«Поетично християнське повір'я», «не менш поетичний та істинно-християнський обряд», «безмовна поетична молитва дикуна» – ці на перший погляд дивні словосполучення, в яких, здавалося б, поєднувалося непоєднуване (дуже прикметна для Шевченка риса) переконують у наступному. Шевченко вважав, що одними й тими самими взаємопов'язаними постулатами – мірилами треба керуватися й у виявленні правдивої народної побожності, й у виробленні церковного ставлення до неї, а саме – високодуховним естетизмом (високопоетичністю) та сутнісною християнськістю, яка, зокрема, проявляється у творенні щирої всепрощальної молитви за ближнього. У цьому ж таки щоденниковому записі привертає увагу ще одне положення іронічного звучання: «В требнике Петра Могилы есть молитва, освящающая нареченное или крестовое братство. В новейшем требнике эта истинно христианская молитва заменена молитвою о изгнании нечистого духа из одержимого сей мнимой болезнью и о очищении посуды, оскверненной мышью. Это даже и не языческие молитвы. Богомудрые пастыри церкви к девятнадцатому веку стараются привить двенадцатый век. Поздненько спохватились». На нашу думку, у контексті всього запису, у наведеному уривку Шевченко, по суті, звертає увагу на дотичну до проблеми народної побожності діалектичну закономірність: відмовляючи в існуванні тому, що не розминається з духом християнського вчення, офіційна Церква неминуче сама сповзає до реального язичництва.
«Требник» Петра Могили 1646 року міг імпонувати поетові ще й тим, що в ньому було багато чинів для священиків (наприклад, благословення: нового колодязя, насадження нового саду, посівів, нової клуні, овечих отар, верби у Квітну неділю, куті, солі тощо), які свідчили про тісний зв'язок православної Церкви із життям і побутом українського народу. І цей додатковий штрих висвітлює ставлення Шевченка до народної побожності.
Шевченкове бачення народної побожності ніяк не корелює з його позицією стосовно обрядовірства, тобто для нього це різні явища. Власне, він міг би погодитися з тезою, що церковне поборювання народної релігійності адміністративними методами – один із виявів обрядовірства. Шевченко ніби пропонує християнській Церкві піднятися над деякими догматичними умовностями та релігійно-конфесійними відмінностями, щоби бути гідною високого християнства – любові, «завещанной нам на кресте нашим Спасителем-Человеколюбцем», і одночасно сприяти збереженню кращих традицій народів. «Знущатися з тих морально-релігійних переконань, які освячені віками і мільйонами людей, нерозумно і злочинно», – таке своєрідне правило, за спогадами А. Козачковського, сформулював Шевченко у відповідь на блюзнірство господаря, в якого жив. Його можна поширити і на церковну практику викорінення народної побожності. За інформацією М. Драгоманова, у спогадах того ж А. Козачковського цензура викинула місце, де було сказано, що Шевченко і «хвалив протестантську віру і не хвалив у православів їх покірливості перед начальством і панством». Здається, викладено зрозуміло: хвалив за відсутність традиції невиправданої покори та прислужництва перед сильними світу цього і, вважаємо, не міг хвалити за те, що й у протестантизмі наявні своєрідний релігійний ригоризм та нетерпимість до тих, хто вірує «поза Біблією».
Література
1. Барабаш Ю. Тарас Шевченко: імператив України. – К, 2004.
2. Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856–1886). – К., 2006.
3. Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість. – К., 2008.
4. Довженко О. Господи, пошли мені сили: Щоденник, кіноповісті, оповідання, фольклорні записи, листи, документи. – Харків, 1994.
5. Драгоманов М. Вибране (»… мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні»). – К., 1991.
6. Дудченко А. Виклик секуляризації в Україні та наша можлива відповідь // Наша віра. – 2006. – №8.