідність. Панегірична поезія досягла значних успіхів у пошуках нових образно-стильових форм, вишуканих образів і метафор, усієї витонченої атрибутики барокової поетики. її антиподом були віршовані пасквілі на тих чи інших осіб, де відбивалися суспільні, класові та станові антагонізми доби.