Яскравого й самобутнього розвитку в Україні набула архітектура бароко.
Українське бароко можна розділити на дві архітектурні школи: західну і східну. Західна школа бароко включає в себе західне римо-католицьке бароко (на землях України) і західне українське бароко.Східна школа бароко включає в себе чотири регіональні школи: правобережно-наддніпрянську (так звану “київську”), чернігівську, полтавську і слобожанську. Західне римо-католицьке бароко було поширене на територіях Львівської області, півдні Волинської і Рівненської областей, на південно-західних територіях сучасної Житомирської області, на півдні, півночі і заході Тернопільської області, на значній частині території Івано-Франківської області та частково на Київщині. Якщо зобразити на карті України всі об'єкти стилю бароко, помітно, як проходили зовнішні впливи західноєвропейського католицького бароко і на яких територіях вони були найпомітнішими.
Справжніми шедеврами світової архітектури є українські барокові споруди - Софійський та Михайлівський Золотоверхий собор в Києві, Хрестовоздвиженський монастир у Полтаві (1709 р.), Покровський у Харкові(1689 р). Георгіївський собор в Києві (1696 - 1701 р.), церква Всіх святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври (1696-1698 рр.), церква Катерини в Чернігові (1716 р.), Преображенська церква у Великих Сорочинцях (1732 р.), собор святого Юра у Львові (1747-1762 р.) (див. додаток № 5) [14, с. 52].
Найвідоміший архітектор українського бароко — Іван Григорович-Барський. Він спорудив, зокрема, дзвіницю Кирилівського монастиря (див. додаток № 4), Покровську церкву й церкву Миколи Набережного на Подолі в Києві. Іншим визначним будівничим доби бароко був Степан Ковнір. Одна з найкращих споруд Ковніра — корпус на території Києво-Печерської лаври.[19, с. 534].
Протягом XVII—XVIII ст. в Україні розвивалася скульптура. Автором численних іконостасів і скульптур, зокрема у Хрестоздвиженському соборі в Полтаві, у Мгарському монастирі, церкві св. Покрови в Ромнах, був Сисой Шалматов. Талановиті скульптори працювали і в Західній Україні, з-поміж яких найвидатнішим був Йоган Пінзель, автор скульптурного оформлення Святоюрського комплексу у Львові та ратуші в Бучачі [15, с. 114].
За тих часів бурхливо розвивалася гравюра. Великої слави зажили українські художники-графіки Олександр та Леонтій Тарасовичі. У 1702 р. в Києві вийшов друком “Києво-Печерський патерик” із 40 гравюрами Леонтія Тарасевича. Неперевершеним гравером був Іван Щарський. У гравюрах цього майстра складні рослинні орнаменти поєднуються з античними, глибоко символічними сюжетами й реалістичними зображеннями. Так у графіці втілювалися закони мистецтва бароко [15, с. 115].
Нові мистецькі принципи поступово поширювалися в іконописі. Своєрідне поєднання іконописних традицій із тогочасними художніми досягненнями спостерігалось у творчості Івана Рутковича та Йова Кондзелевича — найвидатніших іконописців козацької доби. Пензлю Рутковича належить частина ікон з іконостасів у селах Водиця-Деревянська, Воля-Висоцька та Потеличі (Львівська обл.), а також іконостас церкви Різдва Христового у Жовкві. Йов Кондзелевич (1667-після 1740) — автор ікон із Богородчанського іконостаса, виконаного для Манявського скиту [10, c. 31-32].
Так, із прагненням бароко до універсальності, до охоплення й вираження нескінченності найтісніше пов'язана його динамічність, тяжіння до різких контрастів і антитез [12, с. 81] .
На противагу Ренесансові з його врівноваженими й гармонійними, але схильними до статичності образами й композиціями, бароко відзначається внутрішнім напруженням і бурхливою динамічністю, його мистецтво — це «світ, що не знає спокою» [11, c. 6].
2.3 Відмінності між західноєвропейським і українським бароко
Розвиток бароко в Україні з часом відділився від західноєвропейського і виробив певні риси, які не сходяться з європейськими. У цьому підрозділі ми спробували визначити основні відмінності між українським та європейським бароко.
Визначальні прикмети західноєвропейського бароко:
1. Знову спостерігається нахил до ускладненої форми (як у пізній готиці).
2. Повертається готичний геоцентризм, але зберігається антропоцентризм, лише тепер людина практикується не як противага Богові, а як найдосконаліше його творіння.
3. Замість світської спрямованості бачимо в часи бароко знову релігійне забарвлення всіх сфер культури, як у добу середньовіччя.
4. Замість визволення людини від пут соціальних та релігійних норм знову помітне посилення ролі церкви і держави.
5. Зберігається античний ідеал краси, але робиться спроба поєднати його з християнським ідеалом, тобто йдеться про поєднання краси духовної і фізичної, внутрішньої і зовнішньої, в цілому відбувається примирення традицій античної і християнської.
6. Як і Ренесанс, бароко зберігає увагу до природи (і в науці, й у мистецтві), але тепер природа трактується не як противага Богові, а як шлях пізнання досконалості й милосердя Творця [21, c. 22-23].
