Наприкінці 30-х – у 40-х роках почав свою наукову діяльність як історик М.І.Костомаров (1817-1885). У 1842-1844 рр. Харківським університетом були опубліковані його дві дисертації, у 1843 р. у Харкові в третій книзі альманаху І.Бецького “Молодик” були надруковані перші історичні праці Костомарова “Русско-польские вельможи. Князья Острожские” й “Первые войны малороссийских казаков с поляками».
Для поширення науки, освіти і культури у західноукраїнських землях мала велике значення діяльність науково-дослідного інституту “Оссолінеум” – інституту Оссолінських, заснованого у Львові в 1817 р. Ю.Оссолінським – польським просвітителем, літературознавцем та істориком. В інституті були бібліотека і музей, в яких уже на кінець 30-х років було зібрано близько 500 тис. книг із філософії, літератури, географії, права, багатющі колекції зброї, рідкісних монет, картин, гравюр та ін. пам'яток старовини й мистецтва.
У процесі поступового становлення української нації формувалася українська національна мова, в основі якої лежала народна розмовна мова. Російський царизм, правляча австро-угорська монархічна кліка, російські, німецькі, польскі, угорські й румунські феодали ігнорували українську мову, не дозволяли народним масам користуватися нею ні в школі, ні в державних установах, ні в галузі культури. Проте, так само, як вони не могли добитися денаціоналізації й знищення українського народу, не в їх силах було спинити розвиток та літературне оформлення його мови.
Передові діячі культури України, за підтримки й участі російських прогресивних громадських і культурних діячів, відстоювали право українського народу на свою національну мову, на користування нею, піклувалися про її розвиток. У 1818 р. в Петербурзі була опублікована перша граматика української мови, складена російським філологом О.Павловським. Відомі вчені І.Срезневський, М.Максимович у своїх працях по-науковому спростували безпідставні твердження російських і польських великодержавників про те, що начебто українська мова не окрема мова, а говірка російської або польської мови. Підкреслюючи її близькість до російської та інших слов'янських мов, вони доводили, що українська мова – це мова повноцінна, багата за словесним складом, живописна, поетична, музична.
Г.Квітка-Основ'яненко, Т.Шевченко та інші українські письменники у відповідь на напади російських і польських реакціонерів на українську мову різко виступали на її захист і робили все для її дальшого розвитку.
Окремі вчені й письменники (П.Білецький-Носенко, М.Маркевич, О. Афанасьєв-Чужбинський, П.Куліш та ін.) розробляли проблеми української лексикографії, збирали матеріали, підготовляли й частково публікували словники української мови. П.Куліш у виданні “Кобзаря” Т.Шевченка 1860 року та в інших виданнях застосував розроблений ним український правопис, що грунтувався на фонетичному принципі (“кулішівка”), який і був покладений в основу пізнішого українського правопису.
Вирішальну роль у повному становленні української національної мови відіграли твори основоположників нової української літератури – І. Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, П.Гулака-Артемовського, Є. Гребінки і особливо великого українського національного поета Т. Шевченка.
Величезне значення для остаточного сформування української національної мови і становлення української літератури мав дальший розвиток усної народної творчості. Як і в попередні часи, в першій половині XIX ст. у своїх піснях, переказах, легендах, казках народ оспівував своє героїчне минуле, передусім боротьбу проти іноземних загарбників. У цей час, зокрема, з'явилося кілька пісень про участь українського народу у боротьбі проти військ Наполеона (“Пише король листи, а король французький”, “Пісня про Матвія Платова”, “Полно братці тоскувати – лучше пісню заспівати”). Про вигнання Наполеона співалося:
Як ми в лагерях стояли,Як взяли його в ружйо,-
Много горя ми прознали,Змолотили на багно;
Хоч і горя [ми] прозналиЯк взяли його в штики,-
Та француза [ми] узяли;Покотив він і рожки!-
Як взяли його на пушку, Ой тікав же він, тікав,
збили його на галушку; До Парижа не попав...
З глибоким сумом, жалем і гнівом розповідалось у народних піснях про тяжку кріпаччину, панщину, свавілля, здирства й знущання поміщиків над селянами, про важку долю рекрутів, солдатів, бідних чумаків. Дедалі ширше в народну творчість входила тема бідувань бурлаків, наймитів, робітників, зокрема, строкових; сезонних (строкарів), заробітчан. Разом із тим народ у своїх усних творах висловлював непохитну волю до боротьби проти експлуататорів, оспівував ватажків антикріпосницьких рухів Устима Кармалюка, Мирона Штолу (Штолюка), Лук'яна Кобилицю, з симпатією і прихильністю розповідав про виступи селян проти панів, як, наприклад, про вбивство селянами с.Дорогинців Ніжинського повіту (Чернігівщини) поміщика Селивановича. У народних піснях звучали заклики до боротьби проти панів:
А ви, хлопці, любі, милі, Остріть коси, остріть вила -
Хапайте се до сокири, Аж так пукне панська жила!
У пам'яті народній зберігалися пісні й думи попередніх століть, їх виконавцями й розповсюджувачами найчастіше були кобзарі, бандуристи й лірники, яких А.Луначарський назвав “Гомерами України”. Найоїльш відомими кобзарями тих часів були Андрій Шут, Іван Крюковський і Остап Вересай. Остап Микитович Вересай (1803-1890), походженням з родини кріпаків с.Сокоринець (тепер Срібнянського району Чернігівської обл.), залишившись із 4-х років сліпим, понад 70 років мандрував з села в село, співаючи під звуки кобзи думи й народні пісні.
У першій половині XIX ст. серед освічених людей посилювався інтерес до усної народної творчості, розгорнулося збирання й публікація її пам'яток. У 1819 р. у Петербурзі М.Цертелєв видав збірник “Опыт собрания старинних малороссийских песней”. Три збірки українських народних пісень – “Малороссийские песни” (1827), “Украинские народные песни” (1834) і
“Сборник народних украинских песен” (1,849) – підготував і опублікував М. Максимович. У 1836 р. у Петербурзі вийшов збірник П.Лукашевича “Малороссийские й червонорусские думу й песни”. У 1833-1838 рр. І. Срезневський видав у Харкові 6 випусків фольклорно-історичної збірки “Запорожская старина”.
Із великою пошаною до українських народних пісень і дум ставилися передові люди – К.Рилєєв, О.Пушкін, М.Гоголь, Т.Шевченко, М. Чернишевський, М. Добролюбов та ін. “Це, - говорив Гоголь про українські народні пісні, - народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя народу”. М.Добролюбов наголошував: “Відомо, що в пісні вилилася вся минула доля, весь справжній характер України. Пісня і дума становлять там народну святиню... в них горить любов до батьківщини, виблискує слава минулих подвигів”. “Наша дума, наша пісня не вмре, не загине”, - писав Т.Шевченко, який безмежно любив і широко використовував у своїй творчості народні пісні і думи.
У першій половині XIX ст. продовжувалося становлення нової української літератури, яке почалося в другій половині XVIII ст. Від давньої шкільно-церковної літератури через бурлескно-травестійні жанри, елементи сентименталізму, романтизм українська література йшла до реалістичного зображення життя. Розвиваючись на власному грунті, вона мала тісні зв'язки й з іншими слов'янськими літературами.
Найважливіше значення у формуванні нової української літератури в дошевченківський період, тобто до 40-х років XIX ст. мала творчість І. Котляревського, П.Гулака-Артемовського, Г.Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, М.Шашкевича. Ці письменники, широко використовуючи надбання української літератури попередніх часів, досвід слов'янських літератур і світової літератури, значною мірою грунтуючися на сюжетах, образах, мотивах і методиці художнього зображення усної народної творчості, стали все яскравіше змальовувати дедалі більше сторін сучасного й минулого життя суспільства. З непідробною симпатією, співчуттям і прихильністю вони відображали внутрішній світ, сподівання, буденне життя, побут, звичаї, гумор, оптимізм простих людей, людей праці – селян і селянок, наймитів, міщан, ремісників, козаків.
У творах письменників дошевченківського періоду були елементи викриття, соціальних суперечностей, показу духу соціального протесту, антикріпосницьких настроїв селянства, тобто наближення до реалістичного зображення життя суспільства. Письменники часто подавали образи “злих”, несправедливих панів-кріпосників, змальовували їх сваволю, аморальність, духовну спустошеність, показували хабарництво, підступність, зловживання царських чиновників.
У зв'язку з переходом до зображення реального життя й внутрішнього світу героїв в українську літературу вводяться нові художні жанри-повість, оповідання, нарис, байка, балада, опера-драма, водевіль, ода, лірична пісня, ліроепічна романтична поема та ін.