Окрім цих рис, зроджених переплетінням попередніх традицій, бароко виробило і власні особливості:
7. Динамізм, рухомість: у пластичному мистецтві це – любов до складної кривої лінії, на відміну від прямої лінії та гострого кута чи півкола готики й Ренесансу; у літературі це – змалювання руху, мандрівки, змін, трагічного напруження, катастроф, сміливих авантюр.
8. Бароко не вважає найвищим завданням мистецтва пробудження спокійного релігійного чи естетичного почуття; для цього важливіше зворушити, справити на неї сильне враження. Цією настановою спричинені такі вузькостильові якості напряму, як прагнення гіпербол, захоплення парадоксами, незвичайних гротескам, любов до антитез, пристрасть до важливих форм до універсальності, всеохопності [18, с. 434-435].
Із постанов бароко виливає і найпотужніша його вада: часом надто велика перевага зовнішнього над внутрішнім, “чиста” декоративність, з якою часом зникає або відводить на задній план глибокий сенс, внутрішній зміст твору; ще небезпечніше намагання перебільшити, посилити всяке напруження, всяку протилежність, усе разюче, дивне, - це призводить бароко до надмірного замилування у мистецькій грі до переобтяження творів формальними елементами [13, c. 42].
Людина бароко або втікає до усамітнення з Богом, або, навпаки, поринає у вир політичної боротьби, перепливає океани, шукаючи нових колоній, береться до планів поліпшення стеку всього людства чи то політичною (проекти штучних мов), чи якоїсь іншою реформою.
І все ж найхарактерніші вияви цієї доби – містицизм, релігійний екстаз, реабілітація християнського аскетизму, захоплення жанром духовної пісні поезії, у драматургії – звернення до містерії. Герой барокового мистецтва болісно шукає надмету життя і знаходить її у втечі від світу, у появі себе служінню Богові, у стражданнях за християнську віру (напр.,”Стійкий принц” іспанського драматурга Педро Кальдерана де ла Барки (1600 – 1681рр.) чи “Катерина Грузинська” німецького драматурга А. Гріфіуса (1616 – 1664рр.) образ мученика за віру постійний і в живописі бароко (“Розп’ята Петра” П. – П. Рубери) [19, c. 240-241].
В Україні бароко проіснувало близько двохсот років і стало наступним після доби Київської Русі розквітом української культури, передусім архітектури, літератури, освіти, громадянсько-політичних інституцій, самоврядування. Це зумовили такі чинники:
a) Саме бароко виявилось найбільш суголосним емоційним, романтичній, хмільній до зрівноваження різних начал українській душі;
b) На той час в Україні було послаблено, а ненадовго і зовсім зникло, колоніальне ярмо, побудовано досить сильну гетьманську державу, що всіляко сприяла розвитку культури (особливо за часів Івана Мазепи) [5, с. 39-40].
Українське бароко порівняно з західноєвропейським має такі особливості:
1. В українському бароко значно переважають духовні (релігійні) складники над світськими. Хоча й не брак останніх: маємо світську лірику, навелу, хроніку, лист, науковий трактат, світські елементи у драмі [15, с. 41].
2. Античність приводить в українську культуру вже після Ренесансового протистояння з християнством, у формах барокових, тому без опору залучаються антично-міфологічні образи: релігійна лірика стоїть під охороною давньогрецьких муз, у містичних тракторах з’являється амури, купідони. Загалом бароко утвердилося в українській літературі без жодного опру й боротьби, просто для нього давно вже був готовий духовний грунт.
3. Мова барокової української літератури принципово лишилася церковно- слов’янською, як і в попередній період. Обібравши в себе велику кількість елементів народної мови, вона, на жаль, не улягала жодним певним нормам. Тому зустрічаємо великі ухили то до української народної мови, то до польської, то – зрідка у другій половині XVIII ст. – до російської [19, с. 324-325].
4. Елементи бароко приступають уже в стилі І. Вишневецького (довгі періоди, нагромадження паралелізмів, сміливі антитези, скупчення формальних прикрас). Однак стала творчість Мелетія Смотрицького, а також віршування Кирила Транквіліона Ставровецького, повною ж перемогою бароко – утворення Києво -Могилянської академії, цілком барокової за суттю. І письменство цієї доби вирізняються ще такі постаті, як Петро Могила, Іван Величковський, Стефан Яворський, Іван Мазепа, Феофан Прокопович Йоанській Галятовський, Дмитро Туптало, Григорій Граб’янка, Самійло Величко.Але найяскравішим представником українського бароко став Григорій Сковорода [18, с. 534-535].
Отже, бароко – це стилістичний напрям в європейському мистецтві XVI-XVIII сторіч, започаткований в Італії. Основні його риси: підкреслена урочистість, пишна декоративність, динамічність композиції. В Україні під впливом козацтва, його визвольного руху та союзу з православною церквою, яку воно взяло під свій захист, наприкінці XVI-початку XVII сторіч народжується українське бароко. Визначною його рисою є використання традицій народного мистецтва та широка демократизація сюжетів. Українське бароко відбилося в архітектурі, живописі, літературі та музиці України того часу